]Під пильним оком камери –Трептов-парк. Сюди приходить пострадянська (в основному російська) діаспора, щоб вшанувати загиблих під час Другої світової війни солдатів. Кволо йдуть люди з квітами, песики волочуть портрет Сталіна на візку, промова «Нічних вовків», схожих на зграйку неонацистів, воєнні пісні, танці під Катюшу, прапори ДНР та рядки з Газманова – «Украина и Крым, Беларусь и Молдова – это моя страна». День скорботи сходить на пси та перетворюється на карнавал російського світу. Це день перемоги під гаслом «Якщо треба – зробимо вдруге».
Лозниця – художник парадоксів: туристичний Аушвіц хвилює його так само, як день перемоги у Берліні. Цілком звичний побут туристів чи росіян із георгіївськими стрічками стає цікавим завдяки контексту. В «Аустерліці» саме місце випромінювало скорботу та тихий жах. Не помічали їх, здається, лише спітнілі туристи з бездумними поглядами. У «Дні перемоги» Лозниця вдається до прийому протиставлення стражденних облич меморіалу у Трептов-парку зі святковими та безжурними – у нащадків. Мовляв, змізерніли. Зачитування прізвищ загиблих цікавить їх менше, ніж танці та співи. Ніхто не забутий, ніщо не забуте – скидається на насмішку. Нікому ви не потрібні, панове. Лежіть мовчки під Газманова.
Проте щоб прочитати ставлення Лозниці до того, що відбувається, треба бути в контексті. Знати, що таке Новоросія, хто такі «Нічні вовки» або хоча б подивитися попередні стрічки режисера. Без цього бекґраунду політкоректні європейці не тільки готові толерувати розгульний день перемоги в серці Берліна, а ще й радо сприймають погляд на вакханалію зблизька. Чемно дякують за те, що Лозниця познайомив із такою чудовою культурою, зі світлими обличчями російських людей. Принаймні так реагувала на стрічку вдячна аудиторія Берлінале. Можливо, глядачі все зрозуміли та просто вирішили виявити людяність, а не інтелектуальність? Як би там не було, у «Дні перемоги» немає прямого висловлювання – це й дозволяє легко говорити про красу та гордість людей, які зібралися у Трептов-парку.
Це не означає, що Лозниця не формулює меседжу поміж рядків за допомогою монтажу та звуку. Його голос тут вчувається в окуджавівському: «с войной покончили мы счёты, бери шинель – пошли домой». Куплети «Шинелі» стискають фільм у міцних обіймах: одним куплетом на початку, іншим – в кінці. Вони звучать як заклик до натовпу: «Неужто клясться днём вчерашним? Бери шинель, пошли домой». Голос Лозниці присутній у монтажі: крислаті прапори радянських республік зібрані поруч для пам’ятного фото. Український – єдиний пострадянський, жовто-синій, без червоного фону. Якийсь час він майоріє поряд з іншими союзними, трохи осторонь, а потім взагалі зникає. Очевидний натяк на те, що Україна пішла своїм шляхом. Але не вся: браві жіночки у вишиванках співають «Ти ж мене підманула». Діаспоряни з усього СНД зливаються в однорідну масу – тут не було свого Майдану, який би диференціював різні культури.
Лозниця продовжує фільмувати про метаморфози історичної пам’яті. В «Аустерліці» маси грішили забуттям Голокосту. У «Дні перемоги» російська діаспора у Берліні прикидається, що пам’ятає, але згадує вибірково: лише радість бути переможцем у кривавій бійні. Усі забуті, усе забуто, окрім того самого дня перемоги. Інколи краще не пам’ятати нічого, ніж один день, вирваний з контексту. Зрештою, до вибіркового сприйняття росіян довго вело телебачення, яке так само виривало з контексту історичні події, розставляючи потрібні йому акценти. Воно виростило покоління НТВ та RT, як відповідь поколінню MTV у США та Європі. На Берлінале останнім показали перших. Покоління НТВ влаштовує свято російського світу на братській могилі, а покоління MTV – споглядає на це з телячим спокоєм. Що тут сказати? «Бери шинель, пошли домой».
