На Берлінале-2023 серед низки українських фільмів нагородами було виділено лише два. Обидва – короткі метри, зняті вже після повномасштабного вторгнення. Серед них документальна робота-спостереження українки Міли Жлуктенко та її хлопця – німця Даніеля Асаді Фаезі.
Разом режисерський дует працює не перший раз, але вперше знімає про Україну (Міла працювала над гібридним доком Романа Любого «Залізні метелики» як сценаристка та монтажерка).
«прокидаючись у тиші» показує один літній день українських дітей, що втекли від війни та знайшли прихисток у колишній казармі Вермахту в Німеччині. Ми не говорили з Мілою та Даніелєм про роботу в парі, натомість підняли тему поєднання досвіду минулого та сьогодення, про етичність зйомки дітей та роботу з травматичним досвідом.
Дуже цікаво поговорити про обрану тему фільму. Для мене, це дитячий погляд на війну, яка руйнує звичний уклад життя. Але коли ви вирішили створити це короткий метр – про що він був для вас?
Даніель: Насправді важко виокремити одну тему, тому що фільм про багато речей одночасно. Але це точно про людей, які перебувають у біді, і які також знаходяться в дуже особливому просторі – у військових казармах. Їх побудували нацисти, щоб розв’язати попередню велику війну. Тож простір вже наповнений історією Німеччини і ми маємо відчуття, що існує якесь зачароване коло, яке наближається до другого раунду.
Міла: Діти не мають історичного бекграунду, щоб знати чим слугували ці будівлі, але вони реагують на артефакти, що залишилися в архітектурі. І я думаю, що це була важлива частина процесу для нас – відкривати з ними будівлю, говорити з ними про те, що вони бачать.
Також є моменти, де вони грають. Це здається супер нормальним явищем і ви думаєте, що вони не усвідомлюють тієї війни, від якої втекли, але в наступну мить вони співають: «Повітряна тривога», – і ти одразу розумієш, що вони все це всотали.
Я думаю, що цей фільм також про те, що існує на різних рівнях, – археологічних рівнях місця, – а також про підсвідомість дітей.
Це про людей, які перебувають у біді, і які також знаходяться в дуже особливому просторі – у військових казармах
Як ви почали працювати над фільмом?
Даніель: Декілька років тому ми почали досліджувати історію цієї військової казарми, яка знаходиться в моєму рідному місті. Ми вивчали її більше на історичному рівні, навіть знайшли документи, де було видно як виглядала ця територія до того, як нацисти побудували тут казарми. Ми розмовляли з американськими солдатами, які були там з 1945 до 2014 років, тому майже все знали про це місце.
Коли 24 лютого почалася загарбницька війна, у казармі оселилися біженці. Ми захотіли зафіксувати цей дуже особливий час транзитного періоду, коли люди знову виїжджають, повертаються назад, рухаються далі, залишаються в місті, але на якийсь час перебувають в казармі.
Міла: Ми також хотіли зафіксувати перше літо цих дітей у Німеччині та показати, можливо, інший аспект війни – не лише в Україні, але й плинне середовище в Німеччині.
Даніель: Можу додати, що в цих казармах у 2015 році жили біженці з Сирії – з іншої війни, де росія бомбила міста і де також несе відповідальність за знищення осель і багатьох життів. Так, це ще один шар, можливо, на нашому історичному рівні. Ви не можете побачити це у фільмі, але це те, що ми також хочемо дослідити.
Ви розповідаєте історію цієї війни, але працюєте з темою наслідків – проблемою переселенц(-ок)ів. Чому?
Даніель: Точка зору, яку ми можемо зняти звідси, не намагаючись бути, як би сказати, вуаєристами, – це ця історія про переселення.
Міла: Наприклад, я не маю журналістських зв’язків. У мене немає прямих родичів, тому я була би тягарем для своїх друзів, якби зараз поїхала знімати в Україні. Їм доведеться піклуватися про мене, а ми хочемо навпаки – піклуватися про них.
Ось чому ми вирішили, що нам потрібно тут щось зробити, тому що тут є інфраструктура. Ми не тягар для інших україн(-ок)ців і можемо зробити щось важливе, як побічний фактор.
Те, що відбувається в Україні, має бути зафіксовано, і я хочу це підтримати. І я думаю, що це був просто наш вибір: давайте з цього моменту зробимо те, що можемо зробити самостійно.
Це дитинство в умовах, яких ми не хочемо для наших дітей
Коли я дивилася ваш фільм, то відчувала, що ви будуєте драматургію на зміні часу доби – рутина ранку, середини дня та ночі. Я розумію, що це вдалий прийом для роботи з різними настроями за короткий проміжок екранного часу. Але, можливо, ви можете розповісти більше про цю ідею?
Даніель: Ми від початку розуміли, що не можемо помістити всі наші знання про це місце та його багатошаровість в одному короткометражному фільмі. Тож саме форма «з ранку до вечора» допомогла нам легко структурувати фільм.
Також нам подобається спостерігати з точки зору дітей. Ви дивитеся, як хлопчик лагодить свій велосипед. Ви спостерігаєте, як дівчата вивчають німецьку мову. А потім повільно в історію вступає війна в Україні і минулі збройні конфлікти, що пережила ця будівля, як, наприклад, війни армії США, які ви бачите на зображеннях із танками.
Ми не хотіли надавати всю цю інформацію на початку. Тож, глядач(-ка) має відкривати це місце очима дітей, а це також означає, що ви, як і вони, не розумієте усіх зв’язків між цими аспектами та символами.
Міла: Нам було цікаво знімати вночі, бо ми не хотіли залишати батьків поза увагою, адже вони також мають багато проблем і борються з ними. Вони завжди виходять увечері та починають розмовляти зі своїми чоловіками і, начебто, хочуть тримати дітей подалі від цього, або просто бажають мати приватність. І вони можуть усамітнитися лише на вулиці десь у закутках цієї території.
Даніель: Ми намагаємося включити багато кругових рухів у фільм, тому що стан людей дуже нестабільний, але водночас він повторюється. Вони не хочуть та не знають – повернутися чи залишитися. Тож, вони ніби обертаються у своїх думках. Чи повинні вони повернутися? Чи повинні вони залишитися тут? Що їм робити?
Я вважаю, що день [як проміжок часу] цікавий, бо це щось циклічне. Це один день літа, але це може бути й усе літо, яке вони прожили. І вечірній час дав нам змогу, можливо, створити меланхолійніший тон наприкінці фільму. Тому, що це досі дитинство, але це дитинство в умовах, яких ми не хочемо для наших дітей.
Чому для цієї історії ви обрали літній сеттинг?
Міла: Коли ми вперше зустрілися з цими людьми, на початку літа, нам дуже сподобалася ця атмосфера, коли всі [перебувають] на вулиці. З ідеєю зйомки фільму надворі також прийшло своєрідне моральне чи етичне рішення: ми вирішили, що не будемо знімати в людей у їх приміщеннях. Ми не хочемо втручатися в єдину кімнату, яку вони мають і яку, можливо, ділять з трьома чи чотирма людьми. Всі знають як виглядає кімната біженців. Нам не потрібно відтворювати це зображення. Замість цього ми переносимо весь фільм назовні. І це було легше влітку, так.
Також було цікаве це протиріччя сонячного настрою і внутрішнього почуття, що тобі все одно сумно, хоч і літо: бо вишні не такі на смак і все не так, як хочеться.
Даніель: Так, у цьому також є велика трагедія. Я думаю, що трагічніше бачити когось сумним влітку, ніж взимку.
Звичайно, я хочу запитати вас про етику в роботі з дітьми, тому що це, на мою думку, має бути дуже обережний процес.
Деніель: Вся концепція фільму базується на тривалих роздумах про етичні питання. Я вважаю, що ми працювали дуже відкрито та залучали героїв/героїнь до всіх процесів.
Ми знімали на плівку, на 16 міліметрів. Це також було частиною етичного рішення. Ми не хотіли знімати в цифровому форматі десять годин на день і прилипати до них, вдаючи з себе «муху на стіні». У всіх сценах ми спершу спостерігали, а потім фіксували це на камеру. Втім, ми жодного разу не стежили за ними цілий день.
Вони завжди мали свободу піти, коли захочуть. І ми лише співпрацювали з ними
Міла: Вони завжди мали свободу піти, коли захочуть. І ми лише співпрацювали з ними.
Наприклад, дівчина, яка пише крейдою: «путін, припини вбивати людей», – зробила це вночі. Коли ми прийшли вранці і побачили всі ці незакінчені написи на тротуарі, то запитали, хто це написав. Дівчина сказала: «Це я».
Ми знімали її раніше, і ми працювали з нею раніше. Тому просто запитали чи може вона продовжувати писати, поки ми знімаємо. Це був свого роду документальний подарунок для нас, тому що ми могли спиратися на те, що вже було.
Даніель: Але більшість часу ми розмовляли з дітьми. Намагалися тримати дистанцію, тому що ми, звичайно, дорослі, і вони не завжди були готові відкритися. Але я думаю, що ми залишили для їх роздумів [та дій] багато місця. Якби вони сказали: «Добре, тепер ми хочемо пограти в нашу улюблену гру – зомбі», – ми б не заважали.
Ми вели з ними діалог. Інколи запитували чи можуть вони повторити сцену, наприклад, якщо ми бачили її декілька днів тому. Іноді ми знаходили момент, щоб увійти з камерою, але це було завжди в процесі.
Міла: Щовечора ми говорили про те, що знімати етично, а що ні. Ми проговорювали те, що ми сьогодні побачили, що хочемо зафіксувати, а що не хочемо робити. Крім того, щоб зберегти безпечний простір, у січні 2023 року ми орендували кінотеатр і запросили всіх [героїв/героїнь] на закритий показ перед прем’єрою на Берлінале. Ми цього дуже боялися, звичайно, тому що ніколи не знаєш, як вони відреагують і як відреагують батьки. Але було дуже зворушливо просто бачити їхню реакцію на фільм.
Було дуже багато сліз. Але врешті-решт у нас виникло таке відчуття, що все добре і ми не переступили жодних етичних кордонів. Для нас було важливо ще раз перевірити чи те, що ми зобразили про це місце, також є чимось достовірним для них, і чи вони впізнають себе.
Даніель: Було важливо, щоб діти або їхні батьки сказали, що, якщо це не про них, то вони не хочуть показувати це на фестивалі. Але все пройшло дуже добре.
У мене було відчуття, що вони вам дуже довіряли в кадрі.
Даніель: Так, це була величезна довіра.
Міла: Коли жінки розмовляли телефоном, ми запитували їх, чи можуть вони повторити розмову для нас, бо ми відчували, що не хочемо непомітно спостерігати. Тому, що вони почуваються в безпеці, і якщо вони помічають, що на них дивляться камери, – це дивно.
З мамами ми мали три зустрічі перш ніж почати зйомки, а потім ми прийшли на канікулах, коли дітям не треба було йти до школи. Це було трохи схоже на майстерню для дітей, щоб їм було чим зайнятися під час канікул. Я думаю, що це також додало довіри, тому що ми не входили в період, коли вони в стресі і їм потрібно робити домашні завдання чи щось подібне. Ми були там у той час, коли вони щасливі. Отже, багато факторів співпало.
Де ваші герої зараз? Вони у Німеччині?
Даніель: Хтось у Німеччині, хтось виїхав. Більшість із них досі в казармах.
Міла: Одна сім’я переїхала з бараку у приватну квартиру, але вони залишилися в тому ж місті. Одна родина переїхала до Польщі, а потім до Норвегії. Не знаю, чи залишаться вони там, вони – в русі.
Частина сімей поїхала додому. У нас не було сцени з цією дитиною, але я знаю, що одна сім’я повернулася до Миколаєва, тому що вони просто хотіли додому. Дехто повернувся назад, але головні герої – досі там.
Ми були там у той час, коли вони щасливі
Що ви думаєте про свою прем'єру на Берлінале?
Міла: Це неймовірно.
Даніель: Звичайно, я ніколи не міг подумати, що потраплю у відбір цього фестивалю. Ми завжди хотіли показати фільм саме у конкурсній програмі Generation Kplus, тому що я вважаю, що це фільм, який дуже важливо дивитися німецьким дітям.
