На кінофестивалях час від часу бракує стрічки, яка не намагається задавити глядача метафорами і претензійністю. Такий фільм може говорити і на важку тему, але режисерові вдається влучно її загорнути у зручний формат і подати, наче найсолодше тістечко у світі. Безумовно, «Кришталь» спершу видається саме таким фестивальним фільмом, але поволі за картинкою та музикою розумієш, наскільки болючим досвідом ділиться режисерка стрічки Дар’я Жук.
В одному з інтерв’ю режисерка розповіла, що ця історія їй дуже близька, хоча вона і не вважає себе настільки сміливою, як головна героїня. Жук закінчила Гарвард та Колумбійський університет і має у своєму портфоліо кілька короткометражок, які подорожували фестивалями. Та її дебютний повний метр після 20 років життя в США все ж таки про рідну Білорусь та про дівчину на ім’я Евеліна (Веля), яка за будь-що готова покинути країну.
У Велі є бойфренд-наркоман, який живе від вечірки до вечірки. Є ще мати, яка постійно кричить на доньку за марнотратство та бажання не залишатися у рідній країні, яка її вигодувала та надала все потрібне для життя. Є у Велі і мрія – покинути все це та познайомитися з музичною культурою хаузу в Чикаго. Однак, вона випадково вписує не той номер телефону в анкеті на візу, тому доводиться їхати у село Хрустальне, де треба пояснити місцевим, ким вона працює, аби їй надали візу в США. З такою фабулою і починається її одіссея дрімучим селом з дев’яностих, де існують свої правила та закони.
Стрічка розпочинається бадьорою хауз-музикою, яка супроводжує Велю практично повсюди. Чи то вона їде на автобусі у забуте богом село, чи замішує олів’є, що буквально тоне у майонезі. Все село живе лише експортом єдиного популярного продукту – кришталю, що стає і єдиною метафорою фільму. Кришталь – це та сама мрія Велі, така ж тендітна та крихка, адже по приїзді в Чикаго навряд чи вона знатиме, куди потрапила. Вона навіть не може асимілюватися у невеличкому селищі. Заради справедливості варто додати, що місцеві жителі – ще ті персонажі, які висмоктують із приїжджих будь-які бажання рухатися далі чи працювати заради майбутнього.
На кульмінаційному моменті у «Кришталі» відбувається зміна, що перевертає всю безглуздість та абсурдність на кіно, яке цілком серйозно говорить про проблему у маленьких містах. Не хочеться вдаватися у спойлери, однак це важливий фільм про те, що не варто бути легковажним та не можна розслаблятися, особливо коли йдеться про свою мрію. Відразу з перших кадрів стає зрозуміло, що Веля (яку прекрасно грає Аліна Насібулліна) – це персонаж, із яким легко себе асоціювати. Вона не розуміє парадоксальної дійсності у селі, та й в усьому світі їй важко змиритися з тим, що у її країні люди просто змирилися зі станом речей. «Кришталь» не можна дивитися, як кіно конкретно про Білорусь, адже з такою стагнацією стикається мало не кожна країна, що не знає, куди рухатися. Евеліні хоча б пощастило мати мрію. Вона проривається крізь бюрократичного міліціонера, матір-істеричку та ціле село, сповнене непорозумінь, аби вийти якщо не переможницею, то принаймні з високо піднятою головою. У пострадянському кіно дуже не вистачало сміливого персонажа і нарешті Дар’я Жук зафільмувала кіно, в якому така героїня є.
