Історія проста – 1991 рік, мис Кейп-код. Хлопець Даніель у крамничці допомагає іншому хлопчаку сховати траву у касовому апараті. Так починається дружба, що переростає у бізнес. Разом вони «штовхають» величезну кількість товару, але Даніель закохується у сестру товариша. Кохання, звісно, стає забороненим і перетворюється на міцний паркан, який виростає між двома головними героями.
З таким сюжетом та Тімоті Шаламе у ролі Даніеля кіно могло би стати культовим, скажімо, на початку дев’яностих. Щоправда, Тімоті Шаламе ще й не народився у цей час. Реальна історія, на якій заснована стрічка, трапилася у тих самих дев’яностих. Саме тоді всі тюхтії попивали кока-колу, крутилися по різних заробітках та грали у Street Fighter II. Режисер-дебютант Елайджа Байнум і сам не приховує, що ностальгує по тим часам, коли трава була зеленіша (чи то пак якісніша), а в кінотеатрах ціле літо крутили лише «Термінатор 2: Судний день» Джеймса Кемерона. Так, любити дев’яності дуже легко, адже тренди звідти відчутні й сьогодні. Та й не так багато часу минулого на відміну від інших ностальгійних десятиліть.
На одній ностальгії далеко не поїдеш, тож Байнум озброюється ретро-стилем, аби продати свою стрічку, як щось новомодне, хіпстерське та ультрасучасне. Режисеру ще й пощастило отримати на головну роль Тімоті Шаламе, який грає такий собі зібраний образ всіх персонажів від Майкла Сера – невпевненого підлітка з багатою фантазією. Окрім такої вишеньки, запропонувати у цьому сюжеті щось нове вкрай складно, тому час від часу відбуваються жорстокі речі: швидкий монтаж у стилі Едгара Райта, Девід Бові та Jefferson Airplane у саундтреку та відчутна любов до ретро з рожевими шрифтами та поганою якістю плівки на відеокасетах.
Насправді ретро робить фільму найбільшу послугу, адже завдяки йому відчувається, що режисеру не байдужі стильові прийоми у сюжеті. Часто вони рухають стрічку швидше, де цього вимагає темп, тому нема жодного провисання чи бодай нагоди поглянути на годинник. Власне любов до ретро у Байнума досягає неймовірних масштабів, хоча і менш помітних, ніж у якогось «Кунг Ф’юрі». Елайджа Байнум пройшов ці дев’яності роки і ностальгувати за безтурботністю він має не менше права, ніж знову ж такий Едгар Райт чи Гай Річі. Азарт у наркоторговців, танці на парковці та автомобільні втечі – всі мають захоплюючий вигляд навіть попри те, що початок фільму знаменує небезпеку для головного героя. Насправді якраз перші кілька секунд «Спекотних літніх ночей» можна з легкістю викинути на монтажному столі. Як і в «Областях темряви» з Бредлі Купером вони не створюють бажаної інтриги, а лише намагаються розтягнути півторагодинний хронометраж.
Повертаючись до теми ретро і його доцільності для історії про наркоторговців, варто пригадати, що такими прийомами в історіях режисери користуються вкрай рідко. Можливо, це вважається якимось дешевим трюком для авторів кіно, але при перегляді фільму Елайджи Байнума і язик не повертається таким назвати. Він не створює нічого нового, але імітація відбувається на такому високому рівні, що не визнати якість просто неможливо. Там, де «Спекотні літні ночі» можна звинувачувати у вторинності, проступає солодка ретро-пігулка, що заглушає будь-які негаразди і в цьому полягає закріплення, можливо, нового піджанру підліткової драми, яку нещодавно насаджував серіал «Дуже дивні дива» – неоретро. Чи можна це вважати проводами по клішованим coming-of-age драмам, покаже час, однак вже сьогодні можна з упевненістю загорнути свою історію у стильний монтаж, додати хороших акторів – і вуаля, твориться фестивальна історія.
