Увага, в тексті є спойлери
Наприкінці XIX століття молодого данського священника (Елліот Кроссет Гоув) відправляють на місію до віддаленої колоніальної землі – південно-східного узбережжя Ісландії. Він має наглянути, щоби до наступної суворої зими добудували церкву та відкрити нову парафію. Шлях священника веде крізь невблаганні ісландські ландшафти, що з кожним кроком дедалі сильніше затягують його у свої небезпечні та крижані землі.
Глінур Палмасон – ісландський режисер данської кіношколи, який провів частину свого життя серед двох культур, що мали велику прірву між мовою, менталітетом та погодою. Палмасон відомий повільним темпом фільмів і тривалими зйомками. Перший начерк «Землі Бога» він створив 2014 року, коли побачив фото священника, який зробив світлини віддаленого узбережжя Ісландії. Це дало життя короткому метру «Сім човнів» (Seven Boats), де в режисера трансформувалося розуміння відносин між Ісландією й Данією та з’явилося бажання досліджувати їх. Його здивувало, що досі немає фільму, який би показував історичні зв’язки між цими країнами.
У інтерв’ю Scandinavian Films Палмасон зізнався, що придумав історію про знайдену коробку зі сімома дагеротипами, знятими священником наприкінці 1800-х років, щоб заохотити процес створення фільму. Під час зйомок стрічки було зроблено кілька відбитків, один із них – використаний для афіші.
У іншій розмові Палмасон розповів про глибокі корені сумної, кривавої драми, що тягнулася до незалежності Ісландії у 1944 році, та про її відлуння в наші часи. Він згадує, як читав листи XIX століття, написані капітаном корабля, який перевозив ісландців(-ок) із Данії та Ісландії. Екіпаж і капітан зазвичай складалися з данців(-ок), які вбачали в ісландцях(-ках) виродків, недалекоглядних, неохайних тощо.
Подібний до цього капітана і герой фільму – молодий, сміливий та гордовитий лютеранський священник Лукас. Він має створити нову парафію в колоніальній землі, але перед початком служби, вирішує дослідити просторі краєвиди Ісландії та її населення. Ідеалізований своїми бажаннями та пристрастю, в мандрівці Лукас зустрічається з першими випробуваннями: на кораблі він намагається вимовити назви різних видів проливного дощу ісландською мовою, з чим йому допомагає відданий перекладач, він же – єдина приємна йому людина у тривалій мандрівці.
По прибутті до священника приєднується ісландець Рагнар, який буде провідником групи, хоча не спілкується данською, а, його першим зверненням до священника стає – «данський диявол». Цікаво поглянути на цю фразу з боку «Нації Ісламу» та «Чорних пантер» – найбільших національних рухів афроамериканців. Вони вірили, що білі люди обрані не богом, а дияволом, який прагне лише підкорювати та привласнювати, стираючи інші культури.
Це відгукується в колоніальній історії Ісландії, яка в XIX столітті боролася за свою незалежність. Вона не хотіла бути просто інтегрованою в данське королівство як холодна, сувора та дика земля – мешканці(-ки) прагнули цілісного розвитку в межах власної держави. Тоді Ісландія була віддаленою колонією Данського королівства, яку король намагався придушити дипломатично – він створив торгову монополію, що узурпувала морські шляхи до Ісландії. Монополія не дозволяла розвиватися ісландцям(-кам) і залишала їхні землі закритими до Другої світової війни.
Та повернімося до Лукаса. Протягом подорожі він подеколи робить знімки, захоплюючися надзвичайною природою острова та місцевим населенням. Рахуючи до десяти й ховаючись за темним плащем у червоному світлі, він фіксує історію, що за легендою і дала поштовх до створення «Землі бога» за 200 років.
Із відчутними відлуннями виверження вулкану, серед крижаних та зелених просторів Ісландії та з кожним знімком, священник дедалі більше відчуває силу того, чого торкається його погляд і це призводить до виснаження й одного засвітленого знімка. Що далі триває шлях, то більше тяжіє ноша, яку Лукас узяв на себе: не тільки через важкі природні умови та вантаж на спині, але і через незрозумілі фольклорні історії й вірші, що співає провідник Рагнар для групи. Його ставлення до Рагнара дедалі більше нагадує конкістадорів, яких бісила культура поневолених ними індіанців, мова та сама їхня присутність, як у фільмі «Агірре, гнів божий» (Aguirre, Der Zorn Gottes) Вернера Герцоґа.
Цікаво спостерігати, як операторка Марія фон Гауссвольф інтерпретувала міфічну історію, створену режисером, та, посилаючися на естетику знімків кінця 1800-х років, знімає у квадратному форматі Академії 1,33:1 із жорсткими краями та заокругленими кутами. Це майже формат камери Лукаса, що ще раз підтверджує, що режисер хотів показати історію очима людей тих часів, для чого використав 35мм плівку.
У момент, коли Лукас втрачає свідомість і його тягнуть до селища, Палмасон показує кілька середніх і великих планів у сповільненому темпі. Це підтримується діалектичною партитурою Алекса Чжана Хунтая, який озвучив завивання вітру, виверження вулкана, мову китів у крижаній воді тощо – це створює уявлення про особливу еклектичну й непривітну землю Ісландії. Усе це відчувається, як перевтілення самого Лукаса, так і ознайомлення зі справжньою природою, яку цитує Палмасон.
Цей момент повертає на початок фільму, коли Лукас і перекладач вирішили зробити кілька знімків та освіжитися перед водоспадом. Тоді перекладач промовляє декілька разів: «Це – бог». Лукас ледве стримується, щоби не підхопити хвилю про уявлення природи як бога. Це мені нагадує іншого режисера з кіношколи Гілмора, данця Ларса фон Трієра.
Він у своєму фільмі «Антихрист» розповідає про уособлення Антихриста в людській природі, що розкривається тоді, коли вони зустрічаються одне з одним. Трієр також використовує уповільнені й діалектичні прийоми, щоби занурити в природу людини, гріха та зла, що є протилежним початковим уявленням Лукаса.
Це також може нагадати католицького священника з фільму «Під сонцем сатани» (Sous le soleil de Satan) режисера Моріса Піала, де герой отримує сан і береться до служби. Але в постійній тиші й сумнівах у своїх знаннях він зізнається, що не розуміє сенсу існування, бо це за межами відомого. Він вважає, що людська природа не може бути прикрита божественною благодаттю, адже просякнута дияволом, який панує над світовими ландшафтами, людською енергією та іншими істотами.
Зрештою, Лукас прокидається в селищі та знайомиться зі сім’єю конюхів, які розмовляють данською та ісландською. За столом сидить і Рагнар – ми бачимо, як коливається мовне й культурне сприйняття одне одного, як ісландець намагається влитися в суспільство, вливаючи в себе вино келих за келихом, але впускаючи склянку на стіл від сп’яніння. Це стає сигналом для голови сімʼї, який вкотре нагадує, що між данцями й ісландцями – прірва, а ісландцю не стати кимось більшим, ніж неотесаним селянином.
Палмасон у кожному своєму фільмі працює з тими ж актор(-к)ами. Він заявляє, що має бажання працювати тільки з ними, бо це створює сімейну атмосферу – веселу, добру, де панує любов та підтримка. Уявлення малої групи, з якою хочеш бути все життя, в яку не хочеш пускати когось ще, нагадує про скандинавську філософію «хюґе».
Втілені акторами Палмасона Лукас та Рагнар антонімічні один до одного. Лукас є данським священником, інтелектуалом, ідеалістом і дитям прогресу. Він вірить, що вищий за тих, до кого його посилають, і сподівається, що має більшу цінність ніж безвірна, ненавчена та бідна колонія. Рагнар – дитя природи, сили й могутності, міцного здоров’я та знання мови трави, річок, снігу, захисник власних пісень і фольклору.
Одна з найважливіших та найважчих тем у сюжеті – мовний бар’єр. Палмасон дав назву фільму двома мовами – ісландською Volaða Land та данською Vanskabte Land, які найкраще перекладати як щось на кшталт «Жахлива земля» або «Жахливе місце». Аnimus magazine пише, що ці назви відсилають до вірша Матіаса Йохумссона «Нещасна земля» (також він є автором гімну Ісландії «О, Боже нашої землі»). Матіас, навчаючися в Данії, переїхав до Акурейрі на півночі Ісландії. Першої зими на новій землі, Матіас відчував, що опинився у вічній крижаній в’язниці, в нього з’явилась неприязнь до власної землі. Тоді Матіас вирішив написати ненависний вірш про Ісландію “Volaöaland”. Цей крок не сподобався уряду і вони вирішили заборонити його творчість доти, доки він не написав новий вірш, який відновив його репутацію. Цей вірш і став гімном Ісландії.
В одному з останніх монологів з Лукасом, Рагнар звертається до нього данським суржиком: «Моя мама говорила данською щонеділі. В Ісландії є така традиція. Я не хотів вчити мову, але коли ти чуєш її щотижня, поступово починаєш вивчати. Подобається тобі це чи ні. Я вважаю, що це потворна мова, вона неприємно відчувається в горлі. Ти втомлюєшся говорити нею». Як мимовільний білінгв, так сказав би Палмасон про протилежності, що уособлюють створення нового міжкультурного прояву, в якому себе відчуває режисер та сім’я конюхів у фільмі.
У стрічці є архаїчне відчуття часу, особливо в частих уповільнених сценах, що складаються у стилі фліп-буку (буклет із серією зображень, які поступово змінюються від однієї сторінки до іншої, що при швидкому перегляді сторінок здаються анімованими, імітуючи рух – Moviegram) із кадрів, зроблених протягом кількох природних циклів. Вони відстежують розкладання мертвого коня чи людського трупа, покритого дощем, снігом та квітами.
Це нагадує минулорічний короткометражний фільм Палмасона «Гніздо» (Nest), який він знімав середнім планом протягом 18 місяців. До цього прийому він повертається в кожному фільмі, щоби зобразити час, зміни в природі, її впливу та крихкий життєвий цикл. Хоч це льодовик, потоки лави, мертве тіло чи зображення на фотографії – усе з часом зникає, змінює свою форму та вигляд. Як каже Глінур: «Нас формує погода».
Час, ритм, діалектичні звуки та протилежності – це форма дослідження, яку режисер використовує, щоби краще зрозуміти людську, природну та культурну різницю між Ісландією та Данією. У фільмах Глінура Палмасона є щось надзвичайне, що створює магію особливого кінематографа. Вона нагадує улюбленого режисера Палмасона, Інґмара Берґмана. Це повертає до ідеї, що знімати потрібно там, звідки ти прийшов, і маленькими уривчастими кроками, як і працює Палмасон, що дозволяє найповніше втілити свій спосіб дослідження цього світу в умовах темпоральності.
Дуже цікава стаття. Читала із захопленням. Відчувається, що пише людина, закохана у кіномистецтво, яка знається на глобальних речах і бачить деталі. Дякую щиро! Успіхів митцям!