Важливо! Це текст про фільм, який містить сцени, що можуть збентежити та обурити. Рекомендуємо перегляд та читання лише особам, які досягли 18 років
Звичайний молодий німець Роберт Шмадтке старанно працює в Агенції з прибирання сміття, до якого належать, зокрема, і трупи людей та тварин. Головною пристрастю Роберта є ретельне колекціонування зібраних ним на роботі різноманітних частин тіл, причому його дівчина Бетті теж не проти цього дивного захоплення. Й ось одного разу Роберт знаходить труп невідомого чоловіка у болоті.
Фільм «Некромантік» є по праву однією з найскандальніших і найзабороненіших картин в історії світового кіно. За її створення і демонстрацію режисерові Йоргу Буттгерайту навіть довелося відповідати перед німецьким судом, бо в цьому фільмі постановник занадто відверто торкається таких девіацій, як некрофілія, некросадизм і некрофетишизм. Згодом, навколо стрічки виникла легенда, що, мовляв, у фільмі було використано справжній труп, але Йорг Буттгерайт спростував цю маячню, яка, втім, суттєво допомагала у зміцненні андеграундної слави як першого «Некромантіка», так і його не менш шокуючого продовження (існує навіть документальна стрічка «Мистецтво займатися коханням з мерцем» – саме про зйомки «Некромантіка»).
Porn?
Попри муляжі, всі сексуальні маніпуляції, які проводять головні герої з муляжем трупа, вся гнітюча і нудотна атмосфера в картині вельми натуральні й ненормальні у своїй реалістичності. Саме через це «Некромантік» досі називають «першим порнофільмом для некрофілів».
Утім, якщо не брати до уваги весь некрофільський контекст, то «Некромантік» сприймається як фільм-провокація проти німецького суспільства напередодні падіння Берлінської Стіни. Як фільм-протест проти цензури, втілений у вигляді таких ось позамежних фантазій. Як фільм-шок, розрахований на те, щоб про нього заговорили. Як фільм, який розширив кордони трешу й перейшов певну межу, а тому звузив до мінімуму свою глядацьку аудиторію. І провокація однозначно вдалася!
Відвертий натуралізм Буттгерайта, за всієї своєї безперечної навмисності, одночасно є досить аскетичним і антиестетичним, створюючи, по суті, єдиний кінематографічний канон для всіх, хто з’явився вже після нього в німецькому кінопідпіллі ХХ сторіччя: Андреаса Шнааса («Антропофагус 2000»), Андреаса Бетманна («Кривава Венеція») та Олафа Іттенбаха («За гранню часів»). Шокова кіномова фільму, сюжет якого за всієї своєї лінійності сповнений до країв відчуттям алогічного й нескінченного нічного кошмару наяву, не видається надмірною та одіозною. Камера Уве Борера («Божевільні сестри») в ключові моменти вельми меланхолійного і ненасиченого подіями наративу показує далеко не все, будучи або оповитою серпанком нашарувань кадрів одне на одного, або приховуючи весь жах некрофільських сцен у темряві. Буттгерайт багато в чому успадковує не гіперреалістів, які насамперед ставили собі за мету показати буття hoc est quod, а екзистенціалістів, черпаючи своє трансгресивне натхнення з бездонного колодязя Райнера Вернера Фассбіндера (німецький режисер, який протягом свого нетривалого життя зняв десятки фільмів та вплинув на подальший розвиток німецького кіно – Moviegram) і раннього Вернера Герцога (німецький режисер, який славиться своїми химерними стрічками про одержимість на межі з самодеструкцією – Moviegram). Однак надихався автор «Некромантіка» несподіваними творами:
«Натхнення з'явилося під час концерту Throbbing Gristle у Берліні, а також під час перегляду фільмів Джона Вотерса («Рожеві фламінго») і [читання] книги “Фільм як підривне мистецтво”. А ще я був великим шанувальником старих фільмів жахів, таких як “Наречена Франкенштейна”. Втім, “Некромантік” не працює як фільм жахів, у ньому немає напруги».
Тогочасна ж німецька критика побачила в стрічці реакцію на СНІД. Ось що про це говорить сам Йорг Буттгерайт: «Перша рецензія, яку я прочитав, була в гей-журналі, де йшлося про те, що це – перший фільм про СНІД, тому що зараз люди лягають у ліжко з мертвими. А я про це не думав, тому був дуже здивований тим, що люди сприйняли фільм всерйоз і подумали, що він про СНІД».
Not porn?
«Некромантік» – це анемічне кіно, де жага головного героя до сексу з мерцем римується з повною безсенсовістю його існування серед живих істот. Глядач(-ка) проникає не стільки в кунсткамеру, населену моральними і фізичними відступниками (для Буттгерайта Роб та Бетті не є Іншими, і тому нерелевантне сприймати «Некромантік» з точки зору метафори квірдосвіду, наприклад), скільки в будинок звичайної людини з натовпу, якими і є в першу чергу герої(-ні).
Маленька квартирка, оголені стіни, низька стеля, потворна, позбавлена ознак будь-якої індивідуальності архітектура, яка жадібно проковтує і розчиняє в собі мешканців цієї багатоповерхівки, де вочевидь ніхто ніколи нічого не бажає знати один про одного. Зрівнявши свого героя з усіма і кожним, Буттгерайт ніби недбало починає споглядати людські залишки, що сочаться кров’ю, гноєм, гниттям, тліном, від якого не рятує навіть формальдегід; які старанно збираються в численні баночки до колекції головного героя, спершу лише привідкриваючи двері в його свідомість. І тільки коли сюжет вибухає актом некрофільного триолізму, безумство відчиняється навстіж, щоб далі закипати від агресії та невмотивованого насильства.
Непомітність, бляклість, апатія, внутрішня і зовнішня кома, такий собі сон розуму, лише частково пояснюють демонстрований режисером акт первісного мортідо. З точки зору режисера, без смерті немає сексу, смерть і є секс, – la petite mort (як називають оргазм).
Примітно, що «Некромантік» можна вважати відповіддю тільки-но зародженого німецького некрореалізму французькому, ідейним втіленням якого стала культова маргінальна повість письменниці Габріель Вітткоп «Некрофіл» 1972 року. Причому Буттгерайт вступив у полеміку з французькою письменницею, яка надала поетиці безмежним зляганням із мертвою людською плоттю і виправдала патологію свого героя яскраво вираженим Едіповим комплексом. Та й деякі бар’єри в збоченій поведінці Люсьєна все ж таки були, попри те, що він не гребував сексуальним насильством над мертвими дітьми і старими. Він тим і відрізняється в умовно кращу сторону від Роберта, що не вбиває заради свого емоційного насичення.
Роберт Шмадтке своєю чергою є людиною без минулого (і без майбутнього також). Глядач(-к)ам навряд чи дано по-справжньому дізнатися, як герой Йорга Буттгерайта став некрофілом, але виразно виникає відчуття, що Роберт від самого початку свого існування (бо навряд чи його життя є повноцінним) був відторгнутий оточуючим його суспільством. Людина, яка роками перебуває поза суспільством, так чи інакше приречена на девіантну поведінку разом з хаотичністю та ірраціональністю власного розуму, позбавленого виразних понять Добра і Зла. Від невинно вбитої, але сакралізованої в ритуальному помазанні кішки до вбитої зловмисно, але без підспудного ритуального підґрунтя секс-робітниці у склепі – менше, ніж один крок. І перетворивши ірраціональність розуму свого героя на ірраціональну кінематографічну стихію, наситивши її діонісійською кіномовою, Буттгерайт до фіналу приводить глядачів до ідеї смерті як єдиного рятівного виходу для Роба, остаточно заримувавши стрічку з безвихідним фіналом повісті Габріель Вітткоп.
Але очевидно й інше: «Некромантик» трохи більш інтертекстуальний, ніж може здатися, на перший погляд. Він сповнений соціальних, культурологічних і політекономічних кодів, які легко зчитуються, будучи і чистокровним горором про буденність маніяків, і кривим відображенням тодішньої західнонімецької депресії, – angst und absolute (страх та абсолют) за Буттгерайтом уже невиліковної, – і банально належачи до шокових, екстремальних, провокаційних, бунтарських стрічок, які були можливі ще якихось 40 років тому, і від яких на милі віддає гнильно-солодким ароматом мертвих тіл.
Для головних героїв «Некромантіка» об’єкт їх сексуального задоволення є більшим, ніж безіменне тіло. Для Роберта та Бетті їх несвіжий коханець стає чи не єдиним справжнім членом сім’ї, кимось настільки важливим та дорогоцінним, що втрата його спричиняє остаточний процес саморуйнування особистості головного героя. Звісно, адекватний глядач з самого початку не може сприймати дії Роберта Шмадтке як щось нормальне, але після того, як Бетті вирішує розлучитися з Робертом, його і без того нестабільний психічний стан починає вщент руйнуватися, і з тихого маніяка Роберт перетворюється на людину, яка готова жорстоко вбивати, насолоджуючись вже не стільки єднанням з мертвим тілом, скільки самим актом насильства. Епізод, у якому Роберт щиро радіє після першого вбивства, і досі може викликати неоднозначне, м’яко кажучи, сприйняття, бо режисер Буттгерайт створює суттєву дистанцію між своїм героєм та авторською позицією щодо його дій. Пізніше Роберт нарешті вирішує сам закінчити своє нікчемне буття, і це справді дуже логічне завершення некрофільської одіссеї головного героя, який за короткий час втрачає усе: кохану дівчину, мертвого коханця, свою роботу, самого себе. А втративши усе, помирати значно легше, тим паче що для Буттгерайта та його персонажів смерть – це справді happy end.
