Втім, трохи парадоксально, що у найвидатнішому фільмі Лінча не так вже й багато принципово нових знахідок у контексті його доробку, зате цитування – по самі вінця. Ми вже бачили переляканих, але збіса чарівних і рішучих героїнь в «Синьому оксамиті» та в «Твін Піксі». Завдяки «Диким серцем» ми знаємо, як легко Лінч обертає стилізований кіч на справжню криваву драму. Також ми пам’ятаємо, що сови (як і сині ключі) – зовсім не те, чим видаються. А ще ми дивилися «Загублене шосе» і знаємо, що навіть нова особистість не ладна врятувати героя, що зважився на злочин, хай і через розбите серце. Візуальну стилістику у цьому випадку варто лишити десь за дужками рівняння: зрештою, вона споріднює практично всі роботи Лінча, і трохи нечесно буде стверджувати, що первинною є саме вона, а не історія.

Бо ж у випадку із «Малголленд Драйвом» йдеться про історію, до того ж таку, що мала розгортатися протягом кількох сезонів – але завершилася в межах одного фільму. Численні сюжетні арки нашаровуються одна на одну, розуміння стає все менше, а персонажів – все більше. Власне, продюсери ABC не повірили, що Лінч ладен впоратися із цим добром протягом цілісінького серіалу, а не те що двох з лишком годин. Між тим, він все ж впорався за допомогою спільного знаменника, що апелює до важливого глядацького тригера. Ми всі хочемо побачити монстра або вбивцю, ми хочемо, аби таємницю було розкрито – але парадоксальним чином після цього стрічка для нас закінчується, і її залишок приймаємо здебільшого як неминуче зло, режисерську вправу зі створення притомного фіналу. Значно краще було б розкрити таємницю, але лишити щось на потім, ніби усе пояснити, але не по-справжньому – власне, саме так і вчиняє Лінч, коли Ковбой каже Бетті\Даяні: «Час прокидатися, красуне». Таємницю розкрито, сон закінчено. Натомість маємо нову загадку – що ж замість сну?

До такого спільного знаменника придатна не кожна драматургійна конструкція – у глядацькому сприйнятті докорінна зміна правил гри неодмінно відіб’ється обманом, хай навіть і бажаним. Подібне бачимо у Кшиштофа Кесльовського, про якого йтиметься нижче: у «Подвійному житті Вероніки» він майстерно перетасовує героїнь вже у першій третині фільму, а не ближче до фіналу, і тим самим витримує баланс оповіді, додаючи їй міцну основу таємничої загибелі. Та Лінч, фактично, вибору не має – півтори години відзнятого матеріалу невблаганні. Балансувати за таких умов нелегко, отож «Малголленд Драйв» на додачу вдається до маніпуляції глядацьким песимізмом і готовністю у будь-який момент сприйняти власну реальність гіршою, аніж вона є насправді. До того ж, Бетті у першій частині (власне, до пробудження Даяни) видається такою собі Диво-Жінкою без супротивника: їй вдається все й запросто, допомогти готовий кожен, а режисер, рішення якого важить стільки, що на нього аж тисне мафія, не може звести з молодої акторки очей – вона ж собі тікає, бо має важливіші справи. Звісно, ми любимо супергероїнь і супергероїв. Але їхні невдачі потай любимо навіть більше.

Перетворення відбулося, Бетті стала Даяною і виявилась покинутою нездарою, з якої ще й знущається колишня дівчина. Чи втрачає від цього глядач? Аж ніяк: уявіть, якою б штучною була мелодраматична історія бодай без когось, хто провокує співчуття. До того ж, всі таємничі символи обернулися не випробуванням когнітивної здатності, а всього лише сном, який режисер ретельно пояснює реальними відповідниками. Зрештою, хронологія також важить чимало: минає трохи часу – і момент перетворення припиняє бути дошкульним трюком та інтегрується до оповіді в якості її невід’ємної частини. Так, історія обіцяла бути містичною мелодрамою, але виявилась трагедією – і не стала чекати, доки ми погодимось, а попрямувала далі.

До суворого твісту Лінча ми готові значно більше, аніж могло видатись – допомагають і таємничі зникнення, і неймовірний переказ усього «Малголленд Драйву» за лічені хвилини, що відбувається у театрі «Сіленсіо» (хай навіть поки не знаємо, що це переказ). Але більшість попередніх тверджень працюють лише за однієї умови: якщо погоджуємося, що «Малголленд Драйв» – твір зрозумілий і такий, що піддається логіці. Не погодитись із цим легко, і в такому разі доводиться апелювати до відкритості інтерпретаціям та жанрової конструкції. По відмові від пошуку єдиного правильного варіанту інтерпретація «Малголленд Драйву» стає легкою й приємною справою – можливо, саме завдяки Лінчевим маніпуляціям із жанром. Так, ми зчитуємо канони і стилістику нео-нуару, але повноцінно він виявляє себе тільки у другій частині фільму. У першій же, в частині сну, Лінч продає скоріш ідею нео-нуару, його обіцянку – якої, що важливо, дотримується наприкінці. З глянцевої варіації на тему кримінальної драми зненацька визирає справді темна й безнадійна історія, і не відчути це неможливо, дійдемо ми згоди з собою щодо її змісту або ж ні. Протягом усього фільму Лінч перекидає місточки від фантазії до реальності, наче провокуючи нас зробити те саме із тим «Малголленд Драйвом», що ми дивилися – і тим, що побачили насправді. То як же це дивитися? Нескінченно інтерпретуючи і стаючи трохи співавтором.