Сидів «Щиголь» на гілці та думав про буття

Дорослішання під Radiohead не обіцяє нічого хорошого

У музеї «Метрополітен» терористи чинять теракт, внаслідок якого гине мати головного героя Тео. Маленького хлопчика забирає до себе заможна родина Барбурів. Однак тиша триває недовго та їхні ідилічні стосунки руйнує приїзд батька Тео, який забирає сина з Нью-Йорку до Лас-Вегаса. У цьому коловороті подій протагоніст лишається зі смутком та скорботою за матір’ю, і єдине, що повертає його у стан спокою – це погляд крадькома на вкрадену з музею картину «Щиголь» Карела Фабріціуса. Життя у Тео стає все більш нестерпним і від нудьги рятує лише хлопчина-українець Борис. Та сукупність обставин змушує покинути передмістя Лас-Вегаса та повернутися до Нью-Йорку, де його життя значно покращиться. Покращення триватиме акурат до приїзду Бориса у місто.

Запихнути 784 сторінки роману Донни Тартт у дві з половиною години фільму – завдання не з легких. Після перших показів на кінофестивалі у Торонто посипалися звинувачення у затягнутості, фрагментарності викладу сюжету книги та, врешті-решт, втрачених можливостях хорошої адаптації. Так, наприклад, кінокритик TheGuardian Пітер Бредшоу пропонує зробити зі стрічки восьмисерійну екранізацію. Річард Броуді винуватить провал маркетингової кампанії, що справді вражає скромністю. Всі негативні відгуки, пропозиції та звинувачення мають місце бути, адже навколо роману Донни Тартт зібралася не просто велика група прихильників. Сюжет «Щигля» викликав захват у міленіалів далеко не через вручення Донні Тартт Пулітцерівської премії з літератури. Книга жваво і цікаво описує мистецтво та антикваріат та має відразу кілька меседжів під обкладинкою. Тож не дивно, що стрічку називають сміттєзвалищем хороших ідей та втрачених можливостей, адже книга знайшла купу (тепер вже розчарованих) прихильників.

Не було передумов для хвилювання в очікуванні екранізації. В режисерському кріслі сидить Джон Кроулі, який вже заробив кредит довіри за адаптацію роману «Бруклін» із Сіршою Ронан. За камерою стоїть оскарівський лауреат Роджер Дікінс, який щойно повернувся зі знімального майданчика «Того, що біжить по лезу 2049» Денні Вільнова. В кадрі працюють Ніколь Кідман, Ензел Елгорт, Джеффрі Райт. Здавалося, що за практично ідеальним ансамблем не має трапитися фінансового та художнього провалу. Втім, «Щиголь» зі своїм нищівним хронометражем провалюється в сипучі піски далеко не через знімальну групу, а від ідеї бути мультижанровим та мильтинастрієвим фільмом. І кожну художню поразку підкреслюють якраз актори, режисер та оператор.

Дікінс часто користується розфокусом, щоб показати чіткі об’єкти в кадрі, які зникають лише за першого погляду. Власне, так і «Щиголь» на коротку мить показує якусь ідею, але нашвидкуруч пережовує її невиразним бубонінням головних героїв. Навіть славнозвісна сцена теракту у музеї не відтворена повною мірою. Вона з’являється лише у флешбеках Тео та не додає динаміки фільму, навпаки – змушує стрічку топтатися на місці у безумовно важливих, але часом одноманітних, рефлексіях протагоніста. Рука монтажера не потягнулася викинути кількох важливих для книги персонажів, але не таких вже потрібних фільму. Тому, наприклад, сюжетна лінія з романтичним інтересом до Піппи залишається трьома крапками на майже тригодинному полотні.

У «Щиглі» немає рушійної сили, яка б проводила Тео від дитинства до дорослішання. Такою мусили б стати персонажі Бориса, батька, родини Барбурів та продавця антикваріату Гобі, який дає житло та роботу для Тео. Однак, часу у кожного надзвичайно мало та вони залишаються на екрані бенгальським вогником, який повільно горить і миттєво згасає, не залишаючи по собі відчуття дива. А диво безумовно траплялося з головним героєм, який переосмислював світ із кожною зустріччю. Ймовірно, так подумали й творці фільму, бережно поставившись до адаптації «Щигля». Попри відсутності у списку сценаристів самої Донни Таррт, кіно міцно вхопилося за оригінал і не розквітає у своїй аудіовізуальних можливостях. Натомість кліше підкріплюються музичним рядом (гурт Radiohead вмикається під наркотичні тріпи Тео та Бориса) і синьою колоризацією зображення на моменті спроби самогубства головного героя.

Окей, то що ж робити тим, хто не читав роман Донни Таррт і хоче піти на сумне свято прихильників книги «Щиголь»? Окрім, власне, поради все ж таки ознайомитися з творчістю пулітцерівської лауреатки, для цих глядачів відкривається інший світ, не заповнений суцільним розчаруванням від побаченого. Кривими стежинами режисер Джон Кроулі виходить на правильний шлях. Абсолютно ідеальне кіно для архіваріїв та антикварників говорить з ними однією мовою. Говорить не завжди чітко та голосно, іноді невпевнено, але промовляє дуже потрібні слова про збереження мистецтва у світі криміналу, людської ненависті та жадоби. Як у кількох шарах газетного паперу, захована картина Фабріціуса, так і у фільмі-екранізації за десятком персонажів, локацій та жанрів ховається спроба подарувати близькій людині те, що вона любить. Так, для фанатів роману, вочевидь, подарунок не склався. Але, як і в житті, такий крок на граблі вчить правильним намірам. Для хорошого подарунку треба використати максимальну креативність, не боятися відступу від буквалізму. І вже точно не змушувати «Щигля» сидіти на гілці та думати про буття.

The Goldfinch
2019
режисер: Джон Кроулі
жанр: драма
у головних ролях: Фінн Вулфард, Сара Полсон, Ніколь Кідман, Ансель Елгорт

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: