«А коли Він четверту печатку розкрив, я четверту тварину почув, що казала: Підійди! І я глянув, і ось кінь чалий»
Одкровення Івана Богослова 6:7
Бела Тарр славиться затяжними, нескінченно-довгими, чорно-білими кінострічками, що зображують похмуру угорську реальність та консервативне східноєвропейське суспільство. Хоча насправді його фільми не про це. «Туринський кінь» не про Турин, не про бідних тварин, яких нещадно експлуатують люди. І, звичайно, не про Ніцше, що за легендою в Турині побачив, як конюх б’є коня, та збожеволів, провівши останній десяток років свого життя у божевільні.
Цей фільм про світ після смерті Бога, після морального самогубства генія Ніцше. Виникає питання: який зв’язок головні герої мають з імморалізмом, антихристиянством та іншими атрибутами, які класично асоціюються з особою Ніцше? Напевно, що це не має ніякого значення у світі, що ось-ось згасне. Насправді, з фільму навіть не можна достеменно визначити час дії. Скупий стан домашнього добробуту, бідний інтер’єр, жалюгідне дрантя, в яке одягнені герої, певною мірою дають підстави для приписування місцю подій ознак XIX сторіччя. Хоча неодноразово виникає думка про те, що все відбувається тут і зараз, в наш час, а старомодні декорації стосуються жорстких угорських реалій. Складається враження, що герої живуть в просторово-часовій глибинці світу, в якій немає об’єктивного відчуття простору та часу. Існують лише невпинні сильні вітри, які супроводжують дівчину, що кожен день набирає воду з криниці, та її батька, що поїть та годує туринського коня.
В картині 1928 року «Вітер» режисер Віктор Шестрем теж використовує образ вітру. Проте там він допомагає показати внутрішні страхи, з якими бореться головна героїня і які кінець кінцем долає. В даному фільмі боротьба відсутня: глядач потрапляє у сувору реальність констатації факту, який вже відбувся і водночас ще настирливо триває. Цим фактом є апокаліпсис: міста руйнуються, весь світ перебуває на краю загибелі, яка от-от відбудеться, а вітри розносять цю звістку.
Та «Туринський кінь» – це стрічка про антитворення. Сам режисер описав свою роботу як те, що народилося із глибокого болю. Події відбуваються протягом шести днів і постають чимось на кшталт творення світу.. тільки у зворотному порядку. Монолог Бернарда – єдиного персонажа із зовнішнього світу, що приїхав зі зруйнованого вітрами міста, – дає своєрідний ключ до розуміння того, що відбувається. Він розповідає всю історію людства, роблячи висновок, що подібний апокаліпсис не катаклізм, не витребеньки природи. Люди самі в цьому винні. Вони створювали ідолів, вірили в богів, псували все, до чого торкалися, наводили порчу один на одного.
І ось вони нарешті зрозуміли, що бога немає. Люди вбили його, а в результаті – не залишилось нічого, маски спали, віра зникла. Саме тому світ скоро зникне. При цьому ми спостерігаємо щоденний сільський уклад доньки та її батька: постійно повторювані рухи, незриме відчуття прив’язаності, яке панує між ними, попри те, що вони не розмовляють один з одним. Навіть під час апокаліпсису ці люди поводять себе так, як завжди, виконують сукупність автоматичних дій, що підтримують звичайний порядок повсякденного життя. Чи відчувають вони наближення катастрофи? Чи розуміють вони, що катастрофа вже здійснилася, і вони тепер десь далеко «з іншого боку»? Хочеться відчути, ніби головні герої здатні на драматичне переживання свого нинішнього положення, здатні на те, щоб розірвати порочне коло безглуздих автоматичних дій. Наприклад, дівчина читає уривки із «Воскресіння Лазаря», нібито намагаючись заповнити свій час осмисленою діяльністю, повернути той світ, що скоро згасне. Проте, це відбувається з байдужістю людини, яка настільки зайнята пролонгуванням однаковості своїх чорно-білих днів, що навіть не здатна пройнятися будь-якими змінами у своєму звичному укладі. Навіть якщо ці зміни апокаліптичні. Лише кінь першим починає відчувати катастрофу: тварина відмовляється пити та їсти. Можливо, кінь – це межа, яка відокремлює людський світ метафізичного самогубства. Межа, яка розділяє Ніцше нормального, здорового та Ніцше божевільного.
В «Жертвопринесенні» Андрія Тарковського світ теж знаходиться на краю загибелі, проте головний герой намагається врятувати його. Він приносить в жертву найдорожче, що в нього є, домовляючись з імпліцитно присутньою вищою інстанцією в образі бога. І йому це вдається. Але у світі Бели Тарра нема з ким домовлятися.
