У маленькому містечку Сентервіль починають коїтися якісь незрозумілі речі. У телефонах сідає батарея, а у новинах показують сюжети про зміну швидкості Землі навколо своєї осі, тому день продовжується довше, ніж зазвичай. Під яскраво фіолетовим Місяцем з місцевого кладовища виринають перші зомбі, які зі своїми старими звичками бажають кави, шардоне та плоті. Джим Джармуш навідріз відмовився робити своїх зомбі класичними, тому жодного поїдання мізків тут не побачите. Зате побачите несподіваного Джима Джармуша, який дійшов максимальної наближеності до простоти історії… яке ґрунтується на пасивному наслідуванні тропів та кліше.
Навряд чи можна зрозуміти, як працює мозок Джима Джармуша, але завдяки «Мертві не помирають» можна зрозуміти, як працює його гумор. Він будується на нескінченних повторах одного й того ж панчлайну… знову і знову. Тому коли полісмен в образі втомленого Білла Мюррея зайде у кафетерій, де знайде пошматованих жінок, то будьте певні – Джармуш повторить цей жарт ще й з Адамом Драйвером та Хлоєю Севіньї. Ця трійка полісменів слугує для останнього фільму Джима поєднувальною ланкою всіх персонажів стрічки. Хоча їхні дії навряд можна назвати рухомим двигуном для зомбі-комедії.
Головна халепа при перегляді помітна мало не з перших кадрів. Це кіно з дуже товстою сатирою на хіпстерів (вони ще існують?), на гіків з їхніми знаннями про творчість Джорджа Ромеро («У тебе машина, як у його фільмах») та самоіронія над власною творчістю (мертвий Іггі Поп теж хоче кави). З одного боку хочеться дати можливість Джармушу вийти на такий open mic, погано жартувати і сваритися пальчиком на сучасну поп-культуру, адже режисер начебто і заслужив таке право. Втім, дивитися та голосно сміятися над «Мертві не помирають» дуже незручно, бо почуваєшся адвокатом Джармуша, який максимально далеко пустився берега.
Захищати у фільмі хочеться лише Тільду Свінтон, яка нарешті перевтілилася на біляву інтровертку у кімоно із самурайським мечем напереваги, говорить із шотландським акцентом та поводиться відносно дивно. Так, дивно навіть для фільмів Джима Джармуша. Решта акторів (Селена Гомез, Денні Гловер, RZA, Стів Бушемі) мають вигляд запрошених зірок, які завітали на знімальний майданчик випадково. І якщо Білл Мюрей та Адам Драйвер ще якось відіграють копів з любов’ю до кави та пончиків, то інші актори просто існують в кадрі задля веселощів над зомбі-жанром.
У фільмі є музична тема у виконанні Стерджіла Сімпсона, що часом слугує метажартом між постійними ламаннями четвертої стіни. Спершу вона грає на титрах, потім у машині полісменів і Білл Мюрей довго намагається пригадати, де її чув, а потім згадує – на тих же самих титрах. Ще пізніше персонаж Адама Драйвера знаходить диск з піснями Стерджіла Сімпсона. І ввімкнувши трек «The Dead Don’t Die» у автомобілі Білл Мюррей просто не витримує цієї музики і викидує диск з вікна. Cаме це хочеться зробити і з самим фільмом Джима Джармуша – наслухавшись нескінченних жартів про зомбі зі смартфонами, хочеться викинути цю стрічку з вікна і більше не повертатися до неї. Або зробити спіноф про персонажа Тільди Свінтон. Чуєш, Джиме?
