Машина під назвою Disney все ще намагається вичавити зі своєї колекції персонажів та сюжетів максимальну креативність. У 2017 році боси студії врешті-решт зазіхнулися на спадок Алана Мілна та його історії про Вінні Пуха та Крістофера Робіна. Другий персонаж нашому глядачеві все ж менш відомий, адже у радянському мультику, який прославляє мед та бджіл, його немає. Того ж таки 2017 року на екрани кінотеатрів вийшла драма про відносини Мілна та його сина, що став прототипом Крістофера Робіна. Однак «Прощавай, Крістофере Робіне» провалився у прокаті та видався шаблонною адаптацією улюблених голлівудських прийомів. Disney зайшли з іншого боку – їхня історія майже повністю вигадана.
Отож, Крістофер Робін виріс та став найнуднішим клерком, який спеціалізується на оптимізації. Якщо ви ще не заснули при одній лише згадці його роботу, вітаємо: вам легко вдасться пережити перші півгодини фільму. Крістофер повертається додому по роботі і випадково зустрічає Вінні Пуха, який розгубив всіх своїх друзів. Разом їм доведеться вирушити в мандрівку та розшукати всіх звірів, аби повернути оптимізм Вінні.
Якщо стрічка нагадає про «Країну чудес» з Джонні Деппом, то це більш, ніж нормально. В обох фільмах один режисер – Марк Форстер, який на початку кар’єри візуалізував милі сюжети про (не)здійсненність мрій, а потім несподівано перемкнувся на адреналінові бойовики («Квант милосердя», «Світова війна Z»). Від режисерського візуала залишився лише холодний та бридкий Лондон, який чомусь американці бачать завжди одноманітним та нудним. Хотілося б вірити, що поляна, на якій живуть Вінні Пух та друзі має більш різнобарвний вигляд, однак вона не надто вирізняється за кольором, тому виправдання цьому рішенню годі і шукати.
Після першого тизера найбільше насторожує зовнішній вигляд намальованих героїв, які скидаються на щось середнє між Тедом із «Третього зайвого» і головних героїв «Там, де живуть чудовиська» Спайка Джонза. Спершу ця чудернацька мультиплікація на обличчі ляльок трошки жахає, але до неї швидко звикаєш і поступово якоюсь мірою вона може навіть тішити. Ще й змішане враження залишає після себе український дубляж казкових персонажів, які вимовляють кожне слово з відчутним придихом. Та до цього теж можна звикнути. Ба більше – знайти в такому дивному наративі щось по-справжньому дитяче та наївне. На превеликий жаль, наївності у фільмі вистачає: на патетичних монологах Юена Макгрегора вступають скрипки з оркестру, а творці стрічки намагаються вичавити сльозу не лише наприкінці фільму, але й протягом кількох цілком рядових сцен.
Марк Форстер розпочинає фільм, як книгу з розмальовками та раптово змінює вектор на цілком добре діснеївське кіно, ним же і закінчує розповідь. Після «Чарівної країни» від режисера хотілося ще одної зворушливої історії, але натомість вийшла драма про пригоди, які навряд чи будуть цікаві дітям і здаватимуться нудними для дорослих. Крістофер Робін та Вінні Пух – культові персонажі, яким недостатньо лише потрапляти у різні ситуації. Вони були живими у нашій уяві завдяки своїм кумедним звичкам. Так, Форстер час від часу вдало жартує про медову залежність Вінні, однак приділяє більше часу бюрократичній нудьзі Крістофера Робіна. Це стає фатальним прорахунком у Disney, яких розсудять касові збори. Наразі такому Крістоферу Робіну сказати прощавай набагато легше, ніж минулим екранізаціям про ведмедя-бешкетника.
