Пандемія коронавірусу змусила кінофестивальний світ перенести свої релізи та прем’єри далеко вперед. Docudays UA пішов ризикованим, але сміливим шляхом – показати стрічки фестивалю онлайн і безкоштовно. Тому кожен охочий може відкрити ноутбук і пірнути в життя підлітків – одну з центральних тем цьогорічного Docudays. Розібратися та відсортувати для себе стрічки, попри їхню доступність, усе ще забирає багато часу. Тож ми пішли альтернативним шляхом пошуків цікавих фільмів за тематикою фестивалю. Шлях людини проходить через три умовні піт-стопи, тому підібрали для потенційних глядачів кіно про людей, які переживають різноманітні проблеми в різному віці. З 24 квітня до 3 травня нічого не плануйте та перевірте, чи ваш інтернет-провайдер здатен потягнути таку кількість стрічок онлайн.
Переглянути стрічки можна на платформі DOCU/SPACE. Усі покази проходитимуть безкоштовно. За бажанням, можна зробити благодійний внесок та отримати сувенірну продукцію фестивалю.
Також можна буде долучитися до правозахисних дискусій програми RIGHTS NOW!, лекцій та зустрічей DOCU/КЛАС, розмов про життя і про кіно з режисерами фестивальних стрічок та кінокритиками.
Дитинство
Фільмом-відкриттям кінофестивалю стали «Боги Моленбеку» про двох шестилітніх хлопчиків із комуни Брюсселя. Відтепер кіно відкриє перегляди в мережі, хоча це аж ніяк не має стати на заваді вашому перегляду. Головні герої, попри свою природну інфантильність, намагаються знайти бога і зрозуміти феномен релігії. Та в одну мить трапляється теракт у місті, тож, замість пізнання всевишнього, хлопці стикаються з жорстоким насиллям.
Зі смертю зіштовхуються герої ще одного фільму – «Заморожена надія». Це тайванське кіно про родину, яка втрачає доньку в ранньому віці через рак, але вони сподіваються відродити її в іншому тілі, тому погоджуються на кріоконсервацію дитини. Їхній 15-літній син неабияк хоче допомогти знайти нове тіло для своєї сестри, але поступово дізнається кілька фактів, що змінюють його уявлення про власну сім’ю.
Якщо вже мова зайшла про родини, то у фільмі «Сім’я²» їх відразу дві. У зв’язку з жорсткою політикою Китаю – одна дитина в сім’ї – батьки вимушені віддати свою доньку до Бельгії. Через 11 років дівчинка мріє побачити своїх біологічних матір та батька, але ця зустріч віщує чимало незграбних епізодів. Обом родинам доведеться зустрітися віч-на-віч та обговорити питання щодо виховання доньки.
Із короткометражною стрічкою «Ґрейкі» глядач довідується про одну зі травм дитинства, яку пережила Мюріель Ґрей. Її тато помер, коли вона була ще дитиною. За 30 років після його смерті Мюріель розплутує болісний потік спогадів Хосе Карлоса Ґрея, який пережив концентраційний табір у Маутгаузені. Це не вперше світ мистецтва всотує історії дітей про ув’язнених у концтаборах батьків. Згадайте лише Арта Шпіґельмана і його дивовижного «Мауса». «Ґрейкі» ж вміщується у формат відеоесе, і від цього стає не менш зворушливим та емоційним портретом.
Юність
Буденну нудьгу в одразу двох програмах DocuDays (Docu/Світ та Docu/Україна) ламають персонажі фільму Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». Вони мешкають у «червоній зоні» Донбасу і знімають фільм про своє життя в Красногорівці. Неповна сім’я взагалі не сумує, творчо розвивається й навчається кінематографічних нюансів. Тим часом, стрічка Ірини Цілик поступово розчиняється в реальності головних героїв. Тому іноді важко збагнути, де стоїть межа між документальним кіно та життям під час війни. Найбільш оптимістичне кіно 2020 року.
Проблеми зовсім іншого характеру відчувають на собі персонажі фільму «Підборіддя». Вони прагнуть уваги, тому переїздять до Лос-Анджелеса. Завдяки інстаграму та іншим соціальним мережам вони піднімають самооцінку всім, хто їх дивиться. Але за цією славою підлітки забувають про освіту, роботу та втрачають голову від дівчат на зустрічах. Режисерка Лайза Менделуп дослідила феномен «лайків», який не дає спокою головному герою Отісу. Він мешкає у промисловому містечку в Теннессі й теж мріє стати відомим влогером.
Усе про популярність знає співачка Аврора з однойменного фільму про себе і свою творчість. Вона розпочала кар’єру в 16 років, і у свої 20 серйозно задумується про те, щоби її завершити. «Аврора» – це особиста історія сумнівів, які переживає попсенсація з Норвегії. «Коли в мене немає натхнення, я просто не пишу, я роблю щось інше. Я малюю або танцюю, ходжу на прогулянки, мастурбую чи роблю будь-яку іншу річ, яка робить мене щасливою і тримає на зв’язку із собою», – говорить в інтерв’ю співачка.
Будь-яка зірка переживає неабияке відчуження. І якщо історію Аврори не кожен здатен перенести на свій досвід, то стрічка Клер Сімон «Перші самотності» вражає близькістю до своїх персонажів. Режисерка проводила безліч часу зі школярами в передмістях Парижа, щоби зрозуміти їхню самотність. Головним героям від 16 до 18 років, тому це одна з унікальних можливостей зануритися у світ французьких тінейджерів. Сімон увійшла до них у довіру й задокументувала всі подробиці їхнього життя.
Із паризьких передмість до віддаленої ферми Франції повертає стрічка «Панки». Головними героями стали «проблемні» діти, яких рідні батьки залишили на опікунів. Хлопці намагаються впоратися зі своїм гнівом завдяки терапії та музиці, хоча часто зриваються на психолога. Це щирий портрет юнацького максималізму та складного пубертату, що знятий нідерландською режисеркою Масья Омс без жодних прикрас та сентиментів.
«Голубки з передмістя» – це теж кіно про бунтарську юність, але цього разу в передмісті шотландського Глазго. Джемма любить бійки на вулиці з хлопцями, й від цього не в захваті її дідусь. У боксерському залі він відкриває виставку голубів, намагаючись привернути увагу онуки до інших речей. Це одна з тих історій, за якими можна знімати голлівудську драму, але цього разу все по-справжньому, й емоції людей у стрічці аж ніяк не підробити.
Як часто ви думаєте про Гаваї? 16-річна Кармен, наприклад, думає часто. Вона живе з матір’ю в Берліні. Її батько був пуерто-риканським солдатом і покинув родину, коли вона була ще маленькою. Але вона любить розповідати про нього, адже залишилося багато татових листівок та платівок. Камера дозволяє Кармен перевтілюватися в будь-кого, тому вона користується цією можливістю. «Я часто думаю про Гаваї» – це кіноескапізм, який дозволяє втілити мрію про далеку країну не лише головній героїні фільму, але і глядачу.
Зрілість
Чому б не зустріти свою зрілість у електричках, що курсують із Києва й назад крізь маленькі українські містечка. Багато людей провели в них дитинство та юність, міцно засоціювавши їх із маргіналами, продавцями «жовтої» преси та запахом різної здоби. Режисерка Оксана Карпович спробує повернути це відчуття рухливих вагонів та облич, що запам’ятовуються надовго. Тим паче, відтепер ми живемо в постреволюційній країні, тому й типажів у електричках побільшало. Назвали стрічку «Не хвилюйся, двері відчиняться», імітуючи запрошення в довгу подорож залізничними коліями.
Ще одним ностальгійним епізодом у програмі стане сповідальна «Наша машина часу». Це китайська стрічка про відомого художника-сюрреаліста Малеонна, який дізнається про хворобу Альцгеймера у свого батька. Щоби знову віднайти з ним духовний зв’язок, син готує спецпроєкт із ним, який дозволить переосмислити їхні взаємини. Мистецький експеримент допомагає обом не лише пізнати одне одного, але й розповісти історію про старіння та пам’ять усьому світу.
«Третій тато» – це 10-хвилинний короткий метр про доньку, яка після 10 років ігнорування батька вирушає на пошуки його могили. Вони припинили спілкуватися, бо тато не кидав пити. А тепер донька хоче знайти примирення зі власними емоціями та спогадами про батька, дізнавшись про нього чимало нового. Організатори фестивалю обіцяють «поетичне занурення в архівні та нові матеріали з неймовірними звуковими пейзажами». І трейлер до фільму лише підтверджує їхній синопсис.
І ще одна історія про примирення, але цього разу в повному метрі, з’явилася в Міри Берт-Вінтонік. У фільмі «Вінтопія» вона досліджує карту, яку залишив її покійний батько. Знайдена коробка з касетами надихає її на продовження творчості тата, й вона закінчує розпочатий ним фільм. Відомого режисера-документаліста Пітера Вінтоніка цікавили утопії, то донька продовжує його справу у своєму кіно. «Вінтопія» має ту непідробну зворушливість, якої часто бракує багатьом документальним стрічкам, адже одна справа – це зняти кіно про життя інших людей, і зовсім інша – відкрити свою історію всім, хто сидить з іншого боку екрану.
