Кіно завжди знаходило прийоми та інструменти, щоби вплинути на свідомість глядача. Йдеться, звісно, про якісне кіно, яке працює з дієвими маніпуляціями та використовує монтаж і музичний супровід так, щоб аудиторія залишилася враженою. Нещодавні приклади показують, що стрічки мають вплив на реальність. Згадайте лише «Інтерв’ю» із Сетом Рогеном та Джеймсом Франко, яке поставило США в незручне становище перед Північною Кореєю (а не навпаки, як було у фільмі).
Та реальність теж може дати прочухана кіно, адже кілька фактів із життя актора викликають більше зацікавлення актором у стрічці, ніж стрічкою в житті актора. Скажімо, смерть Хіта Леджера неабияк вплинула на думки оглядачів після перегляду «Темного лицаря». Навіть маркетингова кампанія змінилася після того, як актор пішов із життя.
Та жорсткіше та жорстокіше відбувається з документальним кіно. За кілька місяців після прем’єри «Чистого мистецтва» головний герой стрічки Захар Кудін покінчив життя самогубством. Про причини такого вчинку журналісти Радіо Свобода запитали в родичів померлого. Кажуть, що він комплексував через брак гідної зарплати у роботі художника. Це неабияк дивує після перегляду оптимістичного фільму Максима Шведа. Адже жодних ознак депресії в стрічці не знайти, та й кіно розгортається навколо зовсім іншої теми.
Режисер слідкує за роботою двох працівниць ЖЕКу Зіни та Інни, які зафарбовують на вулицях Мінська різноманітні написи та графіті в ім’я чистоти міста. Потім з’являється художник Захар Кудін із фарбами в руках і створює на основі побаченого свою картину, яку інтерпретує в рамках фундаментального супрематизму. І так рухається колом кіно, фіксуючи погляди людей на картини Захара. Думки різні: комусь подобається, хтось відверто плюється та чухає потилицю, але Захар вітає будь-які реакції. Йому цікаво залишатися живим художником в оптиці оточення. Складається враження, що йому й не місце серед похмурих багатоповерхівок Мінська.
На власних враженнях і кульгає багато глядачів, коли дивляться кіно. Адже позитивний образ головному герою створив не стільки режисер Максим Швед, як, власне, сам Захар. Він жваво спілкується з перехожими, якого б віку, статі чи соціального статусу вони не були. І в такій відкритості на фоні скутих мешканців Мінська відкривається образ головного персонажа фільму. До того ж, вищезгадана скутість теж якоюсь мірою нав’язана уявленням, що не можуть білоруси бути вільними людьми, обираючи одного президента понад 20 років. Як і не може життєрадісна людина піти з життя. «Чисте мистецтво» пропонує лише шматок із буденності Захара Кудіна, який формується в завершене висловлювання про внутрішню свободу митця. Тож шукати зв’язок із реальністю – марна справа, бо від реальності залишилася 51 хвилина хронометражу.
Знання про закадр можуть створити навколо фільму міфічну атмосферу. Свого часу «Ворон» Алекса Прояса став культовим через випадкову смерть Брендона Лі. Та сама смерть безпосередньо не впливає на історію, конструюючи мінімум – зацікавлення глядача, максимум – конспірологічні теорії. З документальним кіно виходить складніше, адже наратив часом вибудовується від тих, хто в кадр потрапляє без гриму, творчих завдань та настанов режисера. Тож і будь-яка подальша історія головних героїв робить із фільму причину їхніх поневірянь у майбутньому. Таке собі «до й після», де аудиторія не обмежується порівняннями, але й любить шукати винних.
У випадку з «Чистим мистецтвом» самогубство Захара було шоком і для самого режисера стрічки, який аж ніяк не міг цього передбачити, провівши зі своїм героєм разом стільки часу. Він розповів про це на DocuSpace у відповідях на запитання глядачів. Його кіно не шукає причин, не нав’язує цінностей, але стоїчно та без жодних втручань документує процес малювання та замальовування. Демонструючи мотивацію Захара, Зіни та Інни крізь розмови з навколишнім світом, кіно перетворюється на розгорнуту книгу відгуків, де немає раптової агресивності та плакатних маніфестів. У результаті маємо мистецтво – таке ж чисте, як і обіцяли автори фільму в його назві.
