Мінісеріал «Роки» – спроба сконструювати майбутнє на прикладі окремої країни – Великої Британії. Точніше, мова про те, як планетарні зміни стосуються однієї родини, яка стає матеріалом для політичних, технологічних і економічних експериментів. Режисер серіалу показав особливості політичного життя, планетарні загрози, а також потребу персонажів у пізнанні сенсів життя (через концепти тіла, пам’яті, ідентичності тощо).
Недалеке майбутнє представлено у фільмі у вигляді викликів і загроз: одна з героїнь, Едіт Лайонс, стає жертвою ядерного вибуху в Азії, у результаті чого їй залишається жити десь до десяти років. Вона – борець за права людей, проте людство за допомогою найсучасніших технологій не може допомогти їй подолати результати радіаційного опромінення. Натомість її племінниця єдина, хто усвідомлює небезпеки атомного впливу. В стилі постіронії вона заявляє, що смерть тітки станеться значно раніше.
Сама племінниця, Бетані, марить власним безсмертям, що може стати результатом технологічного винаходу, який перетворює людину на транслюдину. Як показано у фільмі, у майбутньому молодь мріє інтегрувати себе в цифрове середовище. Інтегрувати буквально й фізично. Дівчина вживлює в руку чіп і перетворює її на мобільний телефон. Вона одержима ідеями постгуманізму. Людина майбутнього палко бажає здобути безсмертя через знищення власного «Я» й поєднання «душі» (свідомості) з потоками інформації. Тіло стає атавізмом, яке не потрібне в епоху постлюдськості.
У серіалі історія родини протистоїть загальній історії Великої Британії. Бабуся сім’ї Мюріел Дікон символізує британську королеву – образ стабільності й миру, мудрості й підтримки. Динаміка життя членів родини дуже стрімка, а світ, у якому вони живуть, неймовірно нестабільний, тож родинні зустрічі раз на рік доводиться замінювати телефонними розмовами. Телефон у будинку знає, коли й кому телефонувати, відгукується на голос господині й дає можливість замінити живе спілкування за одним столом віртуальною розмовою.
Один із центральних сюжетів фільму пов’язаний із юнаком Віктором, біженцем з України, де відбувся переворот, у результаті чого Київ покликав на допомогу російські війська, щоб встановити мир. Виходець з України — справжній аутсайдер: він громадянин країни, де не поважають людські права й ув’язнюють представників нетрадиційної сексуальної орієнтації. Сама Україна у фільмі репрезентована як країна третього світу, маргінальна і темна. Брат Едіт і дядько Бетані, Деніел Лайонс, закохався в юнака, і робить усе, щоб повернути його до Британії після екстрадиції. Аби врятувати життя коханому, Дені нелегально відправляє його до Іспанії.
Однак процеси, пов’язані з порушенням прав людини, мають місце не лише в українському сюжеті, а й також притаманні Іспанії та іншим країнам. Зрештою, в самій Британії «оживає» ідея концентраційних таборів для утримання біженців. По суті, відбувається реактуалізація нацистських ідей, де головне – грамотно організувати роботу в цих таборах. В історії минулого відомі такі приклади, однак зараз про них ніхто не згадує саме через грамотну політику.
Велика Британія у фільмі зображена як країна, що опиняється в епіцентрі світових подій. З одного боку, ця країна, якій традиційно притаманне острівне мислення, спостерігає за «падінням цивілізації» в різних країнах. З другого боку, вона перебирає на себе роль Сполучених Штатів і прагне втручатися в світові процеси, зберігаючи традиції демократії й поваги до прав людини. Саме в цьому другому мотиві і з’являється Україна як країна політичної нестабільності, де владу (задля стабілізації ситуації) взяли російські війська.
Символ майбутнього
У «Роках» реальне перемішане з науково-фантастичним, щире з іронічним, традиційне з постсучасним. Персонажі живуть у своїх, замкнених для інших світах. Соціальні проблеми змушують їх глибоко заривати власні емоції та почуття.
Абсурд навколишньої політики й сучасності викликає в молоді бажання остаточно розпрощатися з тілом. Технології недалекого майбутнього дають можливість вживити в руку телефон, що й робить Бетані. Проте це лише початок. Вона та її подруга Ліззі потрапляють у пастку власного бажання: операція з вживлення штучного ока стає першою катастрофою трансгуманізму. Якщо точніше, ця поразка пов’язана з тим, що операцію робили «чорні трансплантологи» на нелегальному кораблі без належного медичного обладнання. Проте лікарка в палаті справжньої клініки, куди потрапляє жертва невдалої операції, запевняє, що за великі гроші в Європі справді можна зробити таку операцію, а оптичне штучне око пов’язуватиме людину з комп’ютером. Тож трансгуманістичний поворот цілком реальний, однак потрібні або великі гроші, або ж дочекатися, поки подібні операції стануть масовими.
Ідея інкорпорації людини в тіло державної системи втілена в трансгуманістичному образі Бетані. Дівчинка-підліток, яка мріє про вічне життя в цифровому середовищі, постає символом майбутнього, у якому людина в гуманістичному розумінні цього слова зникає. Зрештою, дівчина стає частиною інформаційної системи, маючи можливість «телепатично» спостерігати за тим, як різні люди входять в електронні системи, які здійснюють операції тощо, а також впливати на такі явища, як вимкнення струму на відстані. Такі технології роблять дівчину справжнім кіборгом, однак вмонтовані в тіло ґаджети роблять дівчину залежною від державної системи, яка у такий спосіб перетворює людей на заручників.
Нова смерть
У серіалі показано знакові для сучасного глобалізованого світу соціальні міфи й страхи: ядерна катастрофа й протистояння між Китаєм і США як мегадержавами; проблема біженців і політичних репресій; тема фінансової кризи й падіння ринків; проблеми стосунків між різними «Іншими» (гомосексуалами, вихідцями з третього світу та тими, хто опинився на найнижчому соціальному щаблі через фінансову кризу); трансгуманізм і етична межа технологій. На цьому тлі образ бабусі (найстаршої жінки в родині) стає джерелом сенсів, які на перший погляд видаються застарілими й не відповідають швидкісним змінам теперішнього часу. Однак в образі літньої жінки втілена здатність дивитися на світ так, наче нічого нового під сонцем уже не буде. Технології можуть вивільнити час, допомогти ефективніше використовувати ресурси, зокрема й підтримувати власне тіло (у фільмі представлено ідею, що життя до 100 може бути нормою). Але вони не дають справжньої свободи, яка виникає в результаті внутрішніх світоглядних змін і виховання таких рис, як воля, характер тощо.
Образ «технологій» виражено і через тему поховання: в майбутньому кремації складатиме конкуренцію розчинення тіла в лужному середовищі. В епізоді, коли донька випиває лужну капсулу з прахом батька, втілено принцип постіронії, що стала частиною нинішньої британської постпостмодерної культури. Неможливо визначити, де межа щирості, а де іронічності в сприйняття смерті найріднішої людини, яка, проте, була далеко не ідеальним батьком і чоловіком. Дитина ковтає власного батька – це схоже на перевернутий античний мотив, коли Кронос, переляканий пророцтвом, пожирає власних дітей.
Що символізує такий жест поєднання власного батька? Зміну традиційних уявлень про смерть, яка стає просто відходом, що потребує прощання?
У майбутньому можна пригадати різні історії, які виставляють небіжчика не в найкращому світлі. Немає місця поховання, куди приходитимуть родичі. Людина (точніше, її рештки) розчиняється і зникає в безкінечності. Тіло більше нічого не значить: можна сміливо вирізати з себе орган і замінити його штучним, більш технологічним і досконалим. Це час чорних трансплантологів, які, не маючи належної апаратури, беруть кошти за безрезультатні операції. Ці «чорні хірурги» дають надію пацієнтам жити вічно, принаймні наблизити їх до вічного життя.
О, дивний світ новий!
Життя Великої Британії від 2019 до 2034 рр. (саме таким є історичний проміжок, показаний у серіалі) знайомить глядача із ідеями постгуманізму, постлюдства, постчуттєвості. Якщо подивитися на час як художній образ фільму з ширшої перспективи, то майбутнє лише підтверджує, що на планеті все відбувається згідно з циклічними змінами: знову Велика Британія потребує сильної владної руки, щоб вийти вперед у технологічному плані; планету лихоманить від протистоянь; зрештою, маємо нові Хіросіму й Нагасакі.
Політична діячка Вів’єн Рук володіє власним каналом, тобто потужним медіаінструментом для формування громадської думки. У «день тиші», тобто за день до парламентських виборів, вона спокійно виступає й рекламує себе, мотивуючи це тим, що на власному каналі може робити все, що завгодно. З одного боку, Вів’єн – тиранічна й деспотична в поглядах стосовно Іншого. З другого боку, вона порожня; політикиня не знається на реальних справах, пов’язаних, наприклад, із експортом Великої Британії. Під час дебатів її присоромлюють і звинувачують у популізмі. Вів’єн, зрештою, визнає це, але далі вдається до маніпуляції, маючи в руках технологічний козир – прилад, що вимикає всі смартфони. Ошелешена публіка, яка щойно з осудом вигукувала ім’я Вів’єн, миттєво змінює власну думку.
У фільмі показано, наскільки неосвіченим є електорат, який потребує хліба й видовищ. Це, здається, й розуміє сама Вів’єн Рук, пропонуючи внести правки до закону, за якими усі виборці спершу мають пройти тест на IQ, а вже потім отримати право голосувати. Водночас, саме на низькому IQ електорату, яким легко маніпулювати, вона й робить карколомну кар’єру, стаючи прем’єркою Великої Британії. Вів’єн Рук — справжня в своєму цинізмі й прагненні порушувати норми політичної боротьби, справжня в агресивності й позірному знанні справ, але саме такого політика й потребує нова країна: того, який був б рупором більшості, у якому кожен міг би бачити себе з усіма вадами. Постполітика є політикою симулякрів, політикою, яка суперечить принципам культури, толерантності, людського капіталу. Вів’єн цинічна, але цинізм електорат сприймає як утому від красивих слів, безтактність – як бажання дбати передусім за свою країну, а не думати про біженців. Політикиня має добрих радників — безмовних творців надсучасних цифрових ґаджетів, які можуть створювати дивовижні ефекти, щоб приголомшити електорат технологічними проривами.
Героїня свого часу
Образ років у фільмі представлено в епізодах, коли перед глядачем майорять різні кадри з новин. Людська історія відходить на другий план, час і простір ущільнюються максимально, щоб передати драматизм і напругу від ситуації на всій планеті. На цьому тлі постає образ Вів’єн Рук – карнавальний і зухвалий. Вона символізує абсурд і «кінець часу», що настає на планеті. Політичний успіх Вів’єн зумовлений її моделлю поведінки: наслідувати найпримітивніші, найбрутальніші вияви електорату. Вона не має співчуття й толерантності, мотивуючи свою байдужість до подій у Києві тим, що її найперше турбує доля британців. Рук вживає нецензурну лексику, щоб показати, що думає про політичні події так, як думають її виборці. З одного боку, формально вона справді висловлює інтереси «люмпенізованої» більшості, якій байдужі такі поняття, як емпатія, повага до Іншого, толерантність. Світ, виразником якого з камер провідних каналів (зокрема і власного) є Вів’єн Рук, – це світ примітивних бажань і споживацтва, у якому питання моралі, етики, культуру є «надбудовами», що потрібно відкинути. Людям потрібний харч і розваги – і це те, що дає їм Вів’єн. Політична лідерка стає культовим символом часу – тобто історії, яка пережила свій кінець і тепер входить у нову стадію постпостмодерності, постіронії, постсучасності, постполітики.
Зворотня сторона медалі
Образ Вів’єн Рук у фільмі у двох останніх серіях несподівано розкривається: під час зустрічі з одним із членів родини Лайонс вона показує, що розуміє фальш тієї політичної реальності, яку створила, а також те, що все це погано завершиться для неї самої. Цікаво, що в майбутньому немає королеви, натомість уся увага зосереджена на політичній системі, яка породила Вів’єн Рук, що потім її ж і очолила. Вів’єн розуміє власну приреченість і залежність від системи. Коли чоловік висловлює своє захоплення нею, Вів’єн просить припинити все це. Розуміє, наскільки штучною й фальшивою є створена політика, але такі правила Гри, яку обрала сама.
Рук – кат і жертва, симулякр і джерело смислів. У цьому образі поєднано риси, які показують суперечливість ідентичності людини майбутнього, коли в одній особі поєднуються протилежні прагнення й наміри: тікати від смислів, ховатися за популістською риторикою й водночас усвідомлювати власну трагічність життя від перетворення на його симулякр. Політика у фільмі, зрештою, програє Людині, коли система Вів’єн Рук зазнає краху. Водночас та ж «політична доцільність» обумовила розвиток технологій (які використовувалися як інструмент медіаманіпуляцій та чинник політичних технологій).
Політика Вів’єн Рук утілює найжахливіші загрози минулого, які, відповідно до режисерського задуму, можуть актуалізуватись в майбутньому. Велика Британія у фільмі переживає світову кризу й сама стає центром, у якому концепція повернення «величі Британії» (алюзія до політичної програми Дональда Трампа «Make America Great Again» / «Зробімо Америку великою знову») призводить до відродження концентраційних таборів. Воля до влади у фільмі показана як незмінна риса людства. Технологічний розвиток крани не пов’язаний із розвитком моральних устремлінь і моральних якостей людей, а також розвитком розумових якостей, що передбачають критичне мислення.
На прикладі однієї родини показано, як різні її члени голосують за різні політичні партії, зокрема й за «Чотири зірки» Вів’єн Рук. Персонажі мінісеріалу самі не розуміють, як у них відбувається зміни політичних симпатій, у який спосіб вони починають голосувати за Вів’єн і в чому полягає така привабливість лідерки. У фільмі вона показана як чудова ораторка, яка продукує популістські ідеї, проте спосіб представлення цих ідей заміщує смисли й позбавляє аудиторію можливості критично оцінювати інформацію.
Незруйноване
Родинні зв’язки у фільмі виявляються міцнішими за зв’язки соціальні й політичні, побудовані на симулякрах. Багато у чому – завдяки бабусі. Вона зберігає пам’ять про всіх членів родини, навіть тих, кого вже немає фізично. Вона запрошує додому усіх людей, які у різний час були причетні до членів родини, були їх чоловіками чи коханцями (коханками). Вона приймає рішення, спрямовані на збереження того, що сьогодні називаємо «сталим розвитком», усвідомлюючи, наскільки потужними є сили в політиці своєї країни. Саме тому бабуся заповідає частину будинку не синові, а його дружині, котру він полишив, переїхавши до коханки. Їй також є місце за родинним столом, проте не в заповіті.
Фільм яскраво візуалізує такі поняття, як «глобалізм» і «глобалістське мислення» (властивого сучасній британській культурі), і водночас акцентує увагу на концепті «глокалізації» як виразній рисі постпостмодерного мислення. Показує реальність, де поєднано політику симулякрів з ідеями родинних цінностей. Традиційні цінності й виклики високих технологій формують цілковито новий спосіб світорозуміння. Члени родини мігрують Британією і світом, водночас тримаючись дому. Зрештою саме традиційні цінності перемагають, а ідея вічного життя в цифровому середовищі має відкритий фінал. Ми не знаємо достеменно, чи справді героїні вдається поєднатися з інформаційною цифровою реальністю, чи експеримент зазнає поразку. У момент, коли глядачі мають нібито почути на це відповідь (у вигляді голосу героїні), фільм уривається.
