Фантастичний роман Френка Герберта «Дюна» (Dune) мав утілитися в кіно декілька разів – за його екранізацію бралися всесвітньо відомі продюсери та режисери. Уперше повноцінно здійснити цю ідею та зняти фільм вдалося лише в 1984 році нині вже ветерану незалежного американського кіно Девіду Лінчу. Його робота над стрічкою була настільки складною та масштабною, а фільм у підсумку виявився таким суперечливим, що дискусії навколо нього тривають і досі. Режисер не брав участі у створенні кінцевої версії «Дюни», викреслив своє ім’я з титрів та, багато років потому, усе ще болісно реагує на питання про картину. Спробуємо дізнатися, чим насправді є легендарний блокбастер від визнаного генія артхаузного кіно.
Френк Герберт опублікував науково-фантастичний роман «Дюна» в 1965 році. Сюжет книги розповідає про Галактичну імперію далекого майбутнього, яка об’єднує численні планети, обжиті людьми. Особливо примітною з них є планета Арракіс, яку ще називають Дюна. Саме там, посеред безмежних пустель, видобувають цінну речовину – меланжевий спайс, який розкриває особливі здібності людини. За контроль над Дюною та видобутком меланжу на ній довелося поборотися двом впливовим кланам Імперії – Дому Атрідів та сім’ї Харконненів. Але, як ми знаємо, сови не те, чим здаються, й доволі швидко війна між кланами перетворюється на такий собі антикапіталістичний маніфест з обов’язковою в таких історіях революцією.
Роман швидко здобув популярність у пошановувачів фантастики та отримав декілька нагород. Здавалося, що поява кіноадаптації «Дюни» – це лише питання часу. І дійсно, за екранізацію книги невдовзі братимуться імениті продюсери та режисери, але всі спроби створити фільм «Дюна» ледве можна назвати успішними.
Французький кінопродюсер Мішель Сейду (у 2015 році спродюсував «Танець реальності» (The Dance of Reality) Алехандро Ходоровського; у 2011 – «Отче» (Pater) Алена Кавальє), який мав права на екранізацію роману, запропонував узяти участь у проєкті режисеру чилійського походження Алехандро Ходоровському. Проте цей творчий тандем не зміг подужати роман Герберта. Хоча вже тоді у фільмографії ексцентричного постановника були картини «Кріт» (El Topo) та «Священна гора» (La montaña sagrada), які могли вразити масштабами. Зокрема хворобливими: за легендою, режисер убив понад сотню кроликів для однієї зі сцен «Крота».
Не дивно, що концепція «Дюни» Ходоровського була надто амбіційною, через що мало не відразу виявилася приреченою на провал. Ще на етапі підготовки до виробництва було створено тисячі макетів та намальовано докладне розкадрування фільму. На роль імператора планували залучити Сальвадора Далі, а для написання саундтреку запросити групу Pink Floyd. Не дивно, що продюсерів злякали колосальні витрати – через це проєкт було закрито.
У 1976 році за екранізацію «Дюни» береться легендарний продюсер Діно де Лаурентіс – у різні роки він працював із Федеріко Фелліні, Інґмаром Берґманом та П’єром Паоло Пазоліні. На момент, коли продюсер вирішив запросити до роботи над «Дюною» Девіда Лінча, останній уже зрежисував два повнометражні фільми – «Людину-слона» (за нього Лінч отримав дві номінації на «Оскар») та «Голову-гумку». Лаурентіс обіцяв профінансувати наступний фільм Лінча, якщо той візьметься за «Дюну». Лінчеві сподобалася історія про юного Пола Атрейдеса, тому він із радістю погодився на пропозицію.
Хоча візуальний задум «Дюни» Девіда Лінча не такий ексцентричний, як концепція Алехандро Ходоровського, несправедливим буде назвати оздоблення та декорації фільму менш масштабними. Для знімання були створені грандіозні макети космічних кораблів, галактичних палаців та страхітливих піщаних хробаків. Бюджет картини перевищував 40 мільйонів доларів, велика частина з яких була витрачена на спецефекти. «Дюна» насправді могла похизуватися новітніми на той час технологіями. Наприклад, спеціальні захисні «силові поля» героїв були намальовані комп’ютерним відеомонтажем. Сьогодні така графіка виглядає щонайменше комічно, а у 1980-ті її створення потребувало значних ресурсів.
Великі витрати на візуальне оформлення фільму призвели до неможливості залучити до зйомок відомих акторів. Головну роль у стрічці виконав дебютант Кайл Маклаклен. Попри те, що Маклаклен створив одного з найвиразніших персонажів фільму, без претензій до вибору актора на роль Пола Атрейдеса не обійшлося. Річ у тім, що він був значно старший за свого книжного прототипа – це викликало невдоволення фанатів космічної саги. Хоча «Дюна» й не є класичною підлітковою історією, лінія дорослішання та становлення протагоніста є однією із ключових драматургічних ліній. Двадцятип’ятирічний Маклаклен ледве зміг створити образ зовсім юного підлітка, якому раптово доводиться стати ватажком цілого народу.
Примітним також є вибір інших акторів – британський співак Стінг зіграв Фейда Раута, одного з головних антагоністів, а Макс фон Сюдов виконав роль доктора Кайнса, імперського планетолога. Не обійшлося також без Джека Ненса – своєрідного талісмана режисера, який за життя знявся майже в усіх фільмах Лінча. Постановник і сам зіграв у невеликому епізоді, де він з’являється в ролі замурзаного шахтаря.
Попри непогані вихідні дані фільму: захопливу історію, яка підкорила багатьох читачів, видовищні декорації та режисера з унікальним талантом, «Дюна» стала абсолютним касовим провалом, зібравши в прокаті лише трохи понад половину суми власного бюджету.
Однією з головних причин такого неуспіху є відверто поганий сценарій. Сюжет картини занадто громіздкий, що не дивно для екранізації роману з великою щільністю подій та значною кількістю персонажів. «Дюна» Девіда Лінча не була адаптованою для пересічного глядача – у фільмі ледве можна було зрозуміти принаймні щось, не прочитавши до цього оригінальний роман Френка Герберта. Події розгортаються зі значними наративними прогалинами та постійними недомовками. Крім того, фільм вийшов занадто похмурим та депресивним, що в поєднанні зі замкнутістю героїв наводить неймовірний смуток.
У спробах принаймні якось реабілітувати «Дюну», продюсери вирішили створити телевізійну версію фільму. Щоби полегшити глядачам сприйняття стрічки, вони додали раніше вирізані сцени та оздобили її закадровим голосом оповідача, який доволі докладно пояснював усе, що відбувалося на екрані. Лінч неймовірно обурився за таке ставлення до його роботи та відмовився зазначати власне ім’я в титрах цієї версії фільму. Цікаво, що попри провал стрічки та подальшу конфронтацію з режисером, продюсер Діно де Лаурентіс усе ж стримав слово та профінансував наступний фільм Лінча – так режисер створив «Синій оксамит».
За багато років після виходу, «Дюна» все ж знайшла коло своїх поціновувачів. Всупереч початковому провалу та об’єктивній неідеальності, стрічка не поринула в забуття, а досі залишається обговорюваною кіноприкметою свого часу. Завдяки своєму неповторному стилеві «Дюна» стала культовою класикою й невіднятною частиною фільмографії Девіда Лінча.
