21 травня 2022 року в Каннах відбулась прем’єра стрічки «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Дія фільму відбувається на заході України, а зйомки проходили в українських Карпатах.
Така локація доволі нетипова для нашого ігрового авторського кіно останніх років, яке тяжіло до історій зі сходу країни («Атлантида», «Погані дороги», «Клондайк») або освоювало простір столиці та інших великих міст («Стоп-Земля», «Носоріг»).
Утім, зйомки в Карпатах – це не лише про особливість локації, а ще й про виклики, які доводиться долати у віддаленій місцевості. Ми запитали команду «Памфіру» про те, як їм працювалося в горах та як місцевість впливала на знімальний процес.
Микита Кузьменко, оператор
–
«Памфір» – це мій другий фільм, який я знімав у горах. Досвід «Живої Ватри» дуже згодився в роботі. Коли знімаєш у горах, понад усе треба враховувати погодні умови та рух сонця в різні пори року. Треба робити багато фотографій у різну пору доби, щоби розуміти й аналізувати, як змінюються кольори та взагалі як працює гірське світло. Ну і, звісно, навчитися приймати те, що дає тобі природа.
Ми завжди чекали на момент, коли все зійдеться. Могли рано починати репетиції, а знімати тільки під кінець дня. Світло могло змінюватися по декілька разів на день, і нашого треба просто почекати. Ну і якщо ми виходили за день до зйомок для спостереження світла, то ми розуміли що, наприклад, наш sweet moment, це якийсь конкретний час. Тому можу сказати, що найважливіше в горах – це спокій.
Думаю, що зйомки фільмів ніколи не бувають легкими. У цьому проєкті було багато цікавих історій, але щоб розуміти їхній контекст треба бачити кіно. Тож давайте побачимо кіно разом і потім послухаємо цікаві історії.
Ми завжди чекали на момент, коли все зійдеться
Соломія Кирилова, акторка
–
Завдяки експедиційному періоду (до зйомок) вдалося відчути і збагнути природу, атмосферу та енергію Карпат. Отже, тип, характер та поведінку людей, які там мешкають, і вже відповідно до цього вибудовувався подальший образ героїні. Часто я прокидалася до світанку (наодинці), підіймалася на якісь із ближніх вершин чи гірських хребтів і слухала простір Карпат, намагалася відчути, як почувається гірська людина. Тривалий час це був мій ранковий ритуал.
Загалом було трохи складно з «комфортним» плануванням репетицій та зйомок, адже погода в горах часто змінюється. Тому доводилося пристосовуватися й виходити зі запропонованих нею обставин. Це часто було болотяно, холодно, морозяно, вогко й усе таке. Не можу сказати, що це якось вплинуло на мою роботу, але це давало змогу змінити «своє» ставлення до подібних речей, пристосуватися й збагнути, що там саме так і живуть люди.
Особисто мені перебування в горах допомогло спинити звичні для мене (і для життя в місті) внутрішні ритми й певний поспіх, згармоніюватися з плином і відчуттям «часу». Відмінність його саме в тій місцевості – була цікавим внутрішнім дослідженням, і я вдячна режисеру саме за такий вектор і можливість тривалого пошуку.
Перше, що сказав режисер подзвонивши сповістити, що мене затверджено на роль було: «Це буде хардкор!». Тому я одразу була заведена та налаштована на певні труднощі. Правду кажучи, мені це сподобалося.
Загалом, життя в гірському регіоні нелегке. Далеко не в усіх є зручності, сучасні комунікації чи звичні для нас умови проживання. Але в такі моменти ти й сам спрощуєшся та переосмислюєш багато надуманих «потреб», оскільки в екстремальних умовах розумієш, що не так багато треба для того, щоби жити. Зараз на гіркому прикладі війни, майже кожен із нас торкнувся цього особисто.
Я одразу була заведена та налаштована на певні труднощі. Правду кажучи, мені це сподобалося.
Я наскільки була захоплена самим процесом, що вся «складність» видавалася мені певним випробуванням, та водночас творчою насолодою. Я чи не вперше змогла сповна розкрити свою енергію та застосувати досі практично невідомий навіть мені, діапазон можливостей. Це був досить цікавий персональний виклик, а через те, що життя моєї героїні сповнене викликів, то це певним чином загартовувало внутрішню витривалість, як мою, так і, згодом, твореного образу.
Фізично найскладнішим був момент зйомок на вершині хребта в мінусову морозяну температуру. По кадру мені довелося зняти шапку, шарф і розстібнути куртку, при цьому не дозволити собі захворіти, адже попереду ще багато знімальних днів.
Олександра Костіна, продюсерка
–
Зйомки фільму відбувалися в Івано-Франківській і Чернівецькій областях. Відібрані локації були розташовані в шістнадцяти різних населених пунктах. І, відповідно до сценарію, зйомки майже на всіх локаціях відбувалися у три різні пори року: рання осінь, пізня осінь та зима. Тож, ми мали три блоки експедиції, під час яких тричі повертались на ті самі місця.
Враховуючи, що основний склад знімальної групи складав приблизно 75 осіб, місця зйомок були розташовані у віддаленій місцевості, де немає достатньо готелів для розміщення такої кількості людей, а дороги до деяких локацій були умовними, організація експедиції була складним завданням. Завдяки адміністративній команді фільму на чолі з виконавчою продюсеркою Каріною Костиною та продакшен менеджеркою Тетяною Чайковською зйомки фільму відбулися.
Ми мали три блоки експедиції, під час яких тричі повертались на ті самі місця
Під час підготовки ми відвідали буквально кожен населений пункт на кордоні України з Румунією, адже дія фільму відбувається в прикордонній території. Для того, щоб дістатися до більшості цих сіл і містечок, нам доводилося винаймати спеціальний транспорт, який міг долати лісові дороги та перепливати невеликі річки. У пошуку ідеального місця для зйомок ми дісталися до найвіддаленішого села України – Сарати.
Тому, коли вже під час знімального періоду ми на спеціальних вантажівках, позашляховиках та підводах вивозили всю нашу знімальну групу та техніку на зйомки до відповідних локацій, найчастіше чули запитання, як ми взагалі змогли знайти це місце. Наприклад, для того, щоби розпочати зйомку на одній із локацій фільму о дев’ятій ранку, знімальній групі довелося виїжджати з готелю о четвертій.
Максимальна кількість людей, задіяних одночасно, – це сцена під час традиційного карнавалу Маланки. Для створення цього епізоду було залучено майже 100 учасників знімальної групи й акторів та понад 200 осіб акторів масових сцен. Щоби знімати о третій годині дня, департамент костюму та гриму на чолі з Марією Квіткою та Марією Пілунською розпочав підготовку акторів на знімальному майданчику о третій ночі.
Узагалі мені складно виокремити один епізод, тому що навіть коли за планом у нас в кадрі впродовж дня дві людини, ми розуміли, що це не буде днем відпочинку. Зйомка в гірській місцевості за складних погодних умов – це завжди виклик. Так, на одній з локацій фільму всю техніку доводилося заносити дерев’яномим підвісним мостом, а кабелі живлення електроенергії прокладати через гірську річку. На іншу локацію на невисокому пагорбі після дощу було неможливо піднятися стежкою, а виконавиці головної ролі Соломії Кириловій доводилося по цьому слизькому пагорбу їздити на велосипеді.
Але складніше за все було працювати з тим, що восени, коли в кадрі мала бути золота осінь, за дві години все вкривав товстий шар снігу. А взимку, коли в кадрі все мало бути білим до горизонту, в перший день зимового знімального блоку сніг повністю розтанув у нас на очах за декілька годин. Залишилася лише гола чорна земля. Довелося змінювати графік і знімати спочатку інтер’єри, щоби дочекатись нового снігопаду.
Зйомка в гірській місцевості за складних погодних умов – це завжди виклик.
За тиждень, коли новий сніг так і не випав, ми змушені були шукати інші рішення. Під час наради, на якій ми обговорювали всі можливі сценарії, до нас завітав мій п’ятирічний син Тимур, почув у чому проблема і запропонував просте рішення: поїхати високо в гори, набрати там сніг і розсипати на тій локації, де нам необхідно. Так ми і вчинили, й успішно відзняли необхідні епізоди.
За декілька днів розпочався такий снігопад, що виникла вже інша проблема. Наш вантажний транспорт не міг дістатися місця зйомки й нам довелося на найбільш масштабну сцену фільму карнавалу Маланки вивозити всіх людей і техніку на величезних КУНГах. Тож якщо згадувати, кожен день була маленька або велика перемога всієї команди.
Іван Михайлов, художник-постановник
–
Локації фільму заздалегідь ретельно обирав режисер в експедиціях (декілька варіантів кожної), потім разом із творчою групою обрали найкращі варіанти. Декілька змін локацій були зумовленні лише технічними причинами.
Гори для мене – завжди щось загадкове, таємниче, невідоме. Вони не відкривають себе одразу, ховаючи свій ландшафт, але водночас вони щирі, правдиві та відкриті, бо люди які їх населяють – такі.
Роботу художника-постановника, напевно, як і роботу будь-якої іншої професії, в гірській місцевості українських Карпат ускладнює непередбачуваність погоди (будь-які прогнози ненадійні), складні дороги для завозу матеріалів декорацій, руйнування мостів (лісовоз розвалив міст і декілька сіл та команда артдепартаменту залишилися в ізоляції на тиждень) та багато інших випадків і пригод.
Якщо любити гори, чудових людей, які живуть тут у складних природних умовах, вірити в успіх спільної творчої справи все буде супер.
Але якщо любити гори, чудових людей, які живуть тут у складних природних умовах, вірити в успіх спільної творчої справи – все буде супер. Під час підготовки локацій до зйомок (побудова декорацій, пошук реквізиту) команда арт-департаменту зустріла багатьох людей на Гуцульщині та на Буковині, які гостинно нас приймали та допомагали зі щирим серцем. Хочу подякувати їм за ці неймовірні часи співпраці.
Олександр Яцентюк, актор
–
Діма [Сухолиткий-Собчук] показав декілька референсів по людях, за якими варто трошки поспостерігати й щось із них взяти. І коли я спостерігав, я зрозумів, що люди, які жили там, у Карпатах, незвичайні. Здається, що постав цю людину в інший простір чи інше місто – ця людина буде виділятися. Я об’їздив усю центральну й західну Україну й розумію, що саме там, у Карпатах, є надзвичайний дух у людей. Він ні з чим не рівняється. Я навіть не можу це сформулювати.
Було таке, що коли ми їхали з експедиції додому, я зрозумів, що мені чогось бракує. Мені не вистачало шуму річки, біля якої ми жили.
У Карпатах є надзвичайний дух у людей
Для мене зараз це унікальна місцевість. Я навіть подумую там купити будиночок, щоби мати куди їздити й проводити там більше часу. Знаєте, в кожної людини є місце, де ти, як удома.
Щодо зйомок, то майже весь екшен ми зняли в осінній період. Фізично це було важко, бо до зйомок мені довелося набирати вагу (17 кг). А в якийсь момент навіть перед зйомками було складно підійматися по Грушевського з Європейської площі додому.
Дмитро Сухолиткий-Собчук, режисер
–
Взагалі авторство – це про певний контроль. Наскільки реально та взагалі можливо тримати на контролі процеси у величезних локаціях з лісами, схилами тощо.
Репетиції, репетиції й ще раз репетиції. Авторство це коли знаєш як хочеш, щоби повернулася камера, куди пробігли твої герої, що було на задньому плані: якщо говорити про ліси, то були моменти, коли ми навіть затуманювали (задимлювали) половину лісу. В моєму дебютному фільмі мені було важливо мати цю творчу свободу, мати можливість зробити саме так.
Чому це важливо зробити так? Тому що в лісі є певна небезпека, яку ти не бачиш, вона прихована, – для цього в нас є туман. Це все елементи тієї конструкції, яку вибудовує автор, тому треба було стільки боротися за всі ці фонди, щоби мати можливість зробити все і мати бюджет на це наповнення.
Авторство – це про певний контроль
Бо коли ми говоримо про авторство, автор – це той, хто створює свій світ. І якщо в нього є можливість створити цей світ за допомогою різних елементів, тоді наступає певного роду творча свобода, якої ми всі прагнемо. Комусь достатньо трьох кімнат або чотирьох стін, і посадити людей на кухні, як у Хон Сан Су, а от мені потрібна була саме для цієї історії унікальність місцевості, унікальність локації, момент формування місця. І тому на цій місцевості важливо мати свободу можливості зайти в лісопосадку, вичистити щось від кущів, залити все туманом, щоби всі схили, вся графічність проявилася. Тобто, це питання поставлених перед собою завдань, які мають на меті розкрити якусь із меж сцени або героя.
Для мене були важливими всі елементи, які ми бачимо в кожній сцені. Я можу сказати, що у «Памфірі» немає нічого випадкового. Наприклад, одного разу в нас мав випасти дощ, а вийшла зовсім інша атмосфера, або метелик в кадр залетів у вікно, й ми в першій сцені бачимо, як він тріпотить крилами. І, звісно, мені важливо знати, що всі елементи працюють, що весь цей збірний конструктор працює на одну ідею.
Локацію, місце, де живуть герої, я би назвав одним із сюжетотворчих аспектів. Локації вибирали впродовж двох років, і саме в ті періоди, коли ми мали знімати. Тобто ми їздили восени та взимку, щоби зрозуміти, як змінюється ландшафт, як змінюється все навколо в цих місцях в конкретну пору року, дивилися що спрацює, що ні, тому локація диктувала дуже багато.
При виборі було важливо розуміти, що на локації буде можливість її вдосконалити й переробити під нас. В цілому у нас були обрані об’єкти, які доробляли, – це могли бути будинок, міст, колиба, і були об’єкти, які ми будувати з нуля. Художник-постановник фільму Іван Михайлов і його команда робили фантастичні речі.
Наприклад, нам потрібно було в будинку Памфіра повністю перефарбувати стіни, зробити ремонт, зібрати нові меблі. Будинок Памфіра ми обрали так, щоби він був подалі від людей, був закритий з усіх боків горами в улоговині, а хата батьків Памфіра навпаки мала бути на висоті, біля річки тощо. І якщо в хату Памфіра ми повністю поставили нові меблі, то в хаті батьків Памфіра ми навпаки вкраплювали маленькі елементи в будинок і використовували те, що було.
Звісно, добудовували дещо – наприклад, є маленька річ, яка в фільмі спрацьовує дуже контрапунктно і за сценарієм на ній був доволі великий акцент, а от у фільмі деякі сцени з цим елементом були забрані. Цей елемент – піч. І за сценарієм фільму, ця піч має відношення до всієї родини Памфіра. Цю піч нам робив майстер зі Львова Тарас Дідула. Таких речей імплементованих було багато, вони важливі й виглядають як справжні, як те, що там уже було.
У нас були локації, які ми робили з нуля. В одній з них ми зробили ремонт, зруйнували, і потім після нашого ремонту зробили ще той ремонт, який обіцяли власникам. Власне, якщо без спойлерів, то це Дім молитви. Ми його частково спалювали, – вікна випалювали, оббивку.
Є декілька декорацій, про які ніхто навіть не здогадається, що це декорації. Наші художники-постановники якісно все зробили з виробничої точки зору. Місце часто формує людину, і, власне, вибір цього місця – це вибір, де буде жити твій персонаж і в чому він буде сформований, що він бачить щодня, що формує його погляд на світ, що для нього є нормою, які елементи навколо нього впливають на його життя. Тому вибір локації – це принципова річ для мене і тому локейшен-скаутинг тривав декілька років.
Місце часто формує людину, і, власне, вибір цього місця – – це вибір, де буде жити твій персонаж і в чому він буде сформований,
Ми працювали з трьома різними людьми через те, що проєкт довго тривав, – це Валера Забарний, Станіслав Занькевич, і завершував все Віктор Шевченко. Всі троє просто неймовірно круті спеціалісти й кожен із них робив усе, щоби локація, яка мені сподобалася, вистрілила.
Одна з локацій – це завод, на якому працює Олена, дружина Памфіра, і цей завод очолює Сергій Одарич, неймовірної широти душі й емпатії до українських реалій і українського кіновиробництва людина. Ми сказали, що будемо знімати, але це буде наступного року, а він планував ремонт в тій частині, де ми хотіли фільмувати. Звісно, що в таких строках різне буває. Я спочатку приїхав сам, потім із фотографом, потім із локейшеном, потім привіз частину групи, зв’язався з ним і він зрозумів, що ми налаштовані серйозно, і тому, коли я попросив не перебудовувати все, він не перебудував.
Сцена, де батько говорить з начальником цеху, – це уже зараз модернізована частина Буковинської Ламелі, а на той момент вона виглядала так. Це були крайні об’єкти, на яких він спеціально заради нас притримав ремонт і зробив його вже після зйомок. Директор заводу був настільки відкритий, що нам навіть вдалося влаштувати на роботу на цей завод нашу акторку. Платили зарплатню їй ми, але їй зробили інструктаж, вона змогла відпрацювати кілька змін і потім знала, як працює це виробництво. У неї з’явилися подруги й вона повністю влилася в атмосферу, тож коли ми прийшли знімати, вона знала, як стояти й що робити.
І це от приклад, як може працювати локація, коли вона впливає на історію персонажа. Наша героїня мала цю роботу, вона за неї трималася, просила чоловіка нікуди не їхати через підвищення. І для того, щоби зрозуміти, як завод насправді працює, нам потрібен був достовірний об’єкт, де обробляють деревину. Його довго шукали насправді, бо в сценарії була прописана саме деревообробка.
Дуже цікавий матеріал, дякую!