Американська студія А24 зробила собі ім’я на оригінальних горорах і трилерах. Їх логотип відкривав «Відьму» та «Маяк» Роберта Еґґерса, «Спадковість» та «Сонцестояння» Арі Астера, трилогію «Х» Тая Веста й багато інших визначних картин, які студія спродюсувала чи дистрибутувала. У листопаді 2024-го колекція отримала поповнення – «Єретик» від творчого дуету Скотта Бека і Браяна Вудса.
У центрі сюжету сестри Барнс (Софі Тетчер – серіал «Шершні») та Пекстон (Хлоя Іст – «Фабельмани») – дві місіонерки Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, або, кажучи простіше, мормонки. Дівчата намагаються навернути у свою віру якнайбільше людей, мандруючи від дверей до дверей і роздаючи рекламні матеріали. Все йде відносно непогано, допоки вони не заходять до усамітненого будинку, що дещо нагадує церкву. Там їх зустрічає привітний чоловік (Г’ю Грант – «Щоденник Бріджит Джонс») і запрошує зайти, адже він не проти поговорити про релігію. До того ж на вулиці ллє як з відра, а чорничний пиріг ось-ось буде готовий. Однак, пирога сестри так і не скуштують.
Скотт Бек і Браян Вудс далеко не новачки в моторошному жанрі. Вони були сценаристами надуспішного постапокаліптичного горора «Тихе місце» та минулорічної екранізації Стівена Кінга «Бугімен». У їх режисерському доробку теж є кілька проєктів: слешер «Переслідування» та науково-фантастичний трилер «65» з Адамом Драйвером у головній ролі.
Також важко назвати початківицею у світі горорів Софі Тетчер. Крім згаданого раніше серіалу «Шершні», були ще головна роль в «Бугімені», попередньому проєкті режисерів, та невеличка поява у «МаХХХін» Тая Веста. Її партнерка, Хлоя Іст, почала свою акторську кар’єру ще в десятирічному віці, зігравши у вампірському серіалі HBO «Справжня кров». Але найзнаковішою її роботою до «Єретика» можна назвати роль Моніки в автобіографічному фільмі Стівена Спілберга «Фабельмани».
Втім, як добре не грали б дівчата, всю увагу краде маніяк у виконанні легендарного Г’ю Ґранта. Британський актор зараз переживає вельми цікаву трансформацію з колишнього героя-коханця, яким він поставав у стрічках на кшталт «Реального кохання», «Ноттінг Гіллу» чи «Чотири весілля і одні похорони», у справжнього негідника. Він уже грав злодіїв, хай і дещо карикатурних, у сиквелі «Пригод Паддінгтона», екранізації популярної рольової гри «Підземелля та дракони» та в одному з найвдаліших проєктів пізнього Гая Річі – «Джентльмени». Однак в «Єретику» Ґрант перевершив самого себе. Цього разу актору вдалося створити образ харизматичного та ерудованого маніяка, що зневірився сам і прагне зруйнувати віру інших. Цей персонаж настільки багато читав про релігію, що отримав ім’я містер Рід.
Мізантропічний Рід втягує двох юних мормонок у тривалу дискусію, яка по вінця сповнена саспенсу. За допомогою влучних фраз та ледь помітних деталей
spoiler
як та свічка з ароматом обіцяного чорничного пирога
режисери нагнітають напругу та дискомфортне відчуття невідворотньо-страшного фіналу цієї розмови. Ключовою стає сцена, де наш єретик, користуючись прикладами з попкультури, на кшталт, гри «Монополія», музики Radiohead чи цитування «Зоряних війн» з «Божественною комедією» Данте, пояснює дівчатам циклічну та капіталістичну сутність світових релігій.
Вустами Ґранта творці піддають критиці більшість монотеїстичних релігій світу. Юдаїзм, християнство, мусульманство та всі можливі похідні від них, серед яких і мормонізм, – на горіхи дістається всім. Однак режисери прагнуть дискутувати, а не лише критикувати, тому дають вірянам відчайдушну захисницю в обличчі сестри Барнс.
Інтелектуальна та ідеологічна боротьба, що точиться між двома сторонами, має доволі конкретну ціль – душу сестри Пекстон. Чи збереже вона свою віру, хоча певні сумніви мучили її ще до доленосного візиту, чи, може, прислухається до аргументів містера Ріда? Фінал автори навмисно залишають відкритим, запрошуючи глядачів/глядачок трактувати його залежно від особистого світогляду.
«Єретик» багато в чому нагадує нещодавнього «Варвара» Зака Креггера з Біллом Скашґордом у головній ролі. Усе починається схожим чином: відчуття незручності та напруженості, цікаві діалоги та робота з деталями, внутрішній дискомфорт героїв/героїнь та повільно зростаючий саспенс. Однак, у другій половині хронометражу події обох стрічок переміщуються з будинку до підвалу, а кількість жанрових кліше зростає в геометричній прогресії. Втім, у «Єретику» ця зміна виглядає більш гармонійною, адже до самого фіналу в центрі уваги залишаються моральні вибори героїв, а не монстри чи скрімери.