Осінь – чудова пора для мрійливих та меланхолійних мелодрам. Цілком логічно, що саме зараз у прокат виходить довгоочікувана лавсторі «Час жити» від А24, світова прем’єра якої відбулась у вересні 2024-го на кінофестивалі в Торонто.
Картина знята ірландським режисером театру та кіно Джоном Краулі. Він уже далеко не новачок у цій справі – серед попередніх робіт автора виділяються історично-драматична картина «Бруклін» з Сіршою Ронан і Доналом Глісоном, екранізація популярного однойменного роману Донни Тартт «Щиголь» з Енселом Елгортом і Ніколь Кідман, а також епізод Beyond the Sea культового серіалу «Чорне дзеркало»
Перед нами класичний представник романтично-екзистенційної драми, яка намагається загорнути роздуми на важкі теми в приємну обгортку. Перспективна шеф-кухарка Алмут (Флоренс П’ю) випадково збиває машиною айтішника Тобіаса (Ендрю Гарфілд). Ця аварія стає початком довгої романтичної історії, упродовж якої герої будуть кохати і страждати, приймати життєві виклики й неминучість людської смертності.
Сюжет фільму подається нелінійно, дещо в хаотичному порядку. Цей прийом не тільки додає оригінальності, але й допомагає утримувати увагу глядачів/глядачок: кожна наступна сцена потребуватиме від вас включення для розуміння коли вона відбувається. Ближче до фіналу цей пазл складається, а нелінійність зникає – аби не відволікати нас від емоційної кульмінації.
Персонаж і персонажка показані через сучасний погляд на гендерні стереотипи. Тобіас тут постає чутливим та емоційним. Його пріоритетами є сім’я та домашній затишок – тому ми побачимо Тобіаса на роботі лише раз. Алмут зображена різкішою та цілеспрямованішою, вона прагне професійної самореалізації, віддаючи багато сил роботі шеф-кухаря. Ще десяток років тому в подібних фільмах все було б з точністю та навпаки.
Зіркові актор(-к)и, що втілили в життя центральні образи, стають головною окрасою стрічки. Флоренс П’ю, яка за останні роки знялась у вражаючій кількості цікавих проєктів, – від «Сонцестояння» Арі Астера і «Маленьких жінок» Грети Гервіг до «Оппенгеймера» Крістофера Нолана і «Дюни: Частина друга» Дені Вільнова, – підкорює тут своєю органікою та численними фізіологічними сценами. Нічим їй не поступається Ендрю Гарфілд, який ідеально втілив роль доброго та підтримуючого чоловіка. Колись Гарфілд зробив собі ім’я у фільмах «Соціальна мережа» Девіда Фінчера та «Нова людина-павук» Марка Вебба, а пізніше закріпив успіх потужними перформансами у «З міркувань совісті» Мела Гібсона та «Мовчанні» Мартіна Скорсезе. Втім, його типаж вимагав ролі у ромкомах та мелодрамах і ми нарешті цього дочекалися.
Хоча фільм і має доволі приємну та романтичну обгортку, не варто від нього очікувати легковажності ромкому. Стрічка говорить про прийняття власної смертності, але, як слідує з назви, не забуває і про вміння по-справжньому цінувати це життя, скільки б часу не залишалось. Враховуючи суворість сучасних українських реалій, «Час жити» цілком можна розглядати як варіант для побачень. Єдине що – не забудьте запастися серветками.
