Оцінити неприховану іронію назви нової стрічки Ганеке можна лише досконало знаючи його фільмографію. У фільмах режисера хеппі-енду не може бути як такого, оскільки в дискурсі режисера саме життя людини часто не має жодного сенсу, плану, і розуміння цілі свого існування. Ганеке зображує таке собі вегетативне буття, в якому людина відбуває свій термін, аби благополучно померти, стерши себе із земної матриці.
Втім, «Хеппі-енд» є найбільш невимушеною роботою Ганеке, і фільм швидше підсумовує класичні для нього теми привабливоi сутності насильства і повільного розпаду на атоми сучасного європейського суспільства. Сім’я,на якій пильно фокусується постановник «Хеппі-енду», – це, поза всяким сумнівом, мікрокосм європейського соціуму, а якщо точніше – його буржуажної частини. Ситі, але відверто порожні, її члени на перший погляд не відчувають ніяких істотних проблем. Але, немов застиглі у власній нікчемній безживності, герої фільму існують у своєму напiвмертвому маленькому світі, який у Ганеке заслуговує лише на повний демонтаж.
У цій елегантній, але наскрізь лицемірній сім’ї насправді немає як такої норми, а кількість імовірних скелетів у шафі здатне порядком шокувати. Кожен із персонажів фільму – старий Жорж, його дочка Анна, онучка Єва та син Тома – живе сам по собі. Якщо між ними колись і була любов, то дуже давно. Криза комунікації в цій окремо взятій родинi призвела до того, що глядач зустрічає основних героїв картини на порозі іхнього неминучого (та насправді бажаного) самознищення. Смерть у вигляді суїциду або ж убивства (наприклад тварини, що можна розцінювати як ритуальне принесення в жертву і перехід на новий етап життя) ходить поруч із кожним героєм «Хеппі-енду».
Ганеке констатує, без особливого надриву, а як би між іншим, горезвісну смерть Європи, наполегливо поміщаючи на тло подій міграційну кризу в ЄС. Вона вимагає по-справжньому рішучих заходів і оголює майже всі мінуси політики мультикультуралізму, від якої вже не можна відмовитися в глобалізованому світі. Паралельно із цим у об’єктиві Міхаеля Ганеке відбувається криза віри всередині звичайної родини. Підривається віра сімейних людей у самих себе, в цілісність і цінність свого буття. Ганеке зображує кризу, яку, здається, можна вирішити лише найрадикальнішими методами – переставши прикидатися, що сім’я це головне.
«Хеппі-енд», між тим, із легкістю перегукується не тільки з попередніми режисерськими роботами Ганеке (від «Любові» до «Відео Бенні»), але і з останньою стрічкою Пола Верговена «Вона». Хіба що в «Хеппі-енді» насильство як таке є завуальованим. І Верговен у 2016 році, i Ганеке рік потому із великим задоволенням розглядають тарганів у головах у середньостатистичної західноєвропейської буржуазії, вбачаючи у ній абсолютно архаїчну хтонiчнiсть. Нiщо не змiнилось із часiв «Скромної чарiвностi буржуазії» Луїса Бунюеля, в якого клас буржуазії iснуює (а не живе) в особистому пеклі.
