текст: Соня Вселюбська, Наталія Жук, Алекс Малишенко
«20 000 видів бджіл»
20,000 Species of Bees, реж. Estibaliz Urresola Solaguren
Восьмирічна дівчинка Лючія страждає від наявності чоловічих статевих ознак. Хоч вона і народилась у досить прогресивній родині, матір ставиться до неї як до вередливої дитини. Єдина людина, що захищає та приймає її ідентичність – родичка, до якої Лючія приїхала на канікули.
Безумовно смілива та актуальна тематика, насамперед вражає відчайдушним вибором головної акторки. Восьмирічна Софія видає акторський перформанс не по роках (що і відзначило журі Берлінале), відіграючи інтимні діалоги та істерики через небажання одягати сукню.
Втім, сама стрічка не те щоб оригінальна. Іншими словами – їй не вистачає художньої аудіовізуальної форми і акцентів на героїв/героїнях, що оточують Лючію. Тому під час перегляду не залишає відчуття вторинності: десь ми це вже точно бачили і не раз.
Китайська анімація про студентів арт коледжу, які обговорюють сучасне та традиційне китайське мистецтво, жінок і своє майбутнє. Ці нескінченні діалоги нагадують фільми Хон Сансу чи Віта Стілльмана, але чомусь без магії першого та дотепності другого.
Складається відчуття, що прийшов на паблік-ток чи панельну дискусію кількох друзів, але чомусь не знаходиш вдалої причини, щоб піти з нього. Врятувати тут могла би анімація, але назвати її видатною чи цікавою теж доволі складно.
Тому глядачеві не залишається нічого, окрім як вибрати одну з двох пігулок: синя – далі нудьгувати на перегляді, червона – заснути або піти з залу.
«Мистецький коледж 1994»
Art College 1994, реж. Цзянь Лю
«До кінця ночі»
Till the end of the night, реж. Кристоф Гохгойслер
Досить традиційний і місцями безглуздо роботичний нуар з яскравим перформансом талановитої дебютантки Теї Ера.
Це той випадок, коли автори хотіли вбити одразу всіх зайців і зняти і нуар, і детектив, і драму, й історію кохання. Але наприкінці кіно найбільше зачепило саме нестандартною й дещо заплутаною любовною лінією між Робертом (детективом під прикриттям) та Лілі (трансдівчиною, яка допомагає йому втертися в довіру до кримінального авторитета Віктора, якого герою треба спіймати на гарячому).
Перцю в несподівану лав сторі додає той факт, що раніше, у «минулому житті», Роберт і Лілі вже були парою, але ще гомосексуальною: ці стосунки трапилися до початку транспереходу Лілі.
Теа Ере отримала за цю роль «Срібного ведмедя», як найкраща виконавиця другого плану. Це насправді історичний приз, адже вперше на фестивалі відзначили трансперсону.
Це такий собі антидетектив. Головний герой – білий поліцейський середніх років, який надто вже схожий на Волтера Вайта з «Пуститися берега» (настільки сильно, що я аж двічі під час перегляду перевірила хто його грає). Він приїжджає в маленьке австралійське поселення, що повністю складається з піску і печер, щоб розслідувати зникнення дитини, яке сталося 20 років тому. Зрештою розслідування так і не вдається, бо банально нікому не треба. Жителі говорять неохоче і, здається, вже прийняли своє болісне буття на краю світу, а начальство майже одразу відкликає героя назад.
Я б назвала цей фільм «пустельним нуаром», який з кожною хвилиною дає зрозуміти, що звичних глядачеві детективних структур, на кшталт цікавих розв’язок і перестрілок, тут не планується. Є пустельна туга, невибагливі розмови та безнадійна деструктивність.
Форма фільму явно домінує. «Лімбо» – це єдиний чорно-білий фільм у конкурсній програмі Берлінале-2023, й імовірно, одна з найкращих операторських робіт на всьому фестивалі.
«Лімбо»
Limbo, реж. Іван Сен
«На Адаманті»
«Золотий ведмідь»
In the Adamant, реж. Ніколя Філібер
Коли я починала писати цей огляд, результати фестивалю ще не було оголошено, але фільм зачепив мене незалежно від кількості і якості отриманих ведмедів.
Отже, видатний французький документаліст Ніколя Філібер розповідає нам історію корабля, що пришвартований на Сені в самому серці Парижа. Там люди з психіатричними діагнозами можуть знайти щоденну підтримку, ком’юніті та порятунок від самотності і внутрішніх демонів.
У цьому фільмі не звучить і не титрується жодний діагноз, а про те, хто з героїв – пацієнт, а хто – працівник «Адаманту», можна лише здогадуватися.
Ця клініка підтримує концепцію «гуманістичної психіатрії», яка пропагує ідею лікувати особистість, а не просто суму симптомів і конкретний діагноз. Крім того, як засновники «Адаманту», так і творці стрічки впевнені, що для психічного добробуту мало ходити на сеанс психотерапії раз на тиждень та пити прописані пігулки. Вони знають, що середовище, спілкування, творчість, відчуття приналежності до чогось більшого, грають не меншу роль у фасилітації процесу одужання, ніж «традиційні» методи.
Усі герої(-ні) показані з такою любов’ю та повагою, що ти мимоволі прикипаєш до них душею і теж починаєш бачити особистості та історії, а не нервовий тік, тривожність чи зацикленість на одній темі.
І сам фільм, і його нагородження «Золотим Ведмедем» – це важливий крок до дестигматизації психічної хвороби як стану людини. Тому це дуже гуманістична стрічка зі своєчасним меседжем.
Переможець звання найнуднішого кіно, а якби не фільм Емілі Атеф – то й найгіршого. За сюжетом, жінки різного віку перебувають у готелі і страждають від стосунків із родичами та партнерами. Точніше ходять колами по локації та похмуро промовляють свої репліки.
Це швидше схоже на набір кількох тематичних сценок, які навряд чи мають між собою логічний зв’язок. Необґрунтована загальмованість (саме загальмованість, а не повільність) вбиває будь-який потенційний інтерес до фільму.
Режисер, здається, хоче вкрасти настрій та смисли Інґмара Бергмана, але вийшло щось дуже закрите та неясне. Окремо хочеться виділити поганий сценарій із вкрай пафосними діалогами, що претендують на інтелектуальність. Пів зірки можна поставити за атмосферне світло та дизайн, але і це не варто вашого часу. Натомість краще передивитись «Осінню сонату» вже згаданого Берґмана.
«Погане життя»
Bad Living, реж. Жоао Каніхо
«Сузумі»
Suzume, реж. Макото Сінкай
Історія про ніжне та нездоланне кохання між психотравмувальною та відчайдушною дівчинкою-старшокласницею Сузумі та жовтим триногим стільчиком з чарівним голосом і відважною душею.
У своїй новій роботі єдиний і неповторний Макото Сінкай намагається переробити травматичний досвід переживання землетрусу та фукусимської трагедії японцями у 2011 році.
Пояснення цих катастроф доволі оригінальне. Їх спричинив гігантський хробак, який виривається з інших світів. Втім, Сузумі виявляється тою, яка вміє закривати ці двері, а відтак і запобігає трагедіям.
Я не буду переказувати сюжет. Сузумі треба просто дивитися з широко розплющеними очима. Скажу лиш одне: нам всім варто навчитися осмислювати травми так, як Макото Сінкай. Це дасть нам непохитну надію на щасливе виживання.
Стрічка розповідає історію молодого вченого-антрополога Хоффмана від початку його роботи над проєктом з вимірювання пропорцій черепа представників різноманітних рас та народностей, і до того моменту, коли він, 20 років потому, сам очолює кафедру антропології у Віденському університеті і пропагує ідеї домінації білої раси над усіма іншими (привіт, євгеніка!).
Що ж сталося такого за ці 20 років, що герр Хоффманн перетворився із завзятого, гуманного дослідника з палаючим поглядом, на пусту оболонку людини, що, ніби проти власної волі, пропагує махровий нацизм?
Саме на це питання і відповідає нова робота Крауме. Вона зроблена з безжалісною точністю, красою та бажанням задокументувати процес морального зневірення і падіння героя.
Найтрагічніша і найоб’ємніша частина історії охоплює період в два роки, коли німецькі війська пригнічували повстання/колонізували африканські племена гереро і нама на території німецької південно-західної Африки і, фактично, знищували їх вщент. А те, що залишалося від трупів, віддавали на потреби науки, зокрема для того самого «вимірювального» проєкту.
«Виміряна людина» – це історія про те, як гуманізм програє під натиском жорстокості та тоталітарної машини держави. Після перегляду розумієш, що якби всі вміли так пропрацьовувати свою імперськість та колоніальне минуле, як це вміють німці і, зокрема, режисер Ларс Крауме, світ точно був би добрішим і спокійнішим місцем.
«Виміряна Людина»
Measures of Men, реж. Ларс Крауме
«Нескінчений басейн»
Infinity Pool, реж. Брендон Кроненберг
«Нескінчений басейн» приїхав на Берлінале після «Санденсу», де встиг шокувати оглядачів та оглядачок. Фільм описували мало як не порнографію сповнену тваринного насилля.
Насправді частина правди у цьому є. Брендон розповідає нам історію вигаданої країни, де багаті туристи можуть дозволити собі все, включно з вбивством місцевого населення. Кара за будь-який злочин тут – смерть, але смерть не обов’язково винуватця: підійде і його клон.
Така нехитра ідея швидко перетворюється на справжню сюжетну й візуальну вакханалію. Зображення блимає, що той стробоскоп, продукуючи мозаїчні образи у стилі французького авангарду 1920-х, а геніталії на весь екран видають натхнення чи то стрічками епохи порношику, чи то творчістю Гаспара Ное.
Шок-контент гідно доповнюють акторські роботи. Александр Скашґорд тут перетворюється на людину-собаку (видається, що цей перформанс росіянина Олега Кулика глибоко вражає західних режисерів – його ж пародує в «Квадраті» Рубен Естлунд), а Міа Гот настільки шалена, що порівняно з нею Гарлі Квінн видається нудною обивателькою.
Попри те, що навіть у цьому тексті декілька разів використано слово «шок», «Нескінчений басейн» – не про це. Це безкомпромісний погляд на ідентичність, булінг, світ великих грошей і нові типи колонізаторства. Інша справа, що щоб дістатися до цих сенсів, вам доведеться пройти підготовлені режисером випробування.
Хон Сансу з тих авторів, які все життя знімають один і той самий фільм. Причому у випадку Хона – буквально. Він підіймає однакові теми (зазвичай це щось пов’язане з мистецтвом та кіно), знімає одних і тих самих акторів, використовує схожі прийоми та впізнаваний стиль.
Приваблює у його фільмах дві речі: це глибоке розуміння магії кіно та щоразу свіжий погляд на свою творчість. Хон, залишаючись вірним сам собі, перевинаходить своє кіно: одні його роботи чорно-білі, інші – кольорові, одні майже нерухомі, інші – попри довгі плани, виглядають доволі динамічними.
В «У воді» Хон буквально «занурює» нас в історію актора, який планує зняти коротиш на якомусь віддаленому курорті. Майже весь фільм знятий у розфокусі, що дещо дезорієнтує на початку, – раптом неуважний механік не налаштував фокус зображення, – а згодом огортає комфортом «підводного» стилю зйомки.
Такий нібито нехитрий прийом, але змушує глядачів та глядачок всі нетривалі 60 хвилин фільму розмірковувати про природу екранного зображення та про наше сприйняття показаного. Адже якщо історію можна розповісти майже не заморочуючись чіткими кадрами, то на що саме ми дивимося, коли переглядаємо кінострічки?
«У воді»
In water, реж. Хон Сансу
Hello Dankness
реж. Soda Jerk
Hello Dankness – це найкраще, що можна побачити наприкінці фестивалю, коли не менше 30-ти переглянутих фільмів починають сплітатися в один безглуздий кошмар.
Австралійський дует Soda Jerk працює з архівними відео, і їх талант полягає в роботі з монтажем. Hello Dankness розповідає політичну історію Америки з 2016-го до теперішнього часу, і робить це за допомогою тисяч піратських фільмів останніх 60 років. Їх герої, яких дуже цікаво впізнавати перевіряючи свою глибину надивленості, «змонтовані» в один житловий район.
Створюючи спільний дієгетичний простір, ми бачимо як старішають актори та змінюється якість плівки і стилі режисури. Об’єднує ці покоління любов до Америки та прагнення до демократії.
Глядацький фаворит минулого «Санденсу». Це дебютна кінематографічна робота від відомої музичної продюсерки Д. Сміт.
Фільм, який за описом має стати ще однією, набридлою, документальною реальністю про суспільну актуальність, але ні. Героїні фільму – темношкірі секс-працівниці, які 73 хвилини розповідатимуть про свою життя. Однак ця стрічка не про їх тяжке дитинство і небезпечні випадки на роботі, а більш про їх особливе ставлення до життя, чоловіків та самоідентифікації. Слід позначити що фільм вийшов взагалі не сумний, бо він формує надихаючий посил людської сили, самоповаги разом з відчуттям гумору в будь-яких умовах.
Однозначно відчувається талановита рука музичної продюсерки, бо музика, контрастний чорно-білий колір та кислотно-жовті титри додають особливої чарівності історіям жінок, і формальну унікальність документальної картини.
Kokomo city
реж. Д. Міт
«Ми не згаснемо»
реж. Аліса Коваленко
Життя підлітків у Донецькій та Луганській областях вже як тільки не знімали. Але Аліса Коваленко знайшла новий підхід та розповіла універсальну історію підлітків у важких умовах, які попри все не втратили надії та віри у світле майбутню.
Її п’ять героїв та героїнь живуть у прифронтовій реальності, але вона не описує їх як особистості. Об’єднує їх майбутня пригода – підйом на Гімалаї. Але до того, як це станеться, вони розкриються перед нами, як ніжні та цілеспрямовані люди.
Аліса уважно фільмує своїх героїв та героїнь та вибудовує калейдоскопічну драматургію стрічки стрибаючи від однієї історії до іншої. Відеоряд супроводжує саундтрек Тома Йорка, що з одного боку, незвичайно почути в українському доці, а з іншого боку, саме його світлий сум якнайкраще пасує до супроводу доль, які під час повномасштабного вторгнення радикально змінилися.
