Хірокадзу Корееда
дата народження: 6 червня 1962 р.
Несподівано для багатьох журі 71-го Каннського кінофестивалю нагородило Золотою пальмовою гілкою фільм японського автора Хірокадзу Корееда «Крамничні злодюжки». Режисер регулярно представляє свої фільми на Круазетт (як і його співвітчизниця Наомі Кавасе), де за ним давно закріпилася репутація одного з найцікавіших і найоригінальніших азіатських режисерів сучасності. Незважаючи на відточений стиль, яскраво виражений гуманізм (порівняння з Дарденами та Лоучем неминучі) і любов критиків, ім’я його було відомо лише найзапеклішим сінефілам. Втім, Корееда слідує великим традиціям японського повільного кіно і гідно продовжує справу таких класиків, як Ясудзіро Одзу, Кендзі Мідзогуті і Акіра Куросава. Вперше за 21 рік пальма відійшла до режисера з Японії – тоді зі «Смаком вишні» Кіаростамі нагороду розділив Сехей Імамура з «Вугром». Власне, і в 1990-х Японія відкрилася світу з іншого боку завдяки режисерам, які знімали в новому і цікавому стилі – жорстокий, нігілістичний і часом кумедний Такеші Кітано і дивний, але надпродуктивний Такаші Мііке. Медитативність, гуманізм і соціальні проблеми сім’ї в японському кіно відійшли на другий план, але ненадовго.
Корееда хотів стати письменником, але доля закинула його на телебачення. Там він працював помічником режисера на зйомках документальних фільмів, а пізніше почав знімати і сам. Його дебютний фільм «Світло ілюзій» було відібрано на Венеційський кінофестиваль, де Корееда виграв Золоті Озелли за кращу режисуру. Стиль його ранніх фільмів і вдумливий спосіб оповідання нагадав критикам роботи інших азіатських авторів – тайванців Хоу Сяосяня і Цая Мінляна (обидва – лауреати Золотого Лева у Венеції, де історично цінують і люблять азіатське кіно). Під час ретроспективи, присвяченій Корееді на Вієннале-2005, його охарактеризували як «кінематографічного еквілібриста, який майже непомітно балансує між художнім і документальним, між оповіданням і винаходом, між особистим і суспільним». У центрі його фільмів завжди сім’я (не завжди кровна, як і у Пола Томаса Андерсона, наприклад), боротьба проти бідності, соціальних позбавлень і життєвих невдач. Його драми локальні, але пронизані співчуттям і емоційними переживаннями, які універсальні та зрозумілі будь-кому.
«Схід – справа тонка», часом навіть занадто тонка, мало не інопланетна. І складно в сучасному кіно знайти режисера, який так тонко і ненав’язливо гне свою лінію. Корееда знімає вже більше 20 років і ще жодного разу не відходив від звичних тем і не пересікав кінематографічних кордонів рідної країни, що незабаром зміниться з його франкомовним дебютом – участь в новому фільмі режисера вже підтвердили Жюльєт Бінош і Катрін Деньов. Мабуть, настав час японцеві виходити з сінефільського забуття – Золота пальмова гілка і кілька легендарних французьких актрис стануть відмінним приводом дізнатися, хто ж це такий.
фільмографія
1995 : Світло ілюзій
1998 : Після життя
2004 : Ніхто не дізнається
2006 : Квітка
2008 : Пішки-пішки
2009 : Надувна лялька
2011 : Чудо
2013 : Який батько, такий і син
2015 : Наша маленька сестричка
2016 : Після шторму
2017 : Третє вбивство
2018 : Крамничні злодюжки
Вибрана фільмографія
2004
誰も知らない
Nobody knows
жанр: драма
у головних ролях: Юя Ягіра, Аю Кітаура, Хіей Кімура
Віталій Герасименко:
Ніхто не дізнається
Каннський кінофестиваль 2004 року: приз найкращому актору – Юя Ягіра; номінація на Золоту пальмову гілку.
Ця тонка і психологічна драма (в якій Корееда вказаний як режисер, сценарист, продюсер і монтажер) відкрила ім’я японського автора всьому світу. «Ніхто не дізнається» – його друга картина в основній програмі Канн – заснована на видозміненій реальній історії, яка прогриміла на всю Японію в 1989 році. «Сугамський інцидент з покинутими дітьми» висвітлювався більшістю японських ЗМІ: мати-одиначка покинула чотирьох неповнолітніх дітей, народжених від різних батьків, вдома (скелет одного з молодших дітей, який помер згодом після народження, вона сховала в шафі), залишила їм 50 000 ієн (приблизно 350 доларів) і поїхала жити до свого нового кавалера.
Корееда не відтворює реальні факти, взявши від «сугамського інциденту» тільки зав’язку і фінал. Замість жорстокої і трагічною історії про покинутих дітей, яка могла б скотитися в традиційну «слізовижималку», режисер знімає емоційну і тонку роботу про загальнолюдські страхи і самотності. Наївність дітей межує з їхньою зрілістю, стоїцизмом і відповідальністю, які прийшли занадто рано. Точка зору, яку приймає глядач – це точка зору дитини (в основному 12-річного Акіри, який після зникнення матері лишається за головного), що не розуміє весь жах становища своєї сім’ї. Нехай перша частина фільму не вводить вас в оману – атмосфера гармонії і легкості, дитячої фантазії і надії на майбутнє швидко зміниться драмою, в якій місце «пасивного спостерігача» відчувається як ніколи гостро і болісно.
Хірокадзу Корееда писав і переписував сценарій цього фільму більше 15 років. Велику кількість часу він приділив тому, щоб вивчити своїх героїв і дозволити їм взаємодіяти один з одним незалежно від установок дорослих. Замість побудови звичних мізансцен, режисер використав «приховані камери», щоб стежити за тим, як поводяться діти, коли їх ніхто не бачить. Результат – моторошний і страшний сюжет про пригоди дітей, розказаний в повільній і спокійній манері і наповнений свободою, любов’ю до ближнього і дитячою безпосередністю, яка виявляється більш надійною, ніж мирська суєта дорослих.
2009
空気人形
Air Doll
жанр: фантастична драма
у головних ролях: Пе Ду На, Арата Юра, Іцудзи Ітао
Анна Шакун:
Надувна лялька
Каннський кінофестиваль 2009 року: номінація на головну нагороду секції «Особливий погляд».
Поки європейці ще експериментують із фільмами про сексуальні відхилення та любов до ляльок, для азійців вони давно стали нормою. Ледь не кожна третя дорама та аніме розповідають нам про чудернацькі сексуальні фантазії здавалося б консервативної Японії. Та стрічка Хірокадзу Корееди «Надувна лялька» намагається вивести тему на трохи інший рівень. Головним героєм тут стає не чоловік, який переживає самотність, замінивши справжню жінку на штучну, а сама лялька. Прокинувшись після нічних втіх із «господарем», вона вирушає в подорож містом, дивуючись кожній деталі реального світу як диву. Та врешті-решт потрапляє до відеосалону, де закохується в одного з працівників.
На відміну від інших фільмів, що розповідають про «живих ляльок» та чоловіків, які ними захоплюються (наприклад стрічка 1975 року «Життєвий розмір» Луіса Берлангі), Корееда навіть не намагається фліртувати із сексуальним або соціальним підтекстом. Ба більше, майстерно заграє з глядачем, уводячи його своєю фірмовою стилістикою оповіді від будь-якої сексуальної конотації. «Надувна лялька» скидається радше казкою про пошуки людської ідентичності і пізнання неідеальності світу. В головній героїні втілена чи не дитяча непорочність, яка ідеально співвідноситься із світоглядом ляльки, що підтримується до самого кінця стрічки.
2013
そして父になる
Like Father, Like Son
жанр: сімейна драма
у головних ролях: Масару Фукуяма, Лілі Франкі, Мачіко Оно, Йоко Макі
Анна Шакун:
Який батько, такий і син
Каннський кінофестиваль 2013 року: приз журі; номінація на Золоту пальмову гілку.
У сімейній драмі «Який батько, такий і син» Корееда звертається до питання «що важливіше: любов чи кровне рідство». Режисер розповідає історію дітей, яких поміняли при народженні, та батьків, які мають із цим жити. Головний герой стрічки прагне бачити у своєму синові «ідеалізовану версію себе самого», і, не виправдаши власних сподівань, вирішує, що рідний по-крові син буде «кращою моделлю». Його дружина страждає, вважаючи що, вона як мати мала б відчувати, що дитина, яку вона ростила протягом шести років, не її. І два маленькі хлопчики, які абсолютно не розуміють, чому їхні батькі хочуть віддати їх в іншу родину. «Ми ж не обмінюємося домашніми тваринами» – говорить одна з матерів, але діти тут і справді показані як тварини або речі, якими запросто можна обмінятися.
Попри драматичність історії, Корееда тримає її на рівні медитативної оповіді, яка показує нам картину з різних кутів зору – батьків і дітей. Як і в «Ніхто не дізнається» режисер не створює зайвого саспенсу і не підвищує сумну тональність до сльозливої. Таку спокійну атмосферу підтримує доведена до перфекціонізму побудова кадрів: симетрія для відсторонених частин історії і правило двох третіх для частин, які відповідають за точки зору одного з персонажів. Врешті-решт, ми отримуємо не надривну драму, а історію, що дає краще зрозуміти ставлення дітей до батьків і світу. В одному з інтерв’ю режисер зізнався, що використав при створенні фільма власні батьківські відчуття і переживання, пов’язані з його донькою.
У тому ж 2013 році Стівен Спілберг, який очолював журі тогорічних Канн, звернувся до Корееди з пропозицією викупити права на голлівудський ремейк стрічки, ба більше – японець погодився. Та на жаль (або на наше щастя) доля американської версії досі невідома.
2015
海街 diary
Umimachi Diary
жанр: трагікомедія
у головних ролях: Харука Аясе, Масамі Нагасава, Кахо, Судзу Хиросе
Юрій Самусенко:
Наша маленька сестричка
Каннський кінофестиваль 2015 року: номінація на Золоту пальмову гілку.
Екранізація манги «Щоденник Умімати» не вихопила нагород з Каннського кінофестивалю, але заклала ще один камінчик для перемоги «Магазинних злодюжок». У «Наші маленькій сестричці» йдеться про трьох сестер, які після похорон батька дізнаються про існування ще одної – зведеної. Кожна з трьох дівчат намагається подолати свої проблеми у стосунках і роботі та водночас пізнає свою родину крізь вчинки маленької Сюдзю. Сестра дуже добре обходилася з їхнім жахливим батьком, і протягом всього фільму вони намагаються зрозуміти, що було її рушійною мотивацією для цього.
Корееда відтворює реалістичні стосунки всередині нової родини вельми детально. Часом стрічка нагадує якусь драму про побутові відносини без прискіпливих сентиментів. Драму про пізнання смерті можна легко асоціювати з фільмами Одзу Ясудзіро, хоча сам режисер своїм головним джерелом натхнення вказує Мікіо Нарусе – одного з найулюбленіших кіноавторів Куросави. Побутовий реалізм навколо «Нашої маленької сестрички» іноді розвалюється завдяки казковим проїздам камери по саду із сакур. Такий режисерський хід дозволяє не дрімати на пастельних тонах та переважно статичних кадрах протягом двох годин.
Цінувати його стрічки варто принаймні за спробу поговорити про смерть без усілякого пафосу. Персонажі розмовляють про складні речі дуже легко, акторки грають вельми органічно, створюючи ореол універсальності, що так цінують у Каннах. Центральна точка всієї фільмографії Хірокадзу знаходиться якраз у вмінні його персонажів прощати не лише друзів та родичів, але і самих себе. «Наша маленька сестричка» слугує чудовим прикладом для підтвердження цього правила. Повільний темп стрічки лише додає глядачу спокою у такій, здавалося би, важкій темі, тому фільми Хірокадзу Корееди можна вживати замість заспокійливого.
2016
海よりもまだ深
After the Storm
жанр: сімейна драма
у головних ролях: Абе Хіросі, Йоко Макі, Кірін Кікі
Юрій Самусенко:
Після бурі \ Глибше за море
Каннський кінофестиваль 2016 року: номінація на Золоту пальмову гілку.
Назва стрічки видається іронічною, адже шторм наступить лише наприкінці фільму. До того ж він слугує радше тлом, аніж основним рушієм «Після бурі». Десь поза кадром радіоведучі розповідають про вражаючу кількість тайфунів, що сколихнули землю Японії. На передньому ж плані історія колишнього письменника, який живе життям тюхтія та невдахи, працюючи у детективному агентстві. Головний герой намагається повернути собі колишнє життя щасливого сім’янина і люблячого батька. Та поки що його завзяття вистачає на гру в лотереї.
Корееда вміло підкреслює занепад персонажа інтер’єрами хламу у квартирі. Глядач зі щирим серцем переживає за нього, аби бідолаха нарешті вийшов з цього пекельного кола тотального невезіння та бідності. Разом із тим, режисер щиро вірить в успіх головного героя, не впадаючи в песимізм, але і не даруючи йому багато надії на світле майбутнє. На противагу драматичній «Нашій маленькій сестричці», у «Після бурі» знайшлося місце іронічній комедії, за яку перед усім відповідає мама головного героя. Дуже світла історія про пошуки себе резонує із не надто емоційними японськими драмами, які ми вже звикли бачити. Фільм Хірокадзу Корееди з усім гумором та щирістю неначе перевідкриває світу ту Японію, яку ми знаємо, – і вона має більше емпатії та гуманізму, аніж британське телебачення зі своїм «Доктором Хто».
Дякую за статтю! В Корееди ще є чудовий фільм “пішки-пішки”, хоча здається жодних номінацій/нагород серед провідних фестивалів не отримав.