На 79-му Венеційському кінофестивалі Алехандро Гонсалес Іньярріту представив нову стрічку «Бардо: Фальшиві хроніки жменьки правди». Фільм розповідає історію режисера-документаліста Сільверіо (Даніель Хіменес Качо), який разом зі своєю родиною відвідує рідну Мексику після тривалого проживання в Лос-Анджелесі. Це вперше за довгі роки, коли Іньярріту знімає у Мексиці.
Соня Вселюбська побувала на світовій прем’єрі «Бардо» та вважає, що це найкраща робота Іньярріту.
Фільм починається. На екрані – самотня тінь, що парить над диким мексиканським полем. Можливо, це одна з двох тіней, що оточують героя на офіційному постері стрічки. Ці тіні та герой – символічні. Вони говорять про минуле, теперішнє та майбутнє і відчиняють двері перед унікальною подорожжю, запропонованою Іньярріту. Також вони відображають три найголовніші теми, які режисер порушує у своїй картині.
«Бардо» – це фільм про свободу: режисерську, ментальну та ідентичності. Тіні цієї свободи сплітаються у неперевершений танець, який Іньярріту станцював якнайкраще.
Режисерська свобода
З часів успішного дебюту «Сука-любов», «Бардо» – перший фільм режисера, знятий у Мексиці. Саме тому всі погляди критиків насамперед звернені на це.
Здається, тільки лінивий кінокритик не порівняв Бардо з «Вісім з половиною» Федеріко Фелліні. Любов Іньярріту до італійського метра широко відома, та і в багатьох режисерів, які досягли висот на кіноарені, є фільми-оди про себе. Однак якщо Фелліні грав на контрасті феєрії життя та екзистенційної кризи, то Іньярріту бере цей контраст за основу та додає низку складних елементів, що заводять його аналіз куди глибше.
Режисер звертається до свого коріння та робить це з великою любов’ю. Водночас Іньярріту дає собі широку авторську свободу: він схиляється до сюрреалізму й ставить сюжетну логіку на другий план, що дає глядачеві безмежну волю у побудові смислових рівнів.
Фільми Іньярріту відомі своєю візуальністю. І тут до і без того красивих мексиканських краєвидів, місцевих квартир із високими стелями та широкими площами Мехіко додаються фірмові довгі, технічно складні плани з камерою, яка працює наче у невагомості. Варто відзначити Даріуса Хонжі («Окча», «Опівночі в Парижі»), оскільки він дав змогу героям проходити кілометри просторів і переноситися в будь-які реальності та закутки свідомості.
І, нарешті, тут є свобода в хронометражі. 174 хвилини, які навіть відчуваються набагато об’ємніше (щоправда, та версія, що вийде на Netflix, буде на 20 хвилин коротша). Водночас складно назвати фільм затягнутим, бо теми, яких він торкається, неможливо вмістити у короткий хронометраж.
Ментальна свобода
Характер головного героя знайомий глядачеві Іньярріту. Сільверіо – чоловік середнього віку, що має улюблену дружину, двох дітей та цікаву роботу. Проте, він переживає екзистенційну кризу і, здається, справжню депресію. На це накладається туга за батьківщиною та проблема ідентичності. Сільверіо та його сім’я живуть в Америці, проте вдома розмовляють іспанською. Вони ідентифікують себе як мексиканці, а батько сімейства виходить із себе, коли син говорить англійською. Де ж їхній будинок?
Характер головного героя можна прочитати, зокрема по зворушливому ставленню до сім’ї, яка, незважаючи на його творчу кар’єру, стоїть на першому місці. Однак на відміну від старшого покоління, діти не провели дитинство в Мексиці, і саме це впливає на їхні непорозуміння з батьками. Сільверіо не раз доведеться пояснювати своїм дітям, що таке Мексика та чому не можна бути вільним від своєї сім’ї. Коли син питає, чому ж вони тоді там не мешкають, Сільверіо не знаходить правильних слів.
Зрештою, Сільверіо вирушає на батьківщину зі своєю родиною. Там відбудеться прем’єра його нового документального фільму. Проте головна мотивація героя – повернутися до Мексики та відчути її, увійти в діалог із країною, повернутися до витоків і спробувати знайти відповіді на питання, що не дають йому спати. Іншими словами – здобути ментальну свободу.
Але Мексика не дасть забути про походження протагоніста і не буде поблажливою до героя. А поодинокі приниження не дадуть Сільверіо змоги побороти свої тривоги.
Свобода ідентичності
Після урочистої прем’єри документального фільму Сільверіо розпочинається дискотека. Вище суспільство Мехіко запально танцює під популярну місцеву музику, і герой вирушає у центр зали кружляти зі своєю родиною. Донька крізь гучну музику кричить батькові:
– Тату, а ти знаєш цю пісню?
За її плесканням у долоні пісня змінюється. Донька робить це ще раз і ховається у натовпі. Настає приголомшлива тиша, однак тільки для Сільверіо. Раптом лунає гучний голос, знайомий багатьом. Девід Бові співає хітовий Let’s Dance акапелла, і Сільверіо, перебуваючи в явному екстазі, рухає губами у такт. Коли Бові проспівує останні слова куплету, Сільверіо набирає повні груди повітря. У цей момент дроти колонок спалахують, і герой повертається в реальність.
Цей Девід Бові, який виривається у нього з грудей, є нагадуванням, наскільки американізована мексиканська культура і як складно часом викинути її з голови.
Так проявляється ще одна ключова тема «Бардо» – колоніалізм та його наслідки. Сільверіо відчуває свою причетність до колоніальної культури так само, як і провину за це. Він переживає найважливіші етапи історії країни, що буквально пролітають перед його очима. Ось Сільверіо веде діалоги про мораль війни з конкістадором 16-го століття Ераном Кортесом на горі трупів у самому центрі площі Мехіко. А ось Сільверіо знімає крупним планом вагітну біженку, що пішки пробирається до американського кордону. Сільверіо намагається допомогти дівчині, яка лежить на вулиці й водночас вважається зниклою безвісти. Він знаходиться в усіх можливих часових просторах і відчуває весь біль мексиканського народу.
Врешті-решт він розуміє, що не може злитися з Мексикою та отримати свою заповітну свободу. Мексика змінилася, як і сам герой фільму. Документальний бекграунд та нібито вміння приймати реальність не означають, що Сільверіо готовий змиритися з гнітючими фактами про свою батьківщину.
Найпоказовішим є його гірке визнання недоліків, які суперечать баченню комфортного життя, до якого він роками звикав у Америці. Оскільки він як документаліст знімає про масові міграції та буквально йде за натовпом. Але він не переживає ті самі емоції, як його земляки, які живуть у Мексиці зараз. Він не відчуває країну. І він повинен платити за те, що не страждає разом із ними, а на думку деяких персонажів, має поплатитися навіть за своє злиття з Америкою. Таким чином Сільверіо тільки ще більше плутається у своїй кризі, та не може затриматися ані в реальності, ані уві сні.
«Бардо» вийшло глибоко особистим та потужним кіно, наповненим самоаналізом, національною і культурною ідентичністю та відчуттям швидкоплинності часу, що межує зі смертністю. Яке це все має відношення до особистості Іньярріту?
На пресконференції у день прем’єри Іньярріту заявив, що ця подорож хоч і не суто автобіографічна, проте особиста та емоційна. А пам’ять, каже режисер, базується на емоціях. Один із найважливіших меседжів, які можна інтерпретувати, – це те, що від себе втекти все ж таки неможливо. Часто проблеми самоідентифікації ховаються за особистими протиріччями, а зовсім не у фізичному знаходженні в іншій країні.
Як зазвичай на фестивалях, не обійшлося без різкої критики в бік «Бардо». Його вже назвали пафосним, зарозумілим і суперечливим. Проте не варто забувати, що це насамперед особисте кіно. Воно про частину себе, яку режисер залишив в улюбленій Мексиці та вирішив відкрити її глядачеві. Навіть якщо це просто безглузді голоси в його голові – Іньярріту вдалося візуалізувати їх якнайкраще. А приймати це бачення чи ні – ви зможете вирішити вже самі, коли фільм вийде на Netflix у грудні.
