Опівночі в Парижі
Midnight in Paris, 2011, реж. Вуді Аллен
Різдвяне чудо існує – і не лише у кіно, хоча саме воно і сильніше прищепило нам віру у нього. На Різдвяні свята я полюбляю дивитися стрічки, які не мають новорічної тематики, але мають цей неповторний настрій, що у (не)вигаданих світах все можливо. У стрічці Вуді Аллена йдеться саме про це. Оуен Вілсон потрапляє у паралельну реальність, де просить Гемінґвея прочитати його рукопис, спілкується із Гертрудою Стайн і хвалить Френсіса Скотта Фіцджеральда. Справжня мрія, не інакше. Але як і справжньому чуду, таким маренням не судилося жити довго. Для підтримки вогню потрібно більше дров. Тому персонажу Вілсона потрібні внутрішні зміни і більше впевненості, аби не втратити свій запал письменника. І жоден Гемінґвей не зробить його талановитим. «Опівночі в Парижі» – це ще і дуже мотиваційне кіно у такому контексті. Воно по-справжньому світле і добре у своєму посилі і вже точно не безнадійне у своїй сентиментальності. Та й хіба може кіно не бути прекрасним, коли Едріан Броуді грає Сальвадора Далі, який бачить навколо самих лише носорогів?
Чорне різдво
Black Christmas, 1974, реж. Боб Кларк
Поганий Санта
Bad Santa, 2003, Террі Цвігофф
Якщо набридло дивитися на Санта Клауса з накладним пузом, який гучно промовляє: «Хо-хо-хо» та сюсюкається з дітлахами в сімейних комедіях, то це зовсім не привід відмовлятися від атмосферного різдвяного кіно. Спродюсована братами Коен стрічка під назвою «Поганий Санта» – те, що треба для любителів чорного гумору та скепсису. Головна роль дісталась Біллі Бобу Торнтону, який одним лише поглядом зміг передати максимальне незадоволення життям свого героя Віллі. Його Санта худорлявий та небритий, подеколи навіть не витрачає час на те, щоб сходити до вбиральні, адже можна зробити «справи» одразу у червоних різдвяних штанях. Він алкоголік та невдаха, який навіть встиг посидіти за гратами та власне й костюм вдягає не з благородною метою. Здавалося б, максимально відштовхуючий портрет, проте парадоксальним чином цьому героєві вдасться вкрасти симпатію глядачів, яким захочеться проаналізувати не лише його зовнішній портрет, проте й глибший – психологічний. Це історія самотньої людини, яка втратила смак до життя та загубила самоцінність. На шляху героя з’явиться дивакуватий хлопчик, який хоч і не вірить у Санту, проте від власної самотності чогось дуже хоче, щоб саме Віллі став для нього таким чарівним другом. З рештою, у кульмінаційний момент саме цей хлопчина змусить головного героя дещо переосмислити. Ні, не чекайте, що він зміниться та стане «няшним» дідом. Свою дивну та грубувату харизму він не втратить до кінця – в цьому й чарівність! Ця чорна кримінальна комедія про людську самотність та потребу у справжньому другові наділена магнетизмом та зворушливістю, тож глядіть, щоб небритий насуплений «дідуган» не змусив пустити сльозку!
Лабіринт
Labyrinth, 1986, реж. Джим Генсон
Скучили за фільмами 80-х, казками, ляльковими костюмами, замість штампованої CGI, атмосферою Керроллівської «Аліси» та Девідом Бові? Тоді фільм Джима Генсона «Лабіринт» самий той варіант, який варто передивитись до свят. У стрічці немає снігу, Санта Клауса і це не різдвяна казка, але цього і не треба. Одинадцята стрічка LucasFilm запам’яталась глядачам всього світу у першу чергу оригінальною історією, декораціями, костюмами та, звичайно, дуетом юної на той час акторки Дженніфер Коннелі у ролі Сари та співака Девіда Бові – Короля Гоблінів у тріко (любов тінейджерів всього світу). Історія починається з дівчинки Сари, зведений брат якої потрапляє через неї у Королівство Гоблінів. У Сари є лише 13 годин, щоби пройти таємний Лабіринт та врятувати Тобі. Все це буде супроводжуватись чарівними піснями, загадками та іноді танцюючими створіннями. Щодо персонажів-ляльок у «Лабіринті», то варто відзначити винахідливість і кропітку роботу команди фільму. Деякі ляльки були обладнані спеціальними механізмами, які створювали всю міміку, тому іноді однією лялькою (із актором у середині) керувало ще п’ять, або більше людей. Чи це не справжня магія на ті роки? Хоча з прокатом у фільму були, скажімо, успіхи несправедливо сумнівні, але не будемо про це. У фільмі також є «пасхалки» для любителів мистецтва: картина художника-графіка Мауріца Ешера «Лабіринт» чітко вгадується у замку Короля Джаррета. Фільм Генсона – це мистецтво, перфоманс, романтичне кіно про дорослішання та любов. Про ту саму першу закоханість і мрії, які стаються з кожним підлітком. “I ask for so little. Just fear me, love me, do as I say and I will be your slave”, – каже ніби кожному з нас Король Гоблінів у кінці. І тільки вам вирішувати, як відповісти.
Джим з Пікаділлі
Piccadilly Jim 2005, реж. Джон МакКей
Фільм Джона МакКея не дарує нових вражень та не розповідає нічого, чого б ми не знали до цього. Він не містить оригінальних режисерських рішень і може похизуватися хіба що перфомансом Сема Роквелла, який точно знаходиться на своєму місці у ролі авантюриста та любителя вечірок і випадкових зв’язків, що потім закохується і вдається до віртуозної брехні та використовує весь свій артистизм, щоб завоювати вороже налаштовану красуню. Але для святкового настрою все це точно не потрібно. Для святкового настрою потрібні тепло та атмосфера вічного свята. І саме цього фільмові цілком вистачає.
Ненав’язлива комедія, де все виглядає дуже простим, де романтика переходить у фарс та навпаки точно створює настрій. Тим паче, що антураж, хоч і є банальним, потрапляє точно в ціль. Тридцяті роки, багаті люди – суцільні прикраси та дорогі автомобілі. Інтриги, віртуозна брехня, золота молодь – і як тут не зануритись у свято? А ще, звичайно, джаз. І хеппі енд, у якому всі залишаються багатими та щасливими.
Мотузка
Rope, 1948, реж. Альфред Гічкок
Цей фільм неодноразово згадували кілька років тому у зв’язку з виходом «Вікторії» Себастьяна Шиппера. Гічкок намагався зняти «Мотузку» одним кадром, але того не дозволяла техніка, тож вісім монтажних склейок у картині все ж є. Втім, рекомендую її не через це: багато хто з глядачів помічає, наскільки живі та «смачні» кольори у пізніх роботах режисера. Це почалося з «Мотузки», де Гічкок експериментував не тільки з ілюзією безперервності, але і з кольоровою плівкою та технологією «Техніколор». Чомусь досі поширений стереотип, що роботи Альфреда Гічкока – переважно жахи чи трилери, але «Мотузку» з чарівним Джеймсом Стюартом та вивіреною до дрібниць режисурою радше можна віднести до жанру психологічної драми. Власне, до того ж раджу будь-який фільм Гічкока після 1948-го року: якимось дивом вони чудово пасують до різдвяного настрою.
