Новий фільм Педро Альмодовара – це його чиста рефлексія над творчістю та життєвим шляхом, який так чи інакше з цією творчістю тісно перестинається. Здавалося би, що сам Альмодовар буде відмахуватися від будь-яких закидів щодо автобіографічності. Мовляв, ось дивіться – ні, я не вживав героїн; ні, я ніколи не знімав гучних стрічок; ні, я ніколи не кохав у житті, як у «Болі та славі». Натомість у Каннах іспанський режисер цілком щиро зізнався, що це може бути і його останній фільм. Від такої заяви кіно ще більше скидається на заповіт. Втім, цей заповіт не вдається до якихось егоїстичних трюків з боку самого Альмодовара, не освітлює найбільш визначні історії з його життя та не приховує його наркотичної залежності, яка демонструється з надзвичайною буденністю.
Головний герой Сальвадор із зачіскою, як у Альмодовара, – це не зовсім Альмодовар. Він більш спокійний, виважений, але у дрімоті постійно повертається до спогадів. Він вже давно нічого не знімав, але ось-ось у синематеці відбудеться показ його найвідомішого фільму. Разом з ним пригадуються дні бідності з його матір’ю. Сальвадор згадує своїх друзів та коханців, один з яких приїде до нього додому, вони пристрасно поцілуються, але потім посміються з цього дійства, немов хлопчаки-халамидники зі школи. «Біль та слава» у цьому епізоді стає ще і юнацькою драмою, де підлітків замінили дорослі чоловіки з болями у спині та важкими спогадами у свідомості.
Яскравим кольором радують око не лише стіни інтер’єрів заможного режисера Сальвадора. Автор стрічки з наполегливістю хірурга вирізає із сюжету гострі кути, але залишає цікаві спостереження щодо своєї рідкісної хвороби. Цього разу Альмодовар вдається до кольорових анімаційних вставок та закадрового голосу Антоніо Бандераса. Так він без зайвих сентиментів розповідає, як його тіло постійно перебуває у нестерпних болях, і що насправді цьому не було жодної ради, поки він не спробував героїн. Найкращим рішенням, звісно, було не вдаватися до тріпових епізодів наркотичного знеболювального, адже тоді симпатія до протагоніста зів’яла б наче квіти в однойменному фільмі Джима Джармуша. Натомість іспанець не зловживає навіть музикою в епізодах куріння героїну, аби жодним чином не підкреслювати смак зникнення болі. Одного обличчя Антоніо Бандераса із задоволеною посмішкою достатньо.
Якщо з болем все зрозуміло, то слава у стрічці сюжетно має скромніше вираження. Рефлексії навколо минулого Сальвадора перегукуються з іншими фільмами Альмодовара. Скажімо, те ж «Повернення» з чарівною Пенелопою Крус має багато спільного з «Болем та славою» принаймні на рівні метафор. Щирі розмови з матір’ю про відсутність заможного життя та туманного майбутнього присутні в обох фільмах. Тепер Крус грає матір режисера і від таких пертурбацій кіно лише виграє, виходячи на новий метарівень, який досі не був притаманний стрічкам іспанця. Нарешті позбувся режисер і постійного зациклення на улюбленому Мадриді. Тепер столиця Іспанії не відіграє такої важливої ролі, як раніше, адже історія стала більш камерною та інтимною.
Ще ніколи Педро Альмодовар не був таким зворушливим, захопливим та яскравим. Хоча «Біль та слава» на візуальному рівні має вигляд мало не кольорового льодяника, структурно кілька епізодів все ще випадають з пам’яті після перегляду. Втім, останні 10 хвилин швидко забирають будь-які погані враження і діють, наче знеболювальне від навколишнього середовища. Виявляється, весь цей час режисер знімав кіно не про себе, не про творчість, а про саме кіно, яке ми дивимось. За альмодоварівськими враженням, плівка не терпить і не страждає. Плівка навіть не фіксує. Це живий організм, який майстерно імітує реальність та відчуття, що хочеться повертатися у цей світ кожного разу, коли у великому залі гасне світло. Тому до зворушливості «Болі та слави» потрібно неодмінно записати і ще одну чудову властивість плівки – емоційного провідника у світ інших людей.
