Після трирічної перерви у прокат вийшла нова стрічка Гаспара Ное «Екстаз». Усю свою кар’єру режисер вміло заставляв глядача ніяковіти: у «Незворотності» – затяжною сценою ґвалтування Моніки Белуччі, у «Вході в порожнечу» – візуальною складовою, близькою до шаманського трансу або наркотичного сп’яніння, а у «Любові» – напрочуд відвертими сценами сексу. В «Екстазі» він не зупиняється на досягненнях минулого і показує, як в один момент весела вечірка з танцями може перетворитися на справжнє пекло, та як наркотики можуть впливати на свідомість та поведінку людини. Ми зібрали найцікавіші питання, які ставили в інтерв’ю з режисером журналісти іноземних видань про кіно та культуру, аби допомогти розібратися у мікросвіті, що створив Ное.
Як у вас виникла ідея для фільму?
Було схоже на те, як ми готувалися до «Незворотності». Іноді сформовуються багато різноманітних проектів в один – ідеї документального фільму: фільму про невдалий шаманський тріп, однак не мюзиклу. Я терпіти не можу мюзикли, але люблю танці, адже це універсальна мова тіла, яка може бути дуже багатою, хоч часом і незвичною. Деякі танцюристи, як ті, яких я зняв, по-справжньому гіпнотизують мене. Я люблю дивитися на них. Щоб створити успішну стрічку, ти маєш любити людей, яких знімаєш, тому я і подумав про фільм виключно із танцюристами в контексті дрібної злочинності. Я придумав це в кінці грудня, і на початку січня ми розпочали підготовку до фільму.
Все було готово за чотири тижні, ми провели кастинг, і зняли все протягом 15 днів у лютому. Отже, від початку до кінця фільм пройшов етапи від пред-продюсування до пост-продакшена за чотири місяці.
Що змусило вас зняти фільм про танцюристів?
А що на рахунок Софії Бутелли, яка зіграла головну героїню Сільву?
Щоб створити успішну стрічку, ти маєш любити людей, яких знімаєш
Де ви черпали натхнення для фільму?
Відкриваючий танець справді зриває дах. Він знятий одним протяжним дублем на десять хвилин камерою, що крутиться у повітрі, щоб засняти всю сцену. Як довго ви готували цю сцену?
Що вас наштовхує на зйомку довгими дублями?
кадр із стрічки «Вікторія», 2015
У інших інтерв’ю ви згадуєте, що не робите сторі-борди для своїх фільмів із подіями що, здавалось би, відбуваються у реальному часі. Не було ніякого плану дій взагалі?
Не було навіть сценарію, але ми знали сюжетну лінію. Я знав початкову точку, та чим все має закінчитися, але я не знав, що буде у середині. Наприклад, спочатку я думав, що персонаж Софії Буттели прокинеться з хлопцем, а згодом я подумав, що це могла б бути і дівчина. Коли я зустрів танцівницю росіянку, я спитав Софію, чи не проти вона бути з нею, тому все відбулося досить органічно. Потім я не знав, як закінчиться історія діджея… О, мабуть він має бути з молодою дівчиною… Але все було відзнято в хронологічній послідовності з відкритою можливістю для будь-яких змін.
Щоб створити фільм, відштовхуючись від сценарію, ти вирішуєш, у якій послідовності все робити відповідно до знімального майданчику, локації, наявності всіх акторів та акторок. У нашому випадку вони були вільні протягом 15 днів, і все відбувалося на одній локації. Тому було легко знімати саме так, як ми це робили, що залишало місце для маневрів та ідей, які приходили нам у голову, і які ми мали змогу втілити, наприклад, додавання історій у сюжет, або смерті персонажів і тому подібне.
кадри зі зйомок «Екстазу»
Головні титри в «Екстазі», які включають емоджі для кожного імені, вспливають посередині фільму. До сих пір я не бачив нічого подібного.
У чому ваш підхід, як режисера, до збереження такої тональності, що поєднує по-справжньому приємні моменти на початку, даючи зрозуміти, що трохи пізніше стане неприємно?
Ваша камера, спрямована на танцюристів, передає такий захват.
В «Екстазі» я повторював сам за собою безліч разів
Як ви гадаєте стрічка про вживання наркотиків чи алкоголю?
Це більше про алкоголь. Я перепробував усі різновиди наркотичного досвіду. Це було частиною дослідження перед «Входом у порожнечу», але ці пошуки тривали 15 років, і я насолоджувався ними. Мені потрібна була причина, щоб пройти через це. Я гадаю, найбільш божевільний колективний досвід, який в мене коли-небудь був, трапився під час шаманського сеансу, коли ми пили аяхуаска з друзями у Парижі. 99 відсотків часу у тебе бед-тріп; це була найстрашніша ніч, яку я розділив із багатьма своїми друзями. Крім того, я мав дуже жахливий досвід із людьми, які не можуть впоратися з алкоголем. Деякі насправді починають діяти на межі, стають жорстокими та перетворюються на монстрів. На ранок вони просто роблять вигляд, що це було затьмарення.
Ви знаєте, є деякі особливості, які підсилюють водка чи текіла. Одного дня ми пили напій із аяхуаска, але шаман цю пляшку отримав від когось, і потім усім в кімнаті було погано. Це була подорож у пекло. Деякі з людей намагалися покінчити з собою. Мені здавалося, ніби я був на Тітаніку. Хтось викликав копів. Тоді копи подумали, що це якісь божевільні і не звернули уваги. Коли ти повертаєшся з цих пекельних марень, ти щасливий, що це був лише сон, і наскільки б не було божевільно чи яскраво, ти повернешся до реального життя і будеш почуватися, ніби в утробі матері, у безпечному місці, і втратиш своє почуття страху, тому що скажеш собі: «Це лише гра». Це відбувається підсвідомо і іноді – надзвичайно схематично. Ми були в середині джунглів, там були індійці, і ми серед дерев, павуків, що повсюду, комарів. Тоді ти приймаєш напій і почуваєшся немов у відеогрі з літаючими тарілками. Чому я переніс ці видіння у джунглі? В кінці-кінців це схоже на вуду-транс.
Як ви гадаєте, стрічку можна назвати горором?
Психологічним горором, так. Це жанр, який мені дуже подобається. Я звик дивитися багато горорів ще з підліткового віку, деякі з них вражали більше за інші. Я хотів би передивлятися фільми Ромеро, Даріо Ардженто, «Голову-гумку» знову і знову. Одержимість, огида, фріки. Я був одержимий майстрами горору настільки, наскільки і такими режисерами як Кубрік, Фасбіндер і Пазоліні. Але правда в тому, що мене мене насправді лякає як глядача з точки зору адреналіну, який виробляється в мозку, коли ми дивимось на плаский екран із акторами, які вдають, що переживають певний досвід, і набагато сильніше мене лякає перегляд психологічних горорів на кшталт «Чотири місяці, три тижні та два дні» та «Кохання» Ганеке, ніж коли я дивлюсь горори, або слешери, чи зомбі-фільми.
У даному фільмі все це може відбуватися насправді, однак він і має атмосферу горор-фільму. Як раз сьогодні вранці я читав статтю, написану другом із Італії, якого я пропустив на показі у Каннах. Там була одна річ, яка мені сподобалась: він сказав, що цей фільм можна розглядати як італійське джалло, тому що там був лише один убивця – у цьому випадку це був психологічний намір одного з членів трупи. Ви отримуєте відповідь в останній момент стрічки, хто з них втілення зла, і це не той, про кого ви думаєте. Він сказав, що це наче відродження італійського жанру джалло з музикою і танцюристами. Це подібно до «Суспірії», дія якої відбувається у школі танців.
кадр із стрічки «Суспірія», 1971
На самому початку таке відчуття непередбачуваності того, що трапиться: жінка плаче у снігу, з’являються фінальні титри, проводиться довготривале інтерв’ю з кожним із танцюристів.
Що ж, я дивлюсь на фільм як на книгу, і це був пролог, або кінець епілогу, біографії, або додавання персональних нотаток. У випадку із цим фільмом, першої перебільшеної сцени з кров’ю, плачем на снігу не мало б бути. Сніг у Парижі був тільки протягом перших двох днів, я думаю, ця сцена виникла тільки завдяки погоді. Ми взяли дрон та зняли дівчину у снігу згори. Спочатку я не знав, як використати цей футаж у фільмі. Пізніше у стрічці, коли вони відкривали двері, я подумав, що це може вписатися у попередні кадри, якщо ми згребемо весь сніг до дверей і зробимо вигляд, що вони замкнені, тож ми взяли снігоочисник і відтворили це.
Коли люди думають, що це була відсилка до «Сяйва», вони помиляються. Мені подобалась ідея позбутися початкових титрів. Я ненавиджу фінальні титри. Мені подобаються фільми 40-х, 50-х, у яких все може закінчитися раптово. Тож я знав, як я хочу закінчити фільм. Я знайшов щось на кшталт пентаграми, яку я міг вставити перед тим, як почнеться фільм. Як в «Омені», це передує тому, що все буде погано, що буде велика драма і світ перетвориться на пекло.
Тож у папорі не було жодного символізму?
Ви усвідомлено вирішили зобразити менше сексу у фільмі? Це відповідь «Любові»?
Яка частина стрічки є правдою, і наскільки багато вигадки?
Це цілком правдива історія, але дещо перебільшена. Я знехтував початковою кількістю людей. Ми додали багато персональних історій. Фільм заснований на реальних подіях, але я трохи все змінив. Як і в реальному житті, більшість танцюристів були білими. Кожного дня ми читаємо в газетах про події, які могли б стати чудовими фільмами. Але якщо ви хочете передати справжню історію, ви маєте зберігати імена і мати повагу до чужого особистого життя. Особливо у суперечливих випадках ви накладаєте власне сприйняття, тому якщо ви не обмежені ситуацією, зміни – це добре. У мене були цілі коробки з усіма газетними вирізками, і через кілька років я, можливо, до них повернуся і подивлюся, що ще зможу додати. Можливо, це буде сімейна драма… Тож, ні, не зовсім реальна історія.
