Загадкова та щира стрічка Аліче Рорвахер порушує багато проблем і питань, відповіді на які можна знайти тільки, якщо дуже уважно та навіть захоплено спостерігати за усім, що відбувається на екрані. Поетична образність збагачує фільм неабиякою красою, проте менше зовнішньою і більше внутрішньою. Цю красу можна відчути, поглянувши у вічі головного героя – Лазаря (Lazarro). У центрі сюжету – сільська місцевість під назвою Інвіолата, де працюють відчайдушні селяни, яким вже давно не виплачують гроші (а, може, ніколи й не платили). Та що там, вони вірять, що служать маркізі де Луна та ще й є її боржниками. Звідки ж їм знати, що за межами їх села вже давно не існує ні кріпосного права, ні маркізів, а світ поступово захоплюють технології. Так і живуть селяни, які вже давно стали сім’єю, виконуючи накази маркізи та даючи власні накази доброму та слухняному Лазару. І, здається, ніби він здатен зробити все, про що лише можна попросити. Подеколи він застигає, ніби чує голоси, які шепочуть йому, що так і потрібно – завжди допомагати іншим, навіть якщо це шкодить тобі самому. Він наївний, дивакуватий, проте неймовірно чистий та щирий.

Друга половина фільму переноситься із умовного феодалізму до розвиненого капіталізму. Ми бачимо вже не сільську місцевість, а мегаполіс, у якому жителі Інвіолати нарешті могли б відчути усі сучасні блага, якби знали, як це зробити. Режисерка дуже чітко дає зрозуміти, що підневільні люди, які ніколи не мали багато статків, не розуміють, як то воно – робити щось заради власної справи та кар’єри, а не за чиїмось наказом. Подеколи їм легше красти та обманювати, аніж спробувати діяти самостійно. Навіть маючи свободу, вони підсвідомо замикають себе у вигаданих рамках. А ось люди, які звикли до багатства, навіть у бідності не можуть втамувати свою жагу до розкоші. Важливо також, що не лише багатство-бідність стикаються між собою, але й місто-село, адже далеко не всім легко усвідомити урбанізацію. Жителям Інвіолати жодне з благ міста не здається таким же цінним та привабливим, як робота в полі.

Варто згадати «Притчу про багача і Лазаря». Хоча режисерка не каже, що цей фільм має відношення до притчі, про яку зараз піде мова, проте не помітити деякі важливі схожості було б помилкою. Ключова ідея, яка простежується у притчі: якщо багаті люди не допомагатимуть бідним, а використовуватимуть свої можливості тільки для себе, то не отримають милості від Бога та потраплять у пекло, а от добрі люди з чистими душами та серцями обов’язково потраплять до раю, тому що коли за життя не мали благ та насолод, то хоча б після смерті зможуть відпочити від несправедливості. Тож, як бачимо, багача у фільмі уособлює сім’я де Луна, яка дуже жорстоко обходиться із селянами, а ось найголовнішим бідняком все ж виступає Лазар, який обов’язково отримає своє щастя в одному з світів. До речі, з івриту його ім’я перекладається як «Бог мені допоміг».

Оскільки одну з важливих ролей у фільмі виконує символ вовка, варто пояснити, що ж він означає у символіці. Вовк – справедливість, чистота, честолюбство. Він ніколи не образить слабшого. Цей символ пов’язаний із добром та світлом, тож не дивно, що саме вовк переслідує головного героя. Чи, може, він і є тим вовком? Неабияку роль у фільмі відіграє музика, адже вона дозволяє природі «говорити». Та що там –  в одному з кадрів фільму музика взагалі оживе та піде за Лазаром. Таких магічних моментів насправді у стрічці чимало. Їхня кількість визначається лише власною фантазією та усвідомленням глядача того, що він бачить та відчуває, переглядаючи цей фільм.

Як говорив Еріх Фромм, «є лише єдиний сенс життя – життя в дії», тож Лазар у фільмі ніколи не перестає діяти та стає щасливим, коли щасливі інші. Не варто сумніватися в тому, що стрічка Рорвахер – великий внесок у розвиток італійського та навіть світового кінематографу.