З 16 до 27 травня проходив 76-й Каннський кінофестиваль, який цьогоріч був доволі прохолодний до України.
Єдиний фільм, який потрапив у конкурс (короткометражний) – це українсько-польська копродукція «Як це було» Анастасії Солоневич та Дамʼяна Коцура.
Цю стрічку зняли під час повномасштабного вторгнення в Києві та Берліні. Вона розповідає про повернення українки з-за кордону на батьківщину та її відчуття від перебування вдома.
Ми поспілкувалися з режисеркою Анастасією Солоневич про її спонтанну роботу, про Каннський відбір та про зйомки в умовах повномасштабної війни.
Про що ваш фільм і чому вирішили знімати саме цю історію?
[За сюжетом] Лєра повертається додому вперше з того моменту, коли виїхала в Берлін через повномасштабне вторгнення. Для мене фільм, як би банально це не звучало, саме про це повернення додому, про знаходження відчуття дому і про поступове знайомство з новою реальністю, з якою довелося стикнутися мільйонам. Ця нова реальність транслюється дуже чисто, дуже обзервуючи, тому що я показую її з перспективи тієї, хто більшу частину війни провела за кордоном.
Також, для мене це про знаходження свого коріння і поступове розуміння жахливості цієї війни в простих, насправді, речах: немає світла і я не можу піднятися на 16-й поверх; або я не можу запекти качку на Різдво, тому що немає електроенергії. І саме наявність багатьох простих деталей, в того/тієї, хто з цим не стика(-ла)вся, може викликати мурахи по тілу.
для мене це про знаходження свого коріння і поступове розуміння жахливості цієї війни в простих, насправді, речах
Коли ви переповідали історію, ви неодноразово використали займенник «я». Це ваша особиста історія втілилася на екрані?
Як би це пафосно не звучало, але частково кож(-на)ен режисер(-ка) трошки додає себе в своїх фільмах і я не виключення. В мене був досвід повернення в Україну через шість місяців після початку повномасштабного вторгнення. Це був містичний та прекрасний досвід, бо близько п’яти днів було відчуття повної ейфорії. Я промалювала цей досвід у голові і зрозуміла, що його потрібно розказати – якщо не зараз, то потім.
Я знаю, що цей досвід багатьом знайомий. Я багато спілкуюся з україн(-ками)цями, які знаходяться тут (в Берліні, – Moviegram). Як режисерка, я підслуховую їх історії. Є така в нас штука, коли ти просто спостерігаєш і потім це акумулюється в досвід, який ти трансформуєш. Тому я б сказала, що це такий мікс, але поштовхом для натхнення стала саме моя персональна історія.
Але ваш фільм – копродукція. Ще одним режисером виступив поляк Дамʼян Коцур. Як вдалося знайти спільний знаменник, якщо історія пережита та зрозуміла у вашій парі тільки одній людині?
Ми познайомилися з Дамʼяном, коли я приїхала в Польщу. Восени я зачитала йому одну зі своїх заміток. Він сказав: «Вау, з цього можна зробити кіно». Я і хотіла зробити, але настільки втратила сили після початку повномасштабного вторгнення, що дуже довго нічого не могла. Навіть фотографувати. Тобто, та жага до творчості, якої в мене було раніше багато, – зникла. Я перейшла в режим виживання – зациклювалася на першому рівні піраміди Маслоу: квартира, їжа, гроші.
Хоча я не зголосилася спочатку працювати з цією історію, але вже на наступний ранок зрозуміла, що трохи ревную – я не хочу її ділити ще з кимось, я хочу самостійно її зрежисувати. Тому я взяла місячну паузу і писала сценарій. В якийсь момент ми зідзвонилися [з Дам’яном] і я зрозуміла, що треба трохи посунути свою гордість. Банально працювати разом буде практичніше. В мене не вистачало сил, щоб самостійно зробити перший крок. Тим паче, що кіно – це також і про фінанси, і про організацію, і про спілкування з людьми, і про їх знаходження…
Дамʼян приніс тверезості цьому твору. Подекуди мені, як українці, хотілося щось перебільшити. Він мене обережно стримував і додавав свого бачення, що є важливою частиною роботи разом над фільмом. У нас вийшло, як на мене, працювати в тандемі.
Скільки ви знімали цю історію?
Цей фільм для мене став величезним досвідом того, як можна зробити хороше кіно, по-перше, з найменшою групою, яка тільки можлива і, по-друге, у найкоротші терміни.
Пре-продакшн зайняв два тижні – 16 грудня ми вирішили, що якщо знімати не зараз, то ніколи. 23 грудня я була вже в Києві і готувалася: домовлялася з «Укрзалізницею» щодо зйомок на платформі, шукала прекрасні українські блоки на Теремках і хлопців, які читають реп для сцени вечірки.
В цей час Дам’ян займався технічною частиною в Польщі. Він залучив свого друга, з яким навчався в кіношколі в Катовіцах, – продюсера з власним невеликим продакшном. Він долучився до процесу підготовки всього, що пов’язано з технікою.
Другого січня вони приїхали в Київ і ми почали знімати кіно, на що витратили тиждень з перервами. Ще два дні нам знадобилося на дозйомки в Берліні. Десь приблизно місяць пішов на пост-продакшн – монтаж, колір, звук.
Я промалювала цей досвід у голові і зрозуміла, що його потрібно розказати – якщо не зараз, то потім
Тобто, бюджетом займався польський продюсер? Чи було у вас якесь українське фінансування?
Всі витрати були покриті власними коштами друга Дамʼяна. Якби в нас було більше часу, якщо б ми були терплячішими, то, напевно, подали б заявки на гранти в Україні чи за кордоном.
Але питання фінансування українського кіно після 24 лютого стало дуже важким. Ми і не думали тоді, що вдасться отримати гроші в Україні. Ми настільки швидко все зробили, що ніхто не прописував ніяких бюджетів. Ми просто поїхали знімати.
Як ви знайшли ту саму акторку на головну роль?
Ми почали шукати героїню ще коли я була в Берліні, бо це найважливіше в цьому фільмі. Ми витратили близько п’яти днів на пошук і нікого не знаходили. Потім я згадала, що в мене є прекрасна подруга і, водночас, прекрасна акторка Валерія Березовська. Я вже знімала її в студентському короткому метрі, коли навчалася в університеті.
Я попросила Валерію записати самопроби та розповісти на відео про свій досвід повернення додому, тому що в неї також була подібна історія. Ми [з Дам’яном] подивилися буквально тридцять секунд із шести хвилин, в яких Лєра дуже багато чого хотіла сказати, й одразу зрозуміли: «Так, це вона».
Також у фільмі фігурує друг Лєри – ним став Кирило Земляний. Це також мій приятель, колишній одногрупник, з яким вчилися в університеті. Тут сталося інакше, я одразу подумала про нього, коли з’явилася ідея.
Такий маленький період підготовки… У вас був час на репетиції?
Одразу в кадрі, одразу на чистий лист. Лєрі я просто сказала, щоб вона грала максимально саму себе. У нас була одна зустріч, коли ми тільки приїхали в Київ. Ми зустрілися вчотирьох і пішли гуляти. Класно провели час, поспілкувалися.
Хоча, ні, в нас все-таки була репетиція однієї з найважливіших сцен та моєї найулюбленішої. Ми зустрілися за містом на нашій дачі-студії і десь приблизно три години репетували. Ми проходили сцену та просто розмовляли про персонажів і саму історію.
Ми не давали сценарій актор(-к)ам, бо він змінювався на ходу. Якщо я чи Дамʼян бачили, що щось не працює – ми давали їм волю і коригували вже імпровізацію. Ніхто з нас не слідував чітко сценарію, актор(-к)и жили в кадрі і це, як на мене, найважливіше, бо з цього життя потім народжується чесність.
Як ви думаєте, чому ваша історія співпала не лише з досвідом вашої акторки, а й відгукнулася селектор(-к)ам Канн?
Я думаю, що такий контент трохи відкриває очі на буденні речі, з якими стикаються українці тут і зараз, яких не можеш відчути через новини. Моє кіно показує наскільки людина може звикнути до ненормальної реальності і може спокійно про неї говорити – їхати на тренування під Одесу, під час тривоги жартувати про порваний пакет чи відсутність світла.
Я показувала фільм декільком іноземним колегам на приватному скринінгу і вони були дуже вражені. Я почула від них думку, що в стрічці добре передано те, наскільки спокійно можна сприймати таку рутину. І це страшно.
Якщо я чи Дамʼян бачили, що щось не працює – ми давали акторам волю і коригували вже імпровізацію
А ви не боялися, що для європейської аудиторії фільм про те, що до всього, навіть війни, можна звикнути і продовжувати спокійно жити буде не корисним – на політичному рівні? Чи були такі застереження?
Наразі мені здається, що кіно якимось чином пробуджує сильну емпатію та розуміння того, що це звикання – не ок. Що це така ненормальність, і з цим треба боротися, бо є ворог.
Чи було на початку прагнення потрапити в Канни?
Це дуже смішна історія насправді. Коли тоді я написала початок і кінець історії та показала Дамʼяну, він сказав: «Боже, це ж прекрасне кіно! Я тобі гарантую – ми будемо показувати його в Каннах». Я посміялася, сказала: «Так-так, звісно».
Потім ми просто на це сподівалися. Тому в нас і такий хронометраж – 15:21 (15 хвилин вважається найбільш вдалим хронометражем для фестивального короткого метру – Moviegram). От і робили швидко, аби відправити на відбір Канн.
