Обережно - спойлери!
Відразу після виходу «Скла» прихильники коміксів почали критикувати Ш’ямалана за те, що він взагалі не розбирається в них. Хоча по суті режисер лише розвиває свою ідею «Невразливого», яка дуже поверхово пройшлася по тематиці «добра і зла». Мовляв, супергерої та суперпоганці існують суто для протистояння, а тепер їхні суперздібності з’явилися внаслідок внутрішніх травм дитинства. Чи варто будувати таку сюжетну арку поза контекстом всіх коміксів про супергероїв, згадуючи їх для галочки? Бо тоді б Ш’ямалан уникнув такої критики.
Як на мене, той факт, що існує два потужні кіновсесвіти коміксів, Marvel та DC, зовсім не означає, що тема супергероїв – табу для незалежних від цих студій режисерів. Захотілося Ш’ямалану побавитися із супергероями, чому б ні? Його фільми, можливо, тому й мають певний елемент очікування аудиторією, бо вона здогадується, що в результаті стрічка може бути зовсім неочікуваною та несхожою на звичні фільми про супергероїв. Місцями я бачу в Ш’ямалана умисне висміювання коміксних канонів, проте зовсім не агресивне чи обурююче, а, скоріше, невинне. Наприклад, коли фінальна битва має відбуватися біля шикарного хмарочоса, де буде купа глядачів, а, зрештою, все закінчується на звичайній галявині біля лікарні. Також деякі кадри нагадують малюнки з коміксів, типові реакції на обличчях акторів. Так і хочеться десь домалювати великими жирними літерами: «Whaaat???». А ще жодного латексу в костюмах! Я думаю, що режисер зовсім не прагне посягати на дорогоцінний скарб коміксолюбів, він просто розважається, поєднуючи воєдино своїх улюблених персонажів. До речі, як думаєш, чи не стане досвід Ш’ямалана поштовхом для інших режисерів на те, щоб експериментувати в області супергеройського кіно?
Тут я з тобою згоден. Дуже хотілося б мати бодай якусь варіативність у супергероїці. Нещодавня анімація про Людину-павука хороший приклад того, що не треба боятися експериментів. І хороші касові збори дають надію, що режисери не перестануть вигадувати альтернативні реальності навіть для персонажів, які давно нам знайомі. У Ш’ямалана історія ще цікавіша, бо вона непередбачувана, адже не має першоджерела. Втім, щоразу, коли він вигадує цікаву ідею, то поступово хоронить її дивними діалогами і ніяк не може витримати єдиний ритм для стрічки.
Мене от більше засмутило те, що персонаж Брюса Вілліса на фоні Макевоя має досить скромний та навіть сором’язливий вигляд. Все виглядає так, ніби «я вибиваю двері тому, що можу і взагалі вся ця вакханалія навкруги – так втомлює». Мовчазний та ніби приречений. При цьому ще на початку стрічки ми чуємо від його сина, що Невразливому треба відпочити, бо той вже перевтомився. Ще б пак – ходить карати невігласів, як на роботу. І йому протиставляється цікавезний персонаж Макевоя, у якого 24 особистості. Ба більше, якщо дивитися стрічку в оригіналі, то можна отримати неабияку насолоду від майстерних перевтілень в голосі актора. При цьому він ще й більш свіжий персонаж, адже з ним глядачі познайомились у 2017-му, у той час, як «Невразливий» вийшов у далекому 2000-му. Важко взагалі за когось вболівати, бо типове «він – поганець, а він – добродій» тут не зовсім працює. Персонаж Джексона для мене взагалі дивина, містер Скло – сама загадковість, але геніальності про яку він говорить протягом двох фільмів я так і не розгледіла. А тобі вдалося? Чи це також пародія на коміксових антагоністів?
Цю «геніальність» взагалі можна персоніфікувати в особі самого Ш’ямалана. Всі твісти стрічки (улюблений винахід режисера) пов’язані, власне, з містером Склом. Тут можна посперечатися з їхньою продуманістю, адже вони побудовані на допущеннях і умовностях, як власне і сюжет самого фільму. Коли Самюель Л. Джексон починає говорити про комікси, то втриматися від сміху я особисто не можу, але впевнений, що Ш’ямалан вигадує їх без гумористичного підтексту. Та, як на мене, найбільший недолік фільму – спроба поєднати «Спліт» із «Невразливим» за допомогою підлітків, які ще й вчаться в одній школі. Якщо Джозеф Данн ще якось допомагає батьку на початку фільму, то далі він перетворюється на персонажа без функції, мотивації та навіть екранного часу. Але найгірше рішення було притягнути Кейсі Кук до сюжету, яка у «Спліті» грала роль жертви, а тепер чомусь вирішила допомогти Кевіну Крамбу і…насправді не допомагає. Приємно, звісно, бачити Аню Тейлор-Джой, але без неї стрічка мала б легший хронометраж. Що, на твою думку, було зайвим у «Склі»?
Мені здається, що Кейсі Кук тут виключно з метою романтизації історії, адже дружина Невразливого померла. Тож потрібно додати хоча б одну романтичну лінію. Звісно, в прямому сенсі про це не йдеться, але нам досить яскраво показують, що Кейсі прив’язалася до Кевіна, а він – до неї. Мене от найбільше засмутив той факт, що згідно з трейлерами та й взагалі передісторією «Скла» ніби навмисно створювалась атмосфера психотерапевтичного мотиву в кіно. Я дійсно чекала на те, що героїня Сари Полсон почне активно застосовувати певні психотерапевтичні методи, винайде для кожного своє лікування та не просто посіє сумніви у героях, а дійсно зможе раціонально довести, що всі суперздібності мають логічне та нормальне пояснення. Але коли лікарка Еллі Степл зауважила, що в неї є лише три дні, аби вилікувати Звіра, Невразливого та Містера Скло, стало зрозуміло, що акцент фільму буде зовсім не на лікуванні, а на вже звичному протистоянні.
Мені здається, що Ш’ямалан добряче так всіх обдурив своєю трилогією. Він вигадує банальну розв’язку з масонським наголосом про групу людей, які слідкують за рівновагою у світі, при цьому їхня мотивація «бо це чесно» видається вкрай безглуздою. Досі незрозуміло, як вони знаходять цих супергероїв, і чому за невдалої спроби їх вилікувати вбивають кожного. Ще й у фіналі наголошуючи, що потрібно продовжити лікування з новими «пацієнтами». У «Скла» бюджет на 20 мільйонів доларів, який вже окупив себе. А тепер без Макевоя, Джексона і Вілліса Ш’ямалан може продовжувати знімати стрічки у власному кіновсесвіті ще й за менші гроші. Геніально!
кадр зі зйомок «Скла»
Насправді не зовсім то й зрозуміло, як взагалі існування Невразливого та Звіра влаштовували дисбаланс у світі. Зрештою, злочини другого – не набагато відрізняються від історії будь-якого маніяка за кількістю жертв, а героїзм першого все рівно мало чим нагадує масштабність подвигів Бетмена. Рівновагу міг порушувати хіба що Містер Скло, коли підлаштовував аварії. З цими випробуваннями він врешті-решт знайшов Девіда.
За нашою розмовою може здатися, що стрічка геть погана. Але навіть при поганому «сарафанному радіо» тим не менше її варто подивитися принаймні через Джеймса Макевоя і його чудернацькому перевтіленню. Яке ти бачиш продовження у цієї франшизи, якщо таке можливе?
Так, такий потужний акторський склад у «Склі», ніби натякає, що фільм дійсно слід подивитися. Насправді сподіваюсь, що продовження не буде. Вірю, що Ш’ямалан з легкої руки вигадає інтригуючий сюжет для нового фільму, який вже не матиме відношення до цієї трилогії. Він, у певному сенсі, майстер дивакуватості, тож його стрічки все ж мають неабиякий шарм.
Давно мрію про окремий фільм, де одна з особистостей Кевіна грає головну роль. Гадаю, що з Патриції могла б вийти чудова Мері Поппінс. Який ще персонаж з активу Джеймса Макевоя заслуговує окремої адаптації?
Точно, кріпова Мері Поппінс або наглядачка виправної колонії. Було б круто. А я ще в захваті від Хедвіґа! Він же такий милий, наївний, по-дитячому романтичний. Його прихильність до Кейсі могла би стати ключем до стосунків із Кевіном. Але я впевнена, що таких окремий адаптації не буде. Була думка, що така майстерна гра Макевоя, потенціал його персонажів – все це не використано у повній мірі, адже можна було закрутити безліч сюжетних ліній, цікавих поворотів. Тим паче, що світ давно чекав якісного фільму про синдром множинної особистості. І ось він, але очікування ніби все одно не вгамували. Як на мене, фільм «Ідентифікація» Джеймса Менґолда набагато краще «погрався» із цим синдромом. Як вважаєш? Можна було створити якісне та інтригуюче продовження «Спліту», не поспішаючи закінчувати всю історію «Склом»? Чи не залишилось в тебе відчуття незавершеності? Ніби нам ще так багато можна було показати?
Гадаю, що це відчуття незавершеності утворилося внаслідок нестачі реалізованого потенціалу. Так, мене теж розчаровує той факт, що у фільмі недостатньо бази, як для психологічного трилеру. Грець з тим екшеном, в який Ш’ямалан ніколи не вмів бавитися, а тепер незграбно використовує POV-кадри для зйомок битви між Віллісом та Макевоєм. «Скло» слугує радше об’єднувальною ланкою, а не самостійним фільмом і тому програє у спробі показати щось нове глядачу. Мені не вистачає історії для персонажа Сари Полсон, бо вона потенційно могла бути «Таносом для цих Месників». Ще із самого початку фільму, коли вона звисока говорить про комік-кон та комікси, то нагадала мені про Долорес Амбридж з «Гаррі Поттера». Її бажання контролю по-справжньому приваблює, але вона вимушена ділити екранний час з дуже харизматичними персонажами, тому не має змоги розкритися на повну.
Окремої уваги, як на мене, заслуговує участь Ш’ямалана у всіх трьох стрічках, як актора. Це своєрідні камео, звісно, але виникає запитання: як їх розцінювати? Як нарцисизм М. Найта чи як, знову ж, пародію на традиції Марвел?
Коли вийшов «Невразливий», марвелівці лише починали свої камео зі Стеном Лі. Тому Ш’ямалан скоріше відштовхувався від власного бажання спробувати знімати самого себе. Можливо, він відчуває себе наступним Гічкоком, але кожна його поява у фільмі насправді смішна. У «Склі» він кумедно округлює свої очі при появі Брюса Вілліса і запам’ятовується не стільки колоритною зовнішністю, як вже самим фактом появи. Глядачі чекають на нього, тому Ш’ямалан не сміє їх розчаровувати. Це такий приємний бонус.
кадр зі зйомок «Скла»
До речі, сам Ш’ямалан в одному інтерв’ю все ж зазначив головну тезу свого нового фільму: «Ті, хто пройшов крізь травми у житті, можуть виявитися сильнішими за інших». Власне всі три персонажі отримали неабиякі травми: Кевін страждав від знущань матері, що призвело до синдрому множинної особистості, Елайджа – від хвороби на надзвичайно крихкі кістки, через що в нього за життя було понад 90 переломів; Девід – від психологічної травми після катастрофи, пізніше – втрати дружини, в нього все на рівні душевного болю, проте це не менш важливо. І режисер прагне показати, що саме ці їх страждання стали причинами, через які з’явились суперсили. І це не вміння літати чи плюватися вогнем, все набагато простіше: один – багато думає та вигадує масштабні плани, другий – бореться із двома таборами своїх особистостей, аби випустити на волю Звіра або ж Кевіна, третій – просто хоче, щоб у світі було менше зла, тому надає стусанів вуличним злодіям. У фільмі є багато логічних упущень та сюжетних дірок, проте ця головна думка Ш’ямалана помітна. Шкода лише, що в кінці всі ці травмовані люди все ж не отримають свого хепі-енду.
