Кантемір Балагов: у «Тісноті» з «Дилдою» та жінками

Сеанси психоаналізу в повоєнних декораціях

«Дилда» – вже другий фільм 27-річного Кантеміра Балагова, який отримав премію за найкращу режисуру в каннській секції «Особливий погляд». Випускник експериментального курсу Олександра Сокурова та тепер уже підопічний Олександра Роднянського, кабардинець Балагов встиг отримати безліч схвальних відгуків на свою картину від західної преси, не дуже схвальних – від російської, а також дати інтерв’ю мейнстрімному блогеру Юрію Дудю. Українському глядачеві перший фільм Балагова «Тіснота» показали на Одеському кінофестивалі у 2017 році в рамках програми «Фестиваль Фестивалів». У цій же програмі показують «Дилду» цього року.

Повнометражний дебют Балагова, за словами самого режисера, був великою мірою заслугою його вчителя. Це видно, як з естетичних якостей «Тісноти», так і з назв продюсерських компаній та фондів у титрах. Герметичний простір картини, розтягнутий в прямому сенсі більш ніж на дві години, рятують прекрасна акторська гра (особливо головної героїні Іли, яку зіграла Дарія Жовнер) та гостра позачасовість теми. Конфлікт фільму міг би бути перенесений в українську Бессарабію, на Балкани, або кудись іще подалі – до прикладу, в Мексику. Червоний, синій, зелений та вохра змішуються в кадрі й танцюють під пісні Тані Буланової, групи Вірус, Тимура Муцураєва й народної кавказької музики. Ностальгія за дев’яностими перемежовується з шок-контентом з війни, яка відбувається у двохстах кілометрах західніше від місця подій. Увесь екранний час Балагов зводить рахунки з фігурою матері за допомогою дівчини, що намагається бути мужньою. Вона будує греблю, щоб стримати потік одвічно нестримної материнської любові, яка у фіналі метафоризується через шумний гірський водоспад. Режисер так і залишає конфлікт нерозв’язаним, підбиваючи підсумок фільму фразою: «І нічого більше про долю цих людей я не знаю».

«Дилда» – фільм уже іншого ґатунку і за бюджетом, і за тематикою. Дія відбувається в незнайомому для автора просторі – повоєнному Ленінграді. Головними дійовими особами хоч знову і стають жінки, але про них Балагов від природи не має знати нічого. Втім, молодий режисер, узявши за фундамент фрагменти з першої опублікованої книги Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя», а в співавтори сценарію письменника Олександра Тєрєхова, сказав про те, про що в російському кіно про Другу світову наразі говорити не дуже прийнято і прийнятно, а в українському (чомусь, поки що?) неможливо. При цьому, жодним чином не зачепивши радянську ідеологію.

Якщо казати про візуальні й технічні особливості, то «Тісноту» з «Дилдою» об’єднує вміння гармонійно вибудовувати кадр (за це у другому фільмі треба подякувати 24-річній(!) операторці Ксенії Середі), оперувати кольорами та підбирати акторів. Темпоритм – знову тягучий, але тепер він має вигляд авторського почерку, а не вади. Колористика «Дилди» певною мірою лобова (ну що може сказати пересічний глядач про поєднання зеленого й червоногарячого? Хіба що слідом за автором повторити, що це «іржа життя»?), але кастинг просто розкішний. Деякі персонажі наче зійшли з полотен Вермера та Пітера де Хоха і вставлені в убогі інтер’єри постблокадного міста.

Головні героїні – Ія та Маша (Вікторія Мірошніченко та Василіса Перелигіна відповідно), товаришки, що пройшли війну, травмовані та страхітливі. Часом вони невміло провокують, хрипло кричать, а потім шепочуть про своє існування з екрана, таким чином намагаючись лікувати власні травми будь-якими доступними засобами. Деякі з цих засобів у 2019 році здаються ненормальними. Але що, як ми ментально перенесемося в 1946, то чи зможемо виправдати для себе такі удари нижче пояса від режисера? Чи зуміємо ми, як глядачі співчувати таким вчинкам зламаних війною людей? 

Закиди у зображенні одностатевої любові та номінація на «Квір-пальму» не сподобалися Балагову. Гнів тут буде справедливим, адже «Дилда» все ж не про приземлену, чуттєву, певною мірою – брудну любов між жінками та до чоловіків. «Дилда» про пошук частки божественної любові, мудрості та милості. Пошук її в тій атмосфері, де такої любові бракує, де вона майже висохла, стерлася війною, грубою силою та поствоєнним синдромом. Де вона ледь жевріє. Відтак режисер досліджує саме поняття жіночої ідентичності й тих моральних станів, які йому чисто фізично недоступні. А відтак – і стосунки та їхні ролі у соціумі, який пережив і ще переживатиме катастрофи. 

Врешті решт Кантемір Балагов і вдало, і не дуже шпортається в ранах, ламає зарослі переломи та неделікатно витягує назовні глядацькі страхи через перипетії історії, яка трапилася занадто давно. Він залишає паузи після цих маніпуляцій, ми завмираємо у ступорі, наче головна героїня, дилда-Ія. Балагов лише мовчить і споглядає. Ми маємо питання: «Чи можливо все це подужати? Чи існує хоча б шанс на кращу долю?». Проте режисер знову, як і в дебютному фільмі залишає кожного зі своїх героїв (і глядачів також) віч-на-віч з льодяними уламками, з яких не зібрати слово «вічність».

«Дилда» – дискомфортна картина, яка злегка хитає головою вбік деяких фільмів Олексія Германа-старшого, Роберто Росселліні й самого Олександра Сокурова. І дискомфортність такого кіно компенсується силою самого художнього жесту Балагова, який, будемо сподіватись, наступний фільм зробить у більш сучасних, більш близьких йому декораціях. Щоб після перегляду глядачі змогли наблизитися до відповідей на хоча б одне з питань, котрі він ставить.

Дылда
Beanpole, 2019
режисер: Кантемір Балагов
жанр: драма
у головних ролях: Вікторія Мірошниченко, Василиса Перелигіна, Констянтин Балакірєв

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: