Нині за режисерами та акторами тягнеться шлейф неакуратних висловлювань, які можуть коштувати їм роботи чи репутації. Кілька років тому банальний твіт коштував звільнення Джеймсу Ганну з «Вартових Галактики 3». Одне слово на букву «Н», яке зронив Вігго Мортенсена під час презентації «Зеленої книги», мало не лишило його образу ввічливого добродія. Навколо цього фільму до недавно розгорталися чималі плітки про можливість участі на церемонії «Оскар». Коли питання знято з порядку денного, режисер Пітер Фарреллі не поспішає видихнути повітря з легень. Чи не щотижня з’являється нова інформація в мережі про те, наскільки не достеменно йому вдалося передати ту чи іншу сцену. Стрічка вийшла у США ще у листопаді, але погана репутація тягнеться за нею і досі. Насправді Фарреллі мав бути готовий до такого хайпу, адже тема «Зеленої книги» вкрай тендітна і подеколи суперечлива.
У 60-х роках темношкірий піаніст Дон Ширлі наймає водія та свого роду охоронця Тоні Валлелонга. Міцна статура та вміння уладнати будь-які проблеми дозволяють йому в разі чого захистити Ширлі від нападників у південних штатах Америки. Саме туди прямують головні герої, аби відіграти тур молодого піаніста і знайти порозуміння зі світом, який противиться здоровій логіці. «Зелена книга» – це своєрідна мапа для темношкірих, які мандрують південними штатами. Книга містить всі заклади харчування та пам’ятки, які дозволено відвідувати темношкірим, адже в епоху Ніксона не кожен наважиться розгулювати, де йому заманеться. Цікавий факт: книга, яку заявлено у назві стрічки, не мусить бути «зеленою», адже походить від імені її творця Віктора Г’юго Гріна. Мусимо піддатися цій омані, врешті-решт миля у Френка Дарабонта теж була не суцільно зеленою.
Дарабонта я згадав не спроста. Стрічка Пітера Фарреллі, який раніше знімав гидкі, проте смішні комедії з Джимом Керрі, сильно опирається на спадщину Стівена Кінга. Там, де автор конфронтує своїх персонажів, з’являється те саме відчуття спокою, що все буде добре. Таке відчуття раніше дарували саме такі фільми, як «Зелена миля» та «Втеча із Шоушенку». Це були нехай і доволі стандартні історії в переказі глядачів, але вони передавали дух неймовірної дружби між людьми, які мусили б за інших обставин стати ворогами. Дон Ширлі та Тоні Валлелонга не просто мають шкіру різного кольору. Між ними стоїть стіна соціального класу. Ширлі має непростий характер, говорить з підвищеним тоном, коли йому щось не подобається. Тоні ж стає такою собі картонною протилежністю своєму начальнику: грубий та кремезний чолов’яга без жодних манер, але як і годиться жанру – з великим та чуйним серцем.
Їхня мандрівка на південь сповнена доволі типовими пригодами, які не виходять за рамки дитячого рейтингу PG-13. Вони потрапляють до в’язниці на ніч, змушені терпіти насмішки офіцерів поліції, але особливо показовим епізодом їхніх поневірянь і демонстрації характерів стане відмова Дону Ширлі у відвідинах туалету. Тут Магершала Алі високо піднімає носа догори і наказує Вігго Мортенсену відвезти його додому, а потім ще й повернути назад на банкет. Тут проявляється і принциповість Дона Ширлі, і поступливість Тоні, якої він раніше не показував. Все ж таки манери клубного вишибали з італійським корінням завжди давали волю його норову, але поступово його персонаж заспокоюється і приймає цю жахливу дійсність.
Брат Дона Ширлі звинуватив творців фільму у неправдивому зображенні свого родича. Проти його слів виступає по суті сценарист «Зеленої книги» і за сумісництвом син Тоні «Губи» Нік Валлелонга. Від такого протистояння навряд чи дізнаєшся, хто з них дійсно правий. Минуло багато років і продюсери насправді скористалися цим часом, аби він віддалив дійсність від вигадки. І хоча кіно все ж таки позиціюється як «засноване на реальних подіях», то від ремарок Моріса Ширлі стає ніяково. Доводиться або приймати таку контроверсійну реальність, або проектувати «Зелену книгу» в голові як суцільну вигадку. І з останнім вибором цей фільм перетворюється на окремий піджанр – різдвяне кіно.
Стрічка Пітера Фарреллі навіть завершується на кульмінаційному «чи встигнуть герої до родинного столу». Тут треба віддати належне режисеру, який знімав свої стрічки у ті часи, коли глядацька увага спрямовувалася виключно в сторону «Одного вдома». Класичні перешкоди на шляху персонажів до домашнього затишку захоплюють глядача завдяки харизмі головних акторів. Їхні жарти, халепи та майстерні виходи зі складних ситуацій завжди акомпануються щирою дружбою і поза кадром. Фарреллі зібрав акторів ще до зйомок, аби знайти час для репетиції та знайомста один з одним. Так мала зародитися краща «хімія» в кадрі. Товариський запал Вігго Мортенсена та відкритість Магершали Алі – ось, що по-справжньому робить це кіно хорошим та унікальним. Повертаючись у ті самі світи «Зеленої милі» та «Втечі із Шоушенка» ми насправді хочемо бачити більше взаємодії між головними героями. Їхня довіра одне до одного вселяє надію у можливість дружби між найрізноманітнішими верствами населення: винними та невинними, в’язнями та наглядачами. «Зелена книга» не підводить риску у темі довіри. Тим не менше вона якісно відтворює прислів’я, що друга пізнають у скруті.
