«Дорожні пригоди», «Похмілля у Вегасі», «Встигнути до» – ще п’ять років тому мало хто сприймав Тодда Філліпса, як серйозного режисера. Але в його колоді залишався «Джокер», який змінив хід гри.
Головна нагорода Венеційського кінофестивалю, 11 номінацій на «Оскар», із яких дві виявилися переможними (геніальна акторська гра Хоакіна Фенікса та атмосферний саундтрек Гільдур Ґуднадоттір), і рекордні для фільму з рейтингом R збори в понад мільярд доларів. Не дивлячись на те, що історія здавалася самодостатньою і цілком завершеною, її феноменальний успіх зробив вихід сиквела неминучим.
Після подій оригінальної стрічки минуло два роки. Артур Флек (Хоакін Фенікс – «Наполеон») разом з іншими злочинцями, що мають психічні порушення перебуває в лікарні «Аркгем», де очікує на судовий процес. Там і вирішиться хто ж він: небезпечний злочинець, який заслуговує на електричний стілець, чи просто хвора людина, яку жорстокість суспільства і соціальна несправедливість довели до божевілля.
Дров у полум’я цього дуалізму підкидає супутниця протагоніста, з якою він знайомиться на уроках співу – Харлі Квінн, майстерно зіграна популярною співачкою Леді Ґаґою («Народження зірки»). Закохавшись у Джокера після славнозвісного прямого етера, що став кульмінацією першої картини, вона підштовхує Артура прийняти темну сторону своєї особистості, віддатися музиці та розділити це божевілля на двох.
Якщо перший «Джокер» був соціально-кримінальною драмою, то друга частина стає своєрідним міксом судової драми з мюзиклом. На перший погляд, таке поєднання здається чимось дуже оригінальним, але в кінематографі вже були подібні приклади: «Та, що танцює в темряві» скандального данця Ларса фон Трієра або культовий «Чикаго» Роба Маршалла.
Елементи, притаманні мюзиклу є важливим аспектом не лише сиквелу, а й усієї дилогії. У першій частині ключові моменти формування Джокера неодмінно супроводжувалися виразним танцем, а тепер спів стає мовою його самовираження. Хоакін Фенікс та Леді Ґаґа виконують класичні гіти, на кшталт, That’s Life Френка Сінатри чи What the World Needs Now Is Love Джекі ДеШеннон. Важливою стає також Oh When The Saints Go Marching In Луї Армстронга, яку насвистує наглядач «Аркгема», а згодом – співають утриманці клініки.
Суворі порядки «Аркгема» та його жорстокі наглядачі, серед яких виділяється Джекі (Брендан Глісон – «Залягти на дно в Брюгге»), нагадують класичні в’язничні драми на кшталт «Втечі із Шоушенку» або «Зеленої милі». А здатність героя абстрагуватися від сірості реального світу, насолоджуючись яскравими кольорами світу уявного, перегукується з романом «Міжзоряний мандрівник» Джека Лондона чи навіть оскароносною стрічкою «Життя прекрасне» Роберто Беніньї.
Оригінальний фільм проводив нас тернистим, але прямим шляхом Артура Флека, демонструючи як і чому з’явився Джокер. Сиквел сповільнює темп розповіді і ніби намагається помістити глядача/глядачку в голову протагоніста, занурюючись у заплутані та хаотичні думки людини з психічними порушеннями. Цю плутанину підкреслюють довгі плани, що проводять нас непривітними коридорами «Аркгема».
Починається картина взагалі з п’ятихвилинної анімації «Я і моя тінь», створеної французом Сільвеном Шоме («Тріо з Бельвіля», «Ілюзіоніст») у стилі класичних Looney Tunes. Анімація коротко нагадує події першої частини та символічно демонструє основний конфлікт другої.
Продовження історії будується не стільки на взаємодії героя із зовнішнім світом, скільки на його внутрішньому конфлікті, хоча реакція суспільства все ще залишається важливою. Журналісти, які бачать у Джокері потенційну сенсацію, натовп шалених прихильників/прихильниць, що зробив його символом свого протесту та представники влади, для яких він став неабиякою проблемою – до Джокера прикута неймовірна увага, але чи є хоч комусь справа до Артура Флека?
Лейтмотивом стрічки стає прийняття реальності, якою б жорстокою вона не була. Протагоністу належить змиритись із тим, ким він є, а творцям фільму – що повторити божевільний успіх першої частини було неможливо із самого початку.
