У програмі двадцятого фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA було показано 53 фільмів з різних куточків світу. Українські гіти, перші спроби у док, сміливі іноземні стрічки – все це під гаслом «Образ майбутнього» дуже пасує українському контексту, де ми спільними зусиллями намічаємо своє завтра.
Наш список з XX Docudays UA не визначає найкращих, адже переможців та переможниць вже нагородило журі. Ми лише зібрали ті стрічки, які суб’єктивно варто чекати, якщо не пощастило побачити на фестивалі. Вони – зухвалі, смішні, тендітні, дуже страшні та надзвичайно різні.
«Ми не згаснемо»
реж. Аліса Коваленко
Україна, Франція, Польща, США
Фільм Аліси Коваленко, як каже сама режисерка, мав на меті створити образ нового покоління Донбасу, яке не здається, мріє та досягає бажаного. Стрічка так і відчувається – група підлітків з декількох селищ Донецької та Луганської областей готується, щоб відправитися до Непалу.
Хлопці та дівчата тренуються онлайн з Валентином Щербачовим (український спортивний журналіст, засновник «Національного реєстру рекордів України», – Moviegram) та розповідають про бажане майбутнє – хтось хоче стати українським Ілоном Маском, хтось – відомою акторкою чи фотографувати для душі. Їх історії перебивають розмови з дорослими про занепад регіону чи міжсобойчики про посттравматичний синдром і відбитки травм.
«Ми не згаснемо» тримає мрійливий та надихаючий настрій майже весь хронометраж, але раптово змінює його на титрах. Більшість сіл, де жили герої та героїні окуповані після 24 лютого 2022 року. З деякими з них так і не вдалося вийти на звʼязок після цього. Фільм, що планувався як сонячний портрет майбутнього покоління Донбасу тепер сприймається з комом в горлі, бо майбутнє цих хлопців та дівчат під загрозою.
Асоціативний ряд:
«Домашні ігри» Аліси Коваленко
«Діти териконів» Фредеріка Брюннкеля
«Документальний фільм про тих, хто вижив у Бучі. Розриває серце. Порушує мовчання», – пише користувачка Letterboxd після перегляду копродукційного фільму України та Німеччини на Hotdocs-2023.
Док об’ємно передає стан та атмосферу весни 2022 року в Бучі, яка тільки-но була звільнена від російських окупантів. Стрічка побудована на контрапункті між наслідками окупації та людським умінням знаходити щось хороше та світле в повній темряві. Це не дає впасти у депресію під час перегляду, але може дещо виснажити.
Приємно, що в режисерської пари українки-мисткині Міли Тешаєвої та німецького режисера Маркуса Ленца, якого давно цікавить тема України (фільм «Суперник» з програми ОМКФ-2021 тому підтвердження) вийшло збалансувати свої оптики – емоційної зсередини та відстороненої ззовні. Це важливо, бо вийшло не експлуатувати історії людей, а емпатійно розповісти про них.
«Коли весна прийшла в Бучу»
реж. Міла Тешаєва і Маркус Ленц
Німеччина, Україна
Асоціативний ряд:
«Прокидаючись у тиші» Міли Жлуктенко та Даніеля Асаді Фаезі
«В Україні» Томаша Волського і Пьотра Павлуса
«Три жінки»
реж. Максим Мельник
Німеччина
Режисер з Ужгорода в рамках своєї дипломної роботи в німецькій кіношколі поїхав у закарпатське прикордонне село Стужиця, щоб дослідити як там, на краю України, живуть люди. З цієї ідеї виросла неймовірно тепла та кумедна історія.
По-перше, завдяки героїням, які щиро розповідають про свої складнощі, іронізують над собою та своїм життям у місці на перетині трьох країн.
По-друге, завдяки включеності режисера в історію. В якийсь момент Максим перестає ставити запитання з-за камери і зʼявляється у кадрі – за різдвяним столом чи за зачитуванням гороскопів. Грань між героїнями фільму та документалістами повністю руйнується після сцени з розпиттям самогону на голодний шлунок.
По-третє, візуал. З бюджетом у 7000 євро, де серед витрат на виробництво фігурує порося, одним оператором-німцем, однією камерою, яку Ганна Іванівна називає телиця та за 72 знімальні дні вдалося і зафільмувати історії персонажок, і приділити увагу пейзажам Карпат. «Три жінки» можна з легкістю розібрати на листівки на згадку та відправляти друзями поштою зі Стужиці. Головне, щоб там її знову відкрили.
Асоціативний ряд:
«Між небом та горами» Дмитра Грешко
Чи є в кіно стоп-слово? Чи може бути в мистецтві red flag?
Режисеркою стрічки про трансгендерних секс-працівниць стала трансгендерна жінка, яка втратила свою музичну карʼєру через перехід. На останні гроші, на камеру друга вона зафільмувала відверті розповіді своїх подруг.
Вони відкрито розповідають про свій досвід роботи, ставлення до життя, тіла та суспільства, а ще емоційно висловлюються щодо відношення інших чорних жінок до них та про своє задоволення. І все це у контрастних чорно-білих кольорах.
У фільмі багато оголеності, наркотиків, постановочного сексу, щоб проілюструвати те, що розповідають героїні. Але ще більше – чесності. А це в документалістиці точно не може бути red flag.
«Кокомо сіті»
реж. Д. Сміт
США
Асоціативний ряд:
«Мандарин» Шона Бейкера
Воєнкор(-к)и з Associated Press Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василіса Степаненко, ризикуючи життям, зафільмували події перших 20 днів повномасштабного вторгнення в Маріуполі. Вони продовжували знімати та відправляти фіксацію військових злочинів російської федерації тоді, коли в місті вже не було жодного представника міжнародної преси.
Це кіно – щоденник, який дуже важко дивитися. Іноді хочеться зупинити сеанс та подихати. Іноді закрити очі. Постійно плакати. Але в темному кінозалі ти маєш можливість вивільнити всі ці почуття та прожити цей досвід разом з іншими глядачами та глядачками. І це вкрай важливо знати, бачити, памʼятати та переживати.
Фільм в українському прокаті з 31 серпня 2023 року.
Асоціативний ряд:
«Для Сами» Ваади Аль-Катіб і Едварда Вотса,
«Останні люди в Аллепо» Фірраса Файяда
Неймовірно тепле та сумне кіно водночас. Оператор-документаліст Ігор Іванько знімає картину про свого дідуся – відомого в радянські роки оператора Леоніда Бурлаку («Місце зустрічі змінити не можна» ), який працював на Одеській кіностудії. Все своє життя Леонід фотографував і його архів вже пошкоджених часом плівок дає нагоду реконструювати історію його життя, заглибитися в спогади про кіновиробництво та цензуру радянської доби.
Особисте та суспільне переплітається і кіно промовляє до нас про втрату персональної памʼяті та про втрату культурної спадщини України. Протягом фільму дідусь режисера втрачає все більше спогадів, а Ігор дізнається про стан кіноархіву, який може продовжити памʼять про Леоніда Бурлаку.
«Крихка памʼять»
реж. Ігор Іванько
Україна, Словаччина
«Король Лір: як ми шукали любов під час війни»
реж. Дмитро Грешко
Україна
Режисер фільму «Між небом і горами» Дмитро Грешко під час повномасштабного вторгнення повертається в рідне місто Ужгород. Там його давній приятель, режисер театру В’ячеслав Єгоров, вирішує втілити свою давню мрію – поставити пʼєсу Шекспіра, але не з професійними актор(-к)ами, а з переселенцями та переселенками.
Минулорічний фільм Грешка балансував між двома світами – горами і їх безтурботними мешканцями та лікарями і каретами швидкої допомоги, що рятують людей під час ковіду. Цього разу дуальність теж зберігається: в одному кінопросторі існують театралізований світ Шекспіра та світ української реальності з 24 лютого. В одній сцені жінки грають дочок Ліра, а в іншій – плетуть маскувальні сітки.
Асоціативний ряд:
«Синдром Гамлета» Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловська
«Цезар має померти» Паоло і Вітторіо Тавіані
«Камівояжер» Асгара Фархаді.
Трагікомедійний док про ломбард у польському місті Битом режисер робив протягом пʼяти років. Цей час йому знадобився для зближення з ексцентричною парою власників бізнесу, що не приносить заробіток вже багато-багато років, але став важливим соціальним центром для навколишніх мешканців/мешканок.
Як на мене, це головна умова вдалого доку – яскравість персонаж(-ок)ів. У цьому плані «Ломбард» отримує 10 з 10 – жінка в шубі з довгими червоними нігтями, яка постійно свариться через гроші, власник зі залежністю до колекціонування та ідеями стартапів приречених на провал. Доповнюють історію працівни(-ці)ки ломбарду, що переживають не завжди вдалі закоханості, а також клієнт(-к)и, які продають свої речі за мінімальні гроші. Їх історії почуттів, виживання чи самореалізації сплітаються в цьому ломбарді, де атмосфера відрізняється від міської своєю теплотою .
«Ломбард»
реж. Лукаш Ковальскі
Польща
«Зерна голоду: Україна 1933»
реж. Ґійом Рібо
Франція
Телевізійний фільм, орієнтований на європейську аудиторію, вже був показаний французькому уряду, чим посприяв визнанню Голодомору геноцидом українського народу. Наратив фільму побудований на щоденниках Ґарета Джонса, які зачитує закадровий голос. Візуалізують їх документальні кадри голоду 1921 року, сцени з радянських фільмів 1920-1930-х та окремі знімки.
«Зерна голоду» – це важливе кіно для іноземної авдиторії, яка сьогодні продовжує вірити інформаційним вкидам росії. Працює воно і для нас – як нагадування про репресії, що вчиняли росіяни проти України ще задовго до 2014 року.
У Буковсього вийшло близько підійти до композитора-шестидесятника у «В. Сильвестров». Нова робота режисера, фільм «Іван Марта», вдало продовжує зацікавленість документаліста у митцях того періоду. На цей раз він розповідає історію українського літературознавця та критика, автора книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюбу.
Стрічка затягує своєю романтичністю, поетичністю та вкрай тихими нотами оповіді. Хоч мова йде про Івана Дзюбу, про нього розповідає дружина Марта. Львів’янка, яка переїхала заради чоловіка у Київ згадає їх знайомство, акцію протесту на премʼєрі «Тіней забутих предків» та подальші обшуки й арешти. Про щось шкодує, про щось говорить з великою долею тепла. А Сергій Буковський, як завжди дуже точно помічає образи, серед яких яблука в саду родини Дзюбів, що виглядають один в один як у «Землі» Довженка.
Фільм в українському прокаті з 2 листопада 2023 року.
«Іван і Марта»
реж. Сергій Буковський
Україна
Асоціативний ряд:
«Головна роль» Сергія Буковського
