Нині глядача вже важко злякати раптовим вистрибуванням монстра з екрану, та і повільне вибудовування саспенсу теж працює не завжди. Ба більше, містична складова вимагає від глядача повірити у надприроднє. Схоже, що по-справжньому страшні трилери непокоять лише майстерною загадкою та ентузіазмом автора проекту. Саме тому у двотисячних стала помітною тенденція успіху незалежного кіно у жанрі горору та трилеру. Разом із MUST SEE MOVIE обрали 5 стрічок, які домопожуть позбутися сну та на кілька ночей замінять вам каву.
It follows, 2014, реж. Девід Роберт Мітчелл
Воно слідує за тобою
Відразу пояснимо, що це не екранізація славетного роману Стівена Кінга. Стрічка Девіда Роберта Мітчела отримала натхнення зі снів режисера і будується на найбільшому страху кожного, хто мав кошмари з переслідуваннями. Мітчел добре розуміє, що найстрашнішим є не вбивство чи каліцтво, а відчуття постійного стеження. За сюжетом, дівчина з Детройту йде на побачення з хлопцем. Після ночі з ним вона дізнається, що бойфренд передав їй статевим шляхом чи то психічну хворобу, чи то прокляття. Відтепер, де б вона не була, за дівчиною постійно ходить особа, яка зрештою має її вбити.
Режисер добряче наганяє жаху завдяки синтетичному саундтреку від Disasterpeace та клаустрофобічній операторській роботі Майка Ґіолакіса, який нині співпрацює з М. Найт Ш’ямаланом. «Воно» видається не лише незручним та нервовим трилером, але якоюсь мірою заграє із соціальним підтекстом. Переслідування передається статевим шляхом – і це все одно не зупиняє хтивих підлітків перед спокусою пограти з потойбічним. Кілька неочікуваних твістів та фінальна сцена у закритому басейні не дають глядачу бодай видихнути повітря з легень. Останні секунди взагалі немов пробуджують з цього страшного сну, який залишиться з тобою надовго. Схоже, Мітчелу вдалося передати свої кошмари нам. Що ж, дякуємо за панічні атаки.
Berberian sound studio, 2012, реж. Пітер Стрікленд
Студія звукозапису «Берберян»
Стрічка із такою назвою мусила б вражати своїм звуком – і це справді так. Режисер Пітер Стрікленд навіть не вставляє на початок вступний титр із назвою фільму. Вся увага сконцентрована на звуках довкола головного героя – американця, який приїхав в Італію на студію звукозапису, щоб допомогти у створенні горор-фільму. Тобі Джонс грає цього трохи незграбного чехівського персонажа. Він опинився у чужому для себе італійському осередку і поступово дізнається, що працює над снафф-фільмом (вбивства та каліцтва на зйомках – реальні).
Перша половина «Студії…» має один великий підводний камінь. Стрікленд формує майже комічний ореол навколо озвучування. Жіночі крики, різання гарбузів (які імітують різання плоті на екрані) та чищення капусти демонструються у вельми гротескній манері. Та вже у другій половині ілюзія гумору швидко зникає. В якийсь момент звук взагалі вимикається, і персонажа Тобі Джонса починають дублювати італійською, як у старих джалло-стрічках. Самого фільму, який озвучують персонажі, ми так і не побачимо, адже режисер дає зрозуміти: нема нічого важливішого за звук, який створює та монтує головний герой. У цьому ідіосинкратичному трилері з-під жирного звуку навіть вилазить мораль про «гни свою лінію», але цьому фільму вона не дуже-то й потрібна. Просто перед тим, як вас запросять на роботу іноземці, перевіряйте їхній послужний список. Раптом і вас заскочить міжкультурний кошмар.
Trouble Every Day, 2001, реж. Клер Дені
Що не день, то неприємності
Найбільш недооцінений французький трилер двотисячних. Сюжет розгортається навколо американської пари, яка летить у відпустку в Париж. У французькій столиці чоловік (Вінсен Галло) хоче зустрітися зі своїм кумиром – нейробіологом доктором Лео. Для цього він викрадає дружину Лео і ховає її в будинку, але час від часу вона тікає, аби зваблювати чоловіків… і поїдати їх заживо. Вельми натуралістичний трилер із елементами еротики у свій час не був радо прийнятий критиками. Воно і зрозуміло: химерна оповідь та задовгий епілог не розкривають весь потенціал історії. Та це лише на перший погляд.
Перед тим, як добити переляканого глядача кривавим візуалом, режисерка Клер Дені повільно та поступово напружує та розтягує атмосферу задоволення персонажів. Між акторами і справді пролітає якась примарна пристрасть, яка закінчується буквальним проковтуванням одне одного. Наприкінці фільму Дені з’являється установка: мовляв, кохання – це хвороба, якою ризикуєш заразитися, коли проводиш вдосталь часу один на один з об’єктом жадання. Містичний канібалізм Кори (дружини доктора Лео) так і не знайде свого пояснення, зате точно стане прикладом для наслідування. Нещодавня стрічка «Сире» вельми точно цитує фільм Клер Дені не лише своїм смакуванням нутрощів, але й дослідженням психологічних вад людини.
A girl walks home alone at night, 2014, реж. Ана Лілі Амірпур
Дівчина повертається додому вночі одна
У дебютному повнометражному фільмі Ані Лілі Амірпур значну роль зіграла її майстерність створювати атмосферні трилери, які вона не полишає робити і досі. Стрічка оповідає про хлопця Араша, який приглядає за татом-героїнщиком і постійно отримує прочухана від бандита на ім’я Саїд. Його життя потроху налагоджується, коли він зустрічає дівчину в чадрі та, звісно ж, закохується у неї, не підозрюючи, що вона – вампіреса.
Найбільше у стрічці вражає візуальна увага до деталей. Позаяк сюжет тут не настільки важливий, Амірпур користується багатством свого інструментарію, щоб зняти містичний чорно-білий нео-вестерн. Знятий у Каліфорнії на фарсі, фільм скидається на дивовижну суміш з мультфільму «Персеполіс», гангстерських драм та лячного вампірського кіно. З такою ядерною сумішшю «Дівчина…» може здаватися безумством, але Ані Лілі Амірпур урівноважила цей мікс coming-of-age історією іранки, яка постійно ризикує і ніколи не програє. Зрештою, хіба може програти дівчина, яка задля релаксації танцює у своїй кімнаті під пісню «Death» гурту White Lies?
The Witch: A New-England Folktale, 2015, реж. Роберт Еггерс
Відьма
Це абсолютно божевільна історія, яка народилася у Кевіна Сміта з ідеї подкасту. Чоловік хоче дізнатися більше про людські каліцтва, збирає інформацію і наштовхується на дивака, який планує перетворити свого співрозмовника на моржа. «Я просто хотів, щоб Майкл Паркс робив довгі промови і виклався на повну у свої 73 роки», – жартує режисер. Власне у такому приколі щось є, адже навряд чи такий дикий сюжет вдалося би втілити з іншими авторами та студіями.
Маркетингова кампанія намагалася до останнього не показувати Джастіна Лонга в образі моржа і цьому є логічне пояснення. Його перевтілення скидається на такий чудернацький трюк, що не знаєш, як на таке реагувати – зі сміхом чи сльозами. Рятує ситуацію Кевін Сміт, який у коментарях на титрах палить канабіс та кепкує з власного фільму. Врешті-решт, а що ви ще хотіли від стрічки про людину у шкурі моржа?
