Непривітні співробітники Пошти Росії, хамуваті та горласті пасажири громадського транспорту, зіпсуті поліцейські та пихаті сутенери. Ось що спіткає Лагідну. Після того, як її ув’язненому чоловікові перестають доходити пакунки, Лагідна вирушає в довгу путь у Магадан. На неї чекають всі кола дантового пекла, які підготував місцевий народець. Лагідній так само складно потрапити на зустріч із чоловіком, як кафкіанському землеміру – в Замок. Її чоловік опинився у в’язниці завдяки таємничому Процесу, бо сидить він, зі слів жінки, ні за що. Єдина людяна особа тут – правозахисниця, яку зіграла Лія Ахеджакова. Але вона не в змозі допомогти головній героїні – місцеві кличуть її іноземним агентом та «слугою Госдепу».
Лагідна повертається ні з чим на вокзал, спить на пероні та бачить сон. У ньому всі персонажі світу Лозниці сидять за одним столом із головокомандувачем. Тут і оперний співак, підозріло схожий на Кобзона, і нібито митець, схожий на прозаїчного п’яницю, і місцевий злодій в законі – вилитий Янукович. Праворуч від головокомандувача – та сама правозахисниця, яка обмовляється і каже, що бореться з правами і свободами людей. Усі вони беруть участь у цій блазенській виставі за одним столом.
В основі «Лагідної» лежить однойменна повість Достоєвського, але події розвиваються по відмінній траекторії. У стрічці прочитуються міркування ще одного російського класика – Солженіцина. У «Архіпелазі ГУЛАГ» він згадував про потворну культуру урків (карних злочинців) та про те, як вона поширюється з тюрем на міські околиці. Простір стрічки повниться блатними піснями та фенею. Світець довкола зони ввібрав у себе ганебніші риси цієї культури: байдужість, бажання нажитися та переконання, що людина людині вовк. У стрічці можна віднайти безліч відсилок: булгаківський сон-маскарад, салтиков-щедрінська сатира, германівська гіперреалістична сцена у вантажівці.
Надбання класиків обертаються проти сучасників. «Лагідна» – це обвинувачення, висунуте російському суспільству за його млявість, аморфність та бездієвість. Тоді як «Щастя моє» звертається до всього пострадянського світу, «Лагідна» мовить тільки до «руського міру». Хоча фільм тримає в тонусі й нас – нагадує, як легко можна стати околицею в’язниці, не маючи власного культурного підґрунтя та волі розірвати заворожене коло.
Лозниця простягає Російській Федерації дзеркало, в якому вона скидається на суцільну зону з авторитетами та їхніми посіпаками. Режисер вимагає революції, звинувачуючи заразом і опозиційні сили, які діють поруч із режимом. Усі вони сидять за одним столом та грають за правилами головнокомандувача.
Зрештою, і Лагідна не заслужила ані спокою, ані світла. Дівчина бачить сон і знає, чим той скінчиться. Вона прокидається, і сон починає справджуватися. Лагідна смиренно слідує своїй долі – знає, що на неї чекає, але не гідна спасіння. Аби бути врятованою, треба зробити зусилля та сказати «ні» зеківському світцю. А Лагідна поки що на це не здатна – власне, як і російська мовчазна більшість, яка сховалася за спинами мітингуючих школярів.
[…] Лагідна […]