Голлівуд середини 20-х років минулого століття. Ера розквіту німого кіно, епоха джазу. Цей період Демієн Шазелл обрав не випадково: саме тоді стається найважливіша подія в історії кінематографа – перехід від німого до звукового кіно, а з ним поява нових зірок і болісне падіння в небуття старих.
Втім, це ще попереду, а нині триває вечірка довжиною в десятиліття. З неї все й починається. Режисер хапає глядач(-ку)а за руку й тягне у вир тогочасного світського життя – на свято гедонізму й розпусти. Навмисно вульгаризоване дійство відкриває справжнє обличчя голлівудських еліт. Алкоголь, наркотики, оргії, знущання над тваринами, фетиші зображені як буденні явища.
Ця яскрава, надзвичайно деталізована сцена одразу вказує на найсильнішу сторону фільму – атмосферу. Недарма з усіх можливих номінацій на цьогорічний «Оскар» «Вавилон» отримав три в категоріях за найкращу роботу художника-постановника, костюми та саундтрек.
Музику для нової стрічки Шазелла, як і до чотирьох попередніх, написав Джастін Гурвіц, костюми створила Мері Зофріс («Ла-Ла Ленд», «Перша людина»), а декорації – Флоренція Мартін, яка вже мала досвід відтворення Голлівуду минулого для серіалу «Ворожнеча» та фільму «Білявка».
Щоби передати дух знімального майданчика художниця з командою не просто побудували декорації всередині декорацій, а підкреслили разючу відмінність між підходом до знімання німого кіно та звукового. Ці сцени вийшли вдалими й у режисерському плані. Видовищні, динамічні, приправлені гумором, вони утримують глядацьку увагу й розпалюють цікавість до подальших подій.
Оповідь зосереджена довкола долі трьох основних персонажів. Бред Пітт грає Джека Конрада – актора, чия слава сягнула зеніту і стрімко котиться за горизонт. Він боїться забуття, а тому відчайдушно намагається пристосуватися до нових реалій. Натомість стає об’єктом глузувань.
Марго Роббі втілила образ легковажної та амбітної акторки-початківиці Неллі Ларой, яка вже вважає себе зіркою, дарма що не знялася в жодному фільмі (бо «ти або зірка, або ні»).
Нарешті, Дієго Кальва (серіал «Нарко: Мексика») у ролі Менні Торреса, який швидко проходить шлях від хлопчика на побігеньках у власника кіностудії до впливового продюсера. В одну ніч він знайомиться з Неллі, що стає його коханням на довгі роки, та Джеком Конрадом, робота на якого відкриває двері до кінобізнесу.
За кожним із вигаданих персонажів стоїть реальна постать, а то й не одна. Так, прототипом Конрада стала легенда німого кіно Джон Ґілберт. Він був найбільш високооплачуваним актором у MGM, знімався в популярних картинах 20-х, втілював амплуа героя-коханця й у реальному житті: чотири рази одружувався, крутив романи з Гретою Гарбо та Марлен Дітріх. Проте вже наприкінці 30-х практично перестав з’являтися на екранах і, зрештою, закінчив життя алкоголізмом та серцевим нападом у віці всього 38 років.
Натхненням для образу «дикого дитяти» Неллі Ларой стали Джоан Кроуфорд, Джинн Іґлз, Альма Рубенс, Тельма Тодд, а особливо Клара Боу. Матір останньої страждала від психічного розладу та епілепсії, а батько перебивався випадковими заробітками, у сім’ї панували бідність і насилля. Тож коли всі на майданчику дивувалися здатності Неллі плакати на вимогу, вона лише відповідала, що в цей момент думає про дім. Щодо Клари, то за нею закріпилася слава першої голлівудської It-girl і секс-символу епохи. Вона вела спосіб життя близький до зображеного на екрані й не витримала випробування звуковим кіно так само, як і Неллі.
Образ Менні Торреса, на відміну від попередніх, не спирається на конкретну особистість, хоча в ньому можна розпізнати режисера Дадлі Мерфі та актора Рамона Новарро. Через Менні Шазелл напряму критикує Голлівуд і нагадує про ганебні сторінки його минулого. Як тоді, коли Торрес звільняє сценаристку Леді Фей Жу (Лі Джан Лі, «Екзорцист») через її гомосексуальні стосунки з Неллі Ларой або наполягає на блекфейсі для музиканта Сідні Палмера (Джован Адепо, «Оверлорд»). Навіть досягнувши певних вершин і побудувавши успішну кар’єру, Менні так і не перестає прислужувати. Проте тепер робить це не комусь із кінобосів, а індустрії загалом. З усіх персонажів він найкраще вміє пристосовуватися, тому й залишається на плаву тоді, коли інші вже потонули.
Взагалі фільм багатий посиланнями на реальні події та особистості. Крім згаданих збірних образів, тут зустрічається парафраз історії Роско Арбакла, чия кар’єра згасла через смерть колежанки та карикатурний портрет Еріха фон Штрогейма, який, мабуть, був одним із перших справді незалежних голлівудських режисерів.
«Вавилон» – це кіно про кіно, зрозуміле сінефілам, але не здатне вразити широку аудиторію, не готову споглядати тригодинну картину, зіткану з різних жанрів і переповнену алюзіями. Цим можна пояснити провал у прокаті: при бюджеті 80 мільйонів доларів фільм зібрав 63,4. Критики(-ні) теж виявилися не надто прихильними. Вони хвалили акторську гру, музику, операторську роботу, але залишилися незадоволеними сценарієм, надмірною відвертістю, розтягнутим хронометражем.
Дійсно, місцями історія розвивається хаотично, а деякі сцени просять скорочення або й взагалі викликають питання, навіщо вони тут. Шазелл ніби хотів осягнути забагато, показати одразу все, а тому перескакує з теми на тему й періодично суперечить собі. В один момент він критикує расизм у кінематографі, а в наступний заходиться про силу кіно та екранне безсмертя сердечним, хоч і дещо пафосним, монологом Джин Смарт (серіали «Створення жінки», «Фарґо»).
Втім, часту й різку зміну тону оповіді можна було б ганити, якби вона не синхронізувалася зі змінами жанрів, яким режисер віддає належне. «Вавилон» склеєний з фрагментів комедії, мелодрами, драми, мюзиклу, гангстерського фільму й, певно, найменш очікувано, горору за участі Тобі Магвайра («Людина-павук»). Сцена з підземеллями Лос-Анджелеса особливо вибивається на тлі решти, немов вирізана з іншого фільму, але якщо сприймати її суто як данину жанру, вона доречна. Схоже, Шазелл націлювався продемонструвати широту діапазону емоцій, які здатне викликати кіно, не гребуючи й такими, як страх та огида.
«Вавилон» сповнений гумору, але часто туалетного. Бажаючи змусити глядача сміятися, режисер пішов найпростішим шляхом і показав усі речовини, що можуть виливатися з людського (і не тільки) тіла. У його виправдання можна припустити, що це теж була свого роду критика кіноіндустрії, яка роками продукувала подібний контент і підсаджувала на нього публіку. Однак якщо це критика, читається вона погано, тож, вірогідно, ні.
Ще одне слабке місце «Вавилону» в любовній лінії. Наскільки ретельно вона продумана в «Ла-Ла Ленді», настільки ж недбало тут. Одного епізоду з кокаїном на вечірці та однієї щирої розмови згодом видається замало, щоби Менні проніс кохання до Неллі крізь роки й, ризикуючи життям, вирішував її проблеми з мафією. Зрештою, ці стосунки не мали майбутнього, так само, як і стосунки Менні з кінематографом. Усе, що він в один вечір знайшов, в один вечір і втратив. А все ж, він із тих небагатьох, хто вирвався із «міста мрії», новітнього Вавилону, й тим самим врятувався.
І ось, за двадцять років, Менні знову в Лос-Анджелесі і знову йде в кіно – на екрані мюзикл «Співаючи під дощем». Шазелл активно, навіть нав’язливо, цитує його впродовж усього фільму. Режисер явно дорікає мюзиклу за надміру романтизоване зображення переходу до звукового кіно, ніби для сучасників це була весела пригода, а не брутальна драма, що зруйнувала сотні кар’єр і життів. Дієго Кальва на відмінно передав емоції людини, яка споглядає фактично пародію на власне життя, а водночас усвідомлює, що йому вдалося «стати частиною чогось більшого, чогось важливого та вічного».
А от Шазелл таки переграв. Він затягнув сильний емоційний фінал, розбавивши його бед-тріпом крізь калейдоскоп кадрів найвизначніших фільмів в історії. Ніби боявся, що без цього глядач(-ка) не зрозуміє, що хотів сказати автор. Вийшло аж надто наочно, як постери улюблених гуртів на стінах кімнати підлітка.
П’ятнадцять років Демієн Шазелл виносив намір зізнатися в коханні кінематографу й нарешті освідчився. Вийшло емоційно, красномовно, місцями кострубато, але на сто відсотків щиро. Він висловив те, що давно тримав у собі, й залишив глядач(-ок)ів плескатися у морі суперечливих почуттів. Надмірність – слово, яке пасує цьому фільму, так само пасує воно і Голлівуду. Стрічка говорить про нього його ж мовою, проте чути правду буває не завжди приємно. Навіть сказану з любові.
