Група данських підлітків влаштовує алкомарафон, заразом порушуючи спокій тихого міста, – за задумом до фінішу в них не має залишитися жодної пляшки з ящика пива. Наступного дня на розборі польотів у ліцеї присутні їхні вчителі, серед яких четверо друзів: викладачі історії, музики, психології та спорту. Всі вони мають проблеми на роботі та переживають складні моменти сімейного життя.
На святкуванні дня народження викладача психології Ніколая вони обговорюють теорію норвезького психіатра про те, що людині від народження не вистачає 0,5 проміле алкоголю в крові. Достатньо підтримувати цей рівень щоденно – це лише пара келихів вина – й життя відразу зміниться на краще: зникає тривожність, з’являється сміливість та підвищується комунікабельність.
Друзі вирішують провести експеримент і перевірити гіпотезу на практиці. Вони застосовують майже науковий підхід, встановлюючи жорсткі правила: пити лише в робочий час (жодного алкоголю після восьмої вечора та у вихідні), чітко дотримуватися дозування та записувати спостереження до щоденника. Для втомлених чоловіків перевірка екстравагантної теорії виявляється вдалою нагодою додати барв тьмяній буденності. Вони нарешті можуть дозволити собі те, що засуджується суспільством та спробувати звільнитися від гніту складнощів, що накопичилися. Й от уже вчитель історії Мартін (Мадс Міккельсен) стоїть у кабінці шкільного туалету, випиваючи горілку прямо з пляшки. Хоча після цього він зіштовхнеться з проблемою вимовляння деяких слів, діалог із учнями (який раніше ніяк не вдавалося налагодити) зміниться на краще – виявляється, уроки можуть бути цікавими.
Іноді прості рішення бувають ефективними. Проте ефективність таких розв’язків найчастіше компенсується короткостроковістю дії або ілюзорністю покращення – за маленьким підйомом розвиднюється ще глибша прірва. Вчителі швидко розуміють, що їхній експеримент дає неабиякий результат. Ставки мають зростати, і міра, якої вони неухильно притримуються, також поступово повзе дедалі вище.
Мартін, який нещодавно відмовлявся від келиха вина на користь мінеральної води, з головою пірнає в обійми адикції. Шлях опрацювання своїх проблем і пошуку змін він замінює на забуття. Новий етап – нова межа, точніше вихід за межі. У бажанні полагодити своє життя, четверо друзів чіпляються за першу-ліпшу ідею, неспроможні зметикувати, що сідають на потяг до станції «Саморуйнація». Вирушаючи в подорож до «точки займання» (тобто вирішуючи до біса сильно напитися), вони розраховують повністю очиститися. Але алкоголь не може подарувати чарівного відродження в стилі птаха Фенікса – зранку приходить лише головний біль та розчарування близьких.
Фінал, здавалося би, має бути очевидним, але Томас Вінтерберг ці очікування спростовує, відмовляючися від винесення вироку. «Ще по одній» – це точно не антиалкогольний маніфест. Дружина Мартіна влучно підмічає, що проблема зовсім не в алкоголі: «У цій країні п’ють усі». Вінтерберг радше розповідає історію про те, до чого призводить втрата самоконтролю. Ми не знаємо, як його герої дісталися життя, яке так їх пригнічує. Проте вибратися з цієї пастки самостійно вони вже не змогли. Коли друзі мали стати підтримкою одне одному, вони вирішили об’єднатися задля того, щоби разом прискорити самознищення. Досягти омріяного очищення вдасться не всім – алкоголь у Вінтерберга однаково здобуває перемогу над людиною.
Експеримент завершиться достроково, а його успіх виявиться доволі сумнівним. Бажання піти навпростець приводить друзів до жалюгідного становища. Слабкість та імпульсивність рішень остаточно збивають зі сталих орбіт їхні життя – непорозуміння зі сім’ями досягає точки неповернення, та і про роботу в ліцеї теж можна забути. Вони не хотіли змінюватися на краще – невдалі «експериментатори» лише знайшли спосіб полегшити свої страждання. Герої фільму «Ще по одній» радісно руйнують своє життя, і ця історія могла би виявитися гарною комедією, якби не була настільки сумною.
