Історія створення гурту Radiohead звучить так, наче про неї вже давно треба було зняти кіно. П’ятеро юнаків навчаються в одній школі Оксфордшира, після занять грають у гурті On a friday і надихаються всім, що надходить платівками зі США. Їхній перший альбом сприймають стримано, лейбл придушує всі можливості гурту, й лише десятиліття потому хлопці роблять революцію в музичній індустрії й випускають свій альбом безкоштовно. Том Йорк, Колін та Джоні Ґрінвуди, Ед О’Браєн і Філіп Селвей завжди були близькими до того, щоби про їхні життя зняли байопік, але поки що музиканти лише пробують пальцями океан кінематографу. Йорк записав саундтрек для «Суспірії» Луки Гуаданьїно. Джоні Ґрінвуд експериментує з інструментами для запису музики у фільмах Пола Томаса Андерсона. Його старший брат Колін зробив лише один саундтрек до фільму «Дятел» (Woodpecker) Алекса Карповського, але постійно допомагає в записах решті колективу. Ед О’Браєн та Філіп Селвей працюють над сольниками.
Кожен із них став талановитим бізнесменом із унікальною здатністю просувати власну творчість. Мільйони прихильників у всьому світі, мільйони проданих альбомів, але Radiohead не зраджує свої принципи. Вони досі поза політикою, капіталізмом і консюмеризмом. Найбільш популярний андеграундний гурт досі рідко можна почути в кіно, але цьому є пояснення. Дорогі не стільки права на купівлю їхніх пісень, як сила їхнього звучання. Щойно в стрічці чути музику Radiohead, сюжет і персонажі зникають зі свідомості глядача. Кожен трек режисери використовують обережно, й рідко перенасичуються атмосферою тривожності/спокою, що дарує музика британців. Усе, що зробив гурт, легко римується з темами в кіно, тому всі дев’ять концептуальних альбомів органічно вплітаються в наративи фестивальних фільмів. Тож вмикайте улюблений – спробую підібрати асоціацію кожному.
Pablo Honey
У лютому 1993 року виходить перша платівка молодого колективу з Оксфордшира, яка не викликала бажаного шуму, але зуміла вивести Radiohead в одну низку з музичними кумирами, до яких вони тоді тягнулися. Зараз «радіохедівці» ставляться несерйозно до пісень, що увійшли в альбом, і рідко грають на концертах Creep, який приніс їм славу. Але це була вдала спроба увійти на музичний ринок зі знайомих дверей. Критики порівнювали альбом з Pixies, Nirvana та іншими гранджем, що стрімко увірвався на американський MTV. А Creep став неабияк відомим у Ізраїлі. Він став першою країною для рок-музикантів на Ближньому Сході.
- «You» 3:29
- «Creep» 3:56
- «How Do You?» 2:12
- «Stop Whispering» 5:26
- «Thinking About You» 2:41
- «Anyone Can Play Guitar» 3:38
- «Ripcord» 3:10
- «Vegetable» 3:13
- «Prove Yourself» 2:25
- «I Can’t» 4:13
- «Lurgee» 3:08
- «Blow Out» 4:40
У 2018 році гурт повернеться до Тель-Авіва з концертом під загальний осуд противників апартеїду. Навіть британський режисер Кен Лоуч засудив Тома Йорка за те, що Radiohead не прислухалися до частини прихильників, і не підтримали культурний бан країни. Це підкреслює суперечливі рішення, які музиканти приймають разом. Подекуди, вони межують із абсурдом. Наприклад, назва їхнього дебюту насправді виросла з пранк-дзвінку гурту Jerky Boys. Весь альбом просякнутий підлітковим запалом і бажанням бути кимось завгодно, але не собою. У пісні Anyone can play guitar Том Йорк узагалі хоче стати Джимом Моррісоном. Тінейджерський максималізм вистрілює мало не з кожного треку. Втім, критика маскульту почала народжуватися саме на Pablo Honey і не відступила на майбутніх лонгплеях.
Під чим дивитися?
Синоніми
Synonymes, реж. Надав Лапід
Йоав приїздить у Париж і почувається, як Стінг у пісні Englishman in New York. Відчайдушні спроби асимілюватися, знайти роботу та порозуміння з новими друзями – ледве виходять. Пошук синонімів зі словника став таким же дозвіллям, як для Тома Йорка танцювати на концертах. Із альбомом Pablo Honey це кіно ріднить не лише невидимий зв’язок із Ізраїлем, але і стан головного героя. Він почувається птахом у клітці, якому б не завадило послухати пізні роботи Radiohead, щоби позбутися напруги. Під них Йоав точно відірвався би на повну, а поки йому доводиться відриватися від спогадів про батьківщину.
Останні дні
Last Days, реж. Гас Ван Сент
Після «Джеррі» та «Слона» Гас Ван Сент завершує свою трилогію мотиву «тут і зараз» стрічкою про останні дні життя музиканта, який самоізолювався від усіх друзів та родичів. Це напівавтобіографічна драма, що неминуче покликається на смерть Курта Кобейна. Нехай вигаданого персонажа і звуть Блейк, але в ньому чітко вгадуються риси зовнішності соліста Nirvana. На першому альбомі Radiohead критики часто нарікали на схоже звучання Тома Йорка з Куртом Кобейном, тому якби Ван Сент підбирав саундтрек до депресивних блукань Блейка, кілька треків з Pablo Honey чудово б відобразили гнітюче враження від побаченого.
Прокол
Blow out, реж. Браян Де Пальма
Джек Террі працює звукорежисером, і на одній із плівок помічає дивний звук проколотої шини. Його здогадка про нові подробиці вбивства президента підкріплюється з численними прослуховуваннями касети, але довести бодай щось у цьому конспірологічному трилері навряд йому вдасться. Останній трек в альбомі Radiohead має таку ж назву, як і стрічка Де Пальми, і переповідає історію музиканта зі заниженою самооцінкою. Джон Траволта, який грає в стрічці головну роль, знає, що таке сумнів. Він втрачає дедалі більше впевненості впродовж хронометражу й, наче персонаж фільмів Альфреда Гічкока, розчиняється у власних параноїдальних думках.
The Bends
- «Planet Telex» 4:19
- «The Bends» 4:06
- «High and Dry» 4:17
- «Fake Plastic Trees» 4:50
- «Bones» 4:50
- «(Nice Dream)» 3:53
- «Just» 3:53
- «My Iron Lung» 4:36
- «Bullet Proof..I Wish I Was» 3:28
- «Black Star» 4:07
- «Sulk» 3:42
- «Street Spirit (Fade Out)» 4:12
Назва альбому з англійської перекладається як кесонна хвороба. Це захворювання в організмі, коли людина переходить від високого тиску до нижчого. Таке запаморочення легко сплутати з панічною атакою – улюбленим словосполученням гурту в піснях. Звучання на альбомі стало жорсткішим, гітари потужнішими, ритм витонченішим, але такого хіта, як Creep, лейбл не знайшов. Лонгплей, звісно, перевідкривали фанати для себе згодом, і в ньому були вже ті Radiohead, якими їх знає людство зараз.
Гурт почав звучати інакше, ніж на дебютнику, але візуально режисери досі бачили в хлопцях ще один британський попрок-гурт. Наприклад, у відео на High and dry Radiohead легко сплутати з Oasis. Утім, це стосується британської версії хіта. В Америці хлопцям відзняли іншу версію, схожу на ранні роботи Квентіна Тарантіно. Якщо ж говорити про дискографію, автори серіалів поступово відкрили для себе їхні треки як останній акорд для кульмінації в серії. Музиканти ще не перейшли до використання комп’ютерів, окрім роботи над зведенням звуку, тому інтонаційно альбом би підійшов і до мелодрами. Коли The Bends тільки вийшов, червневий випуск 1995 року Melody Maker пророкували Тому Йорку славу ще одного суїцидника або принаймні рок-н-рольного мученика. Та насправді без цього альбому навряд з’явилися би меланхолійні балади Coldplay або Джеймса Блейка.
Дивує, що серед критиків знайшлося мало тих, хто досліджував теми, а не настрої альбому, адже Том Йорк взявся екранізувати повітря легень. У основі (та й у назві треків) часто прослідковується мотив примарного й несправжнього – пластикові дерева, вуличний дух, планета Телекс. Пізніше соліст Radiohead пішов глибше, перевіряючи емоції людей на справжність. Перелічені мотиви зливаються в обкладинці від Стенлі Донвуда, який втілив усі ідеї Йорка від цієї й до останньої платівки гурту. Донвуд хотів спершу сфотографувати роботу легень, але це було занадто нудним заняттям, тому на обкладинці з’явився манекен для демонстрації першої допомоги, що відображає на обличчі й екстаз, й агонію водночас.
Під чим дивитися?
Казки півдня
Southland Tales, реж. Річард Келлі
Розгадати пазл, який склав Річард Келлі у своєму другому фільмі, вийде не в кожного. В одній історії змішалися боксер, постапокаліпсис, неомарксисти і Джастін Тімберлейк, який танцює під The Killers. «Казки півдня» показували в Каннах із недоробленими візуальними ефектами, Universal та Sony ледве зуміли поділити права на дистрибуцію між собою після прем’єри, а Річард Келлі так і залишився невизнаним генієм без майбутніх проєктів на горизонті. Іронія полягає лише в тому, що використання в саундтреку пісні Planet Telex від Radiohead чудово зійшлося з кар’єрою самого Келлі. Йорк співає про те, що потрібно насолоджуватися тим, що маєш, а не тим, що зламалося. Режисеру «Донні Дарко», «Казок півдня» та «Посилки» варто дослухатися до таких порад, адже всі три зняті стрічки заслуговують перегляду, нехай жодна з них і не мала фінансового успіху.
50/50
реж. Джонатан Левайн
Адаптації назви фільму Джонатана Левайна має чи не найширший діапазон сенсів: від «Життя прекрасне» до «У мене рак». Насправді в кіно йдеться про молодого журналіста, який веде цілком безпечний образ життя: не курить, не п’є, навіть автомобіль не водить. Та з появою раку спинного мозку він докорінно змінює своє життя, пускаючися берега. Знайомий сюжет ще з «Достукатися до небес» Томаса Яна переходить у американську площину зі впізнаваним максималізмом комедій Сета Рогена. «50/50» у результаті швидко забулося попри наявність пісні High and dry, яка звучить несподівано солодко. Назва треку уособлює кораблі, які викинуло на берег. Це такий моряцький штамп про те, що потрібно діяти наодинці у важких обставинах. Щоправда, стрічка навпаки підштовхує друга головного героя допомогти хворому. Тож радше зарахуємо цю спробу ввімкнути Radiohead у фільмі до невдалої інтерпретації.
Двохсотлітня людина
Bicentennial Man, реж. Кріс Коламбус
Екранізації Айзека Азімова пережили чимало жанрових перевтілень у кіно. Крісу Коламбусу захотілося перетворити повість «Двохсотлітня людина» на казку в стилі «Піноккіо». У ній Робін Вільямс грає робота, який потрапляє до хорошої родини, вчиться етикету, правилам та емоціям. Зрештою, поганий той андроїд, якому не сняться вівці, тому протагоністу захотілося відчути себе справжнім. Весь фільм – це довгий шлях до того, щоби стати людиною. Так, важко уявити, щоб у фільмі Коламбуса звучав Radiohead. У «Двохсотлітній людині» немає жодної пісні гурту, але з The Bends кожен трек позичає ідею гуманності та прагнення до демократії, за якими відомі тексти Азімова.
OK Computer
Том Йорк резюмував значення пісні Let Down і заразом усього альбому в інтерв’ю: «Сентиментальність – це бути емоційним без жодної причини. Нас бомбардують настрої, емоції людей. Про це пісня Let Down. Відчуття кожної емоції – підробка. А точніше, кожна емоція перебуває в одній площині: чи це реклама автомобіля, чи поппісня». Про вплив Ok Computer варто писати дисертації, а не обмежуватися згадкою в контексті гурту. Заразом, це просто довершений альбом, який змінив бритпоп і повернув історію музики в інше русло. Спочатку гурт записував його в студії, але задля самоізоляції усамітнилися в маєтку. До написання лонгплею приєднався продюсер Найджел Годріч, із яким учасники Radiohead не розлучаються до сьогодні. Разом їм вдалося створити платівку, яка увібрала хвилювання й паніку суспільства. Частково тексти пісень складаються зі заголовків та лозунгів. Власне, з таких лозунгів народилася моторошна Fitter Happier.
- «Airbag» 4:44
- «Paranoid Android» 6:23
- «Subterranean Homesick Alien» 4:27
- «Exit Music (For a Film)» 4:24
- «Let Down» 4:59
- «Karma Police» 4:21
- «Fitter Happier» 1:57
- «Electioneering» 3:50
- «Climbing Up the Walls» 4:45
- «No Surprises» 3:48
- «Lucky» 4:19
- «The Tourist» 5:24
Назву альбому придумали, почувши радіоп’єсу «Путівник по Галактиці для космотуристів» за романом Дуґласа Адамса. І натхнення Radiohead збирав від книжок (Ноам Хомський, Філіп К. Дік) та музики (але цього разу не стилів гуртів, а ідейних виконавців, серед яких Майлз Девіс та Енніо Морріконе). Перші результати експериментів на альбомі добряче налякали лейбл, адже було незрозуміло, як його просувати. Втім, ЗМІ та прихильники понесли платівку, високо тримаючи її в руках (навіть після гітарного The Bends). OK Computer важко слухати вперше, адже пісні не завжди сходяться тематично разом. Це стало помітно, коли за 20 років гурт видав другу половину альбому. Вона стала персональнішою, похмурішою, але не менш талановитою, ніж реліз 1997 року.
Лише з третім альбомом режисери почали сміливіше купувати права на музику. Однак, це переважно переосмислення в серіалах «Західний світ» та «Гострі картузи». Найбільш вдало їхній трек Climbing up the walls використав Чан Аль Хунг у фільмі «Я приходжу з дощем» – один із численних трилерів про помсту з Джошем Гартнеттом. Та найчастіше в кіно ви почуєте Exit Music (For a Film) – пісню, яку написали спеціально для стрічки «Ромео+Джульєта» База Лурмана. Її використовують у фільмах, мабуть, через те, що своєю назвою вона відразу втрапляє в око.
Під чим дивитися?
Автокатастрофа
Crash, реж. Девід Кроненберг
Завдяки першому треку Airbag про страх перед переїздами та автоматикою згадується роман «Автокатастрофа» Дж. К. Балларда. А за ним, звісно, тягнеться й екранізація Девіда Кроненберга, що дарує те ж саме відчуття. Том Йорк написав її під враженням автокатастрофи, у яку потрапив. Тоді його врятувала повітряна подушка і спогади від інциденту він переніс у трек. Персонажі фільму Кроненберга, навпаки, аварій не бояться, але теж отримують змішані почуття від скреготу металу. У виконанні Airbag все вирішує швидкість, тому барабанщик Філ Селвей задає ритм і панує над рештою музичних звуків. Нічого про панування в «Автокатастрофі» не скажеш, але жага швидкості, безперечно, притаманна обом роботам.
Путівник по Галактиці для космотуристів
The Hitchhiker's Guide to the Galaxy, реж. Гарт Дженнінгс
Обійти увагою екранізацію Дуґласа Адамса під враженням від альбому не вийде. Режисер Гарт Дженнінгс насправді зробив наратив роману менш іронічним і не втримав балансу між трагедією та комедією. Але він точно потрапив у ціль з образом Марвіна – параноїдального андроїда, який удостоївся назви другого треку в OK Computer. Йорк каже, що Paranoid Android про найтупіших людей на Землі. Він написав його під враженням від походу в бар Лос Анджелеса. Оточений кремезними чоловіками під кокаїном, Том злякався агресивної жінки, на яку розлили напій. Відчуття, що не можеш нічого вчинити, щоби запобігти біді, присутнє й у «Путівнику по Галактиці для космотуристів». Звісно, з меншим рівнем тривожності, але з масштабами апокаліпсису.
Ромео+Джульєтта
Romeo+Juliett, реж. Баз Лурман
Баз Лурман показав Radiohead останні пів години стрічки й попросив придумати якусь тему для Клер Дейнс, яка тримає Кольт. Йорк написав Exit Music (For a Film), який режисер урешті-решт пустив на титрах. Достеменно невідомо, чому він прийняв таке рішення, але гурт його вчинок не засмутив, адже трек зажив іншої слави. Наприклад, він потужно звучить і наприкінці однієї зі серій «Чорного дзеркала» або фільму «Бобер» (The Beaver). Соліст Radiohead коментує значення треку в контексті «Ромео і Джульєтти» прозоро: «Я бачив версію Дзефіреллі, коли мені було 13, і я розплакався, тому що не міг зрозуміти, чому вранці після того, як вони займалися сексом, вони просто не втекли. Це пісня для двох людей, які повинні тікати до того, як почнеться все погане».
Знайомство з людьми – це легко
Meeting people is easy, реж. Грант Джі
Режисер Грант Джі поїхав разом із Radiohead у тур на підтримку альбому і зняв реаліті-шоу, як хлопці живуть у бульбашці гастролей. Вони відіграли понад сто концертів, зафільмували кліп на пісню «No Surprises» і дали нескінченні інтерв’ю про те, як втомилися від туру та запису альбому. Джі монтує розмови з нічними переїздами автобанами і поки не знає, як «Знайомство з людьми – це легко» стане єдиною документалкою про життя гурту. Можливо, воно й на краще, адже це цінний документ епохи, який обов’язково потрібно подивитися всім фанатам Radiohead.
Kid A
Що відбувається з людьми, які записали суперуспішний альбом у молодому віці й перетворилися на виснажених музикантів? Вони просто не хочуть зв’язуватися зі ЗМІ й неохоче працюють із дедлайнами. Kid А не мав остаточної дати релізу й гурт міг працювати над ним хоч роками. Власне, цим їм і довелося займатися, адже Том Йорк так і не пережив творчу кризу й не міг писати слова для нових пісень. Тож довелося шукати вихід. Свої тексти Йорк просто різав на шматки та складав разом у випадковому порядку, аби створити примарний сенс задухи. Колись так зробив і Девід Бірн із Talking Heads. Після успіху Kid A він дуже зрадів тому, що прихильники Radiohead підтримали такий химерний творчий імпульс.
- «Everything in Its Right Place» 4:11
- «Kid A» 4:44
- «The National Anthem» 5:51
- «How to Disappear Completely» 5:56
- «Treefingers» 3:42
- «Optimistic» 5:15
- «In Limbo» 3:31
- «Idioteque» (Radiohead, Paul Lansky, Arthur Kreiger) 5:09
- «Morning Bell» 4:35
- «Motion Picture Soundtrack» 7:01
Щоби не перетворитися на ще один гітарний гурт, Том Йорк запропонував змінити концепцію роботи. Відтепер вони будуть працювати винятково з комп’ютерами. Учасники гурту були шоковані, адже треба вчитися відкривати в собі нові таланти, але цей експеримент не розвів їх в різні кутки сольних кар’єр. Жодного синглу чи кліпу на релізі альбому не було. Kid A став першою платівкою, яку можна було почути в стрімінгу завдяки вбудованому в сайти iBlip плеєру. Це була ще одна революція для способу випустити лонгплей, яким Radiohead скористається ще не один раз.
Оскільки Йорк буквально витягав шматки фраз із капелюха, то з розумінням багатьох треків будуть проблеми. Це розв’язує руки для інтерпретацій, але й без підказок зрозуміло, що це знову пісні про тривоги й мотивацію відчувати бодай щось знову. У кіно таких тривог безліч, і їхнім авторам ще складніше візуально структурувати свої емоції. Kid A нечасто потрапляв до саундтреків, але коли вже таке відбувалося, завдяки чіткому ритму міцно засідав у свідомості. Слова заповнювали простір й допомагали режисерам артикулювати потрібне значення. Фільмів виявилося геть мало, але хіба це колись впливало на статус Radiohead?
Під чим дивитися?
Ванільне небо
Vanilla Sky, реж. Кемерон Кроу
З 2015 року Кемерон Кроу так і не зняв жодного кіно після провалу «Алохи». А колись його слава інді-режисера простягалася далеко за межі кінофестивалю «Санденс». Наприклад, у 2001 році головним героєм його фільму був Том Круз. Протагоніст отримав травму і спотворене обличчя внаслідок автокатастрофи. Тут би й пісню Creep непогано використати, але для Кемерона Кроу все на своєму місці, тому у фільмі грає перший трек з Kid A. Насправді, це найбільш органічна пісня для трейлерів, і її часто використовують для PR-кампаній різних фільмів. Одним із найкращих візуальних утілень був промо-ролик до «Аноніма» Роланда Еммеріха. У «Ванільному небі» цей трек теж доволі органічний, але це заслуга радше Radiohead, ніж самого режисера.
Я, початок
I, Origin, реж. Майкл Кехілл
Мелодраматичний трилер із Майклом Піттом уже на рівні фабули легко продається, адже актор грає вченого, який досліджує природу людського ока. Він закохується в дівчину і втрачає її, намагаючися знайти в перехожих ті ж очі, які він запам’ятав із першого погляду. Таке кіно легко загубити на стрімінгах і ще легше у своїй пам’яті. Втім, епізод із дівчиною біля ліфта (утримаюся від спойлерів) неабияк вражає достовірністю. Якби в ньому не прозвучав Motion Picture Soundtrack, хто знає, скільки ваги втратив би цей фільм. Це той рідкісний випадок, коли музика робить сцену сильнішою, емоційнішою та трагічнішою. Та що залишається після перегляду? Переважно, епізод із треком Radiohead і запам’ятовується, тож гурт виграє у фільму з великим відривом.
Дерево життя
Tree of Life, реж. Теренс Малік
У контексті вистражданого альбому потрібно згадати довгобуди й у кіно. Таким було «Дерево життя» – проєкт, з яким повернувся Теренс Малік після не вельми успішної «Тонкої червоної лінії» (The Thin Red Line). Це кіно повернуло творчість режисера в зовсім інший бік метафор та екомеседжів. Стрічку з альбомом Radiohead ріднить ще одна цікава риса Маліка. Його ніяк не можна вмовити промотувати власне кіно. Режисер не дає інтерв’ю, не їздить до кіношкіл і рідко з’являється на спеціальних показах. Така позиція говорить радше про те, що йому нічого коментувати в «Дереві життя», адже весь результат на екрані. З іншого боку, його слова можуть знищити сенс, який глядачі дали цьому фільму. Можливо, Теренс Малік просто втомився пояснювати все, що відбувається в його фільмі. І тут Radiohead можуть зрозуміти автора, як ніхто. Коментувати власну творчість – це наче переповідати чужий жарт. Буде несмішно й оригінал зіпсуєш.
Amnesiac
Amnesiac досі часто вважають бі-сайдами для альбому Kid A, адже гурт створював треки для нього одночасно з написанням попередньої платівки. У результаті пісні стали такими різними стилістично та тематично, що за кілька місяців після релізу Kid A Radiohead повідомили, що вийде ще один лонгплей. Він не менш вистражданий і вже точно прийнятніший для вуха тих, хто британців раніше не слухав. Тим паче, на ньому є один із найекстремальніших експериментів – гра з новоорлеанським джазовим бендом у пісні Life in a Glasshouse. «Ми зрозуміли, що не вміємо грати джаз. Ми завжди були гуртом із великими амбіціями, але з обмеженими можливостями виконання», – применшує свої таланти Джоні Ґрінвуд.
- «Packed Like Sardines in a Crushed Tin Box» 4:00
- «Pyramid Song» 4:49
- «Push/Pull Revolving Doors» 4:07
- «You and Whose Army?» 3:11
- «I Might Be Wrong» 4:54
- «Knives Out» 4:15
- «Morning Bell/Amnesiac» 3:14
- «Dollars & Cents» 4:52
- «Hunting Bears» 2:01
- «Like Spinning Plates» 3:57
- «Life in a Glasshouse» 4:34
Аби не втратити глузд, Ед О’Браєн вів щоденники під час запису обох альбомів і повідомив, що запис треку Knives out тривав 373 дні від початку до кінця. Особливо іронічною тут стає назва альбому – «Людина, яка страждає на амнезію», адже записувати одну пісню так довго скидається на безпам’ятство. Таким рефреном скористався режисер Раян Джонсон, назвавши свій фільм «Ножі наголо», у якому, на жаль, однойменної пісні немає. Зате «Пожежі» Дені Вільнова містять аж два треки і прекрасно почуваються серед тих, хто маніпулює музикою Radiohead. Адже маніпуляція у Вільнова абсолютно невидима, хоча і відчутна. Бо інакше музика і відео не працюють разом, перетягнути на себе увагу може хіба що історія.
Під чим дивитися?
Крок уперед 4
Step up revolution, реж. Скотт Спір
Не все в дискографії Radiohead отримало гідне відображення в кіно. Четверта частина «Кроку вперед», наприклад, не включила ремікс на Pyramid song від Zeds Dead в офіційний саундтрек. Хоча пісню там можна почути й навіть розрізнити мотиви з оригіналу під тонною електронних придатків діджея. Це безлика та абсолютно трешова підробка під дабстеп, тому похвалитися тут немає чим. Про кіно теж говорити зайве, адже вже четвертий фільм поспіль він повторює сюжет, змінюючи лише танці та формат (цього разу 3D). Цікавить лише комерційна частина, адже права на саундтрек, очевидно, не в гурту, тож доводиться миритися зі станом справ. Хоча хто знає, може хтось з Radiohead давно вважає себе прихильником цієї франшизи й тихенько вболіває за повернення Ченнінга Татума до танців.
Пожежі
Incendies, реж. Дені Вільньов
Жанна та Сімон виконують останню волю матері й мусять повернутися в Ліван під час війни. Їхня місія – знайти батька, якого вважали давно загиблим. Але повернення на батьківщину відкриває їм не вельми приємну правду про матір, яку вони так любили. Такий сюжет міг би вміститися в рамки фільму Веса Андерсона, але для Дені Вільньова ця повість сповнена трагізму, хоча, здавалося би, звідки йому бути в темі громадянської війни в Лівані? Над «Пожежами» працював канадський оператор Андре Тюрпен. Нині всі роботи Ксав’є Долана проходять крізь його об’єктив камери. Тож можна уявити, наскільки детально та уважно він ставиться до аудіовізуального ряду. Уже від початку грає You and Whose Army?, і це влучно підібраний супровід підліткового виховання в замкненій країні: як словесно, так і музично.
Останній нащадок Землі
Children of men, реж. Альфонсо Куарон
Серед постапокаліптичного світу майбутнього Клайву Овену доручають доставити єдину дитину за кордон. Головна проблема людства – безпліддя, тож за дитиною полює багато мародерів. Персонаж Овена робить зупинку в старого гіппі, який пропонує йому покурити трави. Вгадайте, яку пісню той йому ставить? Life in a Glasshouse. Такий вибір підкреслює абсурдність подій навколо. Збіг пісні та ситуації робить «Останнього нащадка Землі» вкрай унікальним видовищем. Адже старого гіппі грає ще й сер Майкл Кейн. Та і як можна обійтися без музики Radiohead, якщо у фільмі Альфонсо Куарона Великобританія – єдина країна, що встояла перед хворобою. Іронія в тому, що в текстах пісень Йорка ця країна виглядає злоякісною пухлиною.
Hail to the Thief
«Цього разу ми використовували комп’ютери, але вони мали бути в кімнаті з усією командою. Отже, все більше скидалося на перформанс, неначе це постановка п’єси», – говорив Йорк в інтерв’ю для MTV. Запис альбому тривав якихось два тижні в Лос-Анджелесі й гурт зробив усе можливе, щоби не повторюватися та не зациклюватися на помилках. За кілька років вони визнають і це рішення помилкою, адже перфекціонізм викорінити зі свідомості не так просто. Та насправді темпи цього проєкту не завадили витоку альбому в мережу за 10 тижнів до його виходу. Це неабияк засмутило музикантів, які на самій платівці борються проти людської тупості та ідіотизму навколишнього світу.
- «2 + 2 = 5 (The Lukewarm.)» 3:19
- «Sit Down. Stand Up. (Snakes & Ladders.)» 4:19
- «Sail to the Moon. (Brush the Cobwebs out of the Sky.)» 4:18
- «Backdrifts. (Honeymoon Is Over.)» 5:22
- «Go to Sleep. (Little Man Being Erased.)» 3:21
- «Where I End and You Begin. (The Sky Is Falling In.)» 4:29
- «We Suck Young Blood. (Your Time Is Up.)» 4:56
- «The Gloaming. (Softly Open Our Mouths in the Cold.)» 3:32
- «There There. (The Boney King of Nowhere.)» 5:23
- «I Will. (No Man’s Land.)» 1:59
- «A Punchup at a Wedding. (No no no no no no no no.)» 4:57
- «Myxomatosis. (Judge, Jury & Executioner.)» 3:52
- «Scatterbrain. (As Dead as Leaves.)» 3:21
- «A Wolf at the Door. (It Girl. Rag Doll.)» 3:23
Зазвичай Hail to the thief вважають політично зарядженим меседжем, хоча сам гурт від такого звання відхрещується. Учасники гурту направили свій гнів не стільки на адміністрацію Джорджа Буша, як на абсурд, що діявся навколо. Тому 11 вересня і війна в Перській затоці – це тільки поверхневий рівень сприйняття. Під кіркою альбому Том Йорк заховав посилання на «Божественну комедію» Данте Аліг’єрі, вплив джазу, що залишився від Kid A, біблійні мотиви та кілька фраз із казки «Курча Ціпа» (Chicken Little), яку він читав своєму сину.
Із кінематографічним післясмаком альбому ситуація склалася чи не найгірша. Серед усіх фільмів та серіалів лише пісня 2+2=5 звучала в документалці «Клас 92» (The Class of 92), першу версію I will можна було почути в «Знайомитися з людьми – це легко» (Meeting People Is Easy), й ще один трек потрапив у добірку саундтреку гри FIFA Soccer 2004. Тож кіно загалом не зуміло перетравити ідейні втілення гурту щодо глобальних проблем людства. З іншого боку, воно й на краще: надскладне нашарування смислів призводить до знецінення історії. Здається, і самі Radiohead це зрозуміли, бо випустили збірку 24 короткометражок на DVD під назвою «Найбільший брехливий писок усіх часів» (The Most Gigantic Lying Mouth Of All Time), куди ввійшли треки та матеріали, що не потрапили до альбому. Це відео мусили показувати на Британському телебаченні, але не склалося з цензурою. Тому про цей шматок історії пам’ятають лише віддані фанати платівки.
Під чим дивитися?
Влада
Vice, реж. Адам МакКей
Один із небагатьох випадків, коли цю стрічку схвалює й сам учасник Radiohead. Том Йорк в інтерв’ю для Зейн Лоу висловив захоплення роботою Адама МакКея. Чому б і ні, адже режисер розповідає про віцепрезидента Діка Чейні, наче це сатирична байка з жартами, щедро всіяними хронометражем. Центр фільму – це пересадка серця Чейні. Символічно, що політикам у важкі часи виборів цього ж таки серця й не вистачає. Нескінченні візуальні геги, Крістіан Бейл у (не)найкращій формі та кілька інсайтів із адміністрації Джорджа Буша під час 11 вересня зробили кіно приємним доповненням до ідеї Hail to the thief. Адже платівка і фільм формують свої історії про одне й те ж, але з різним інструментарієм.
Найбільший брехливий писок усіх часів
The Most Gigantic Lying Mouth Of All Time
Збірка 24 короткометражок, що мали вийти в ефір BBC, дистрибувалася на DVD у 2004 році. Це не стільки екранізація чи візуальний альбом, скільки добірка талановитих домашніх робіт на тему «Як я слухав Radiohead». Кілька з них досягають ефекту кошмару, є дивні інтерв’ю з Томом Йорком та ще дивніші з Едом О’Браєном. Переглянути стрічку за одним разом буде справжнім викликом, але у фільмі не бракує й гумору. Це робить перегляд трохи легшим для сприйняття. Найкраще дивитися під час приготування страв, тоді є шанс відволікатися на щось буденніше. А чому ж фільм так і не взяли для телебачення? Начебто нічого жахливого й не показали, але після побаченого дитяча психіка навряд чи оговтується.
реж. Ахтем Сеітаблаєв та Олег Сенцов
У «Номерах» ідеться не про політику, а радше про тоталітарний устрій деяких країн, що змусили своїх громадян прокинутися в безвихідній ситуації. Це прямолінійне кіно з фіналом, що змінює уявлення про банальність історії. З альбомом Hail to the thief його ріднить хіба що кілька треків, однак варто копнути глибше, і стає зрозуміло, наскільки обидва схожі. «Великого брата» в інтерпретації Сенцова та Сеітаблаєва не без причини грає комедійний актор Віктор Андрієнко. Тому смішне і страшне завжди ходить поряд. Можливо, тому абсурдність ситуації та ідіократія так міцно поєднують смислами музику Radiohead з фільмом про номери. Диктатура нині не в пошані, тому 2+2=5 звучить як протест.
In Rainbows
Піратство попереднього альбому підштовхнуло Radiohead змінити концепцію релізів платівок. Закінчився контракт із лейблом EMI, що неабияк розв’язало руки для дистрибуції. In Rainbows вийшов на сайті гурту з написом «pay what you want» (плати, скільки хочеш). Результатом стали 3 мільйони доларів, але й гостра критика з боку різних музикантів, адже це був ляпас музичній індустрії. Такий трюк могли собі дозволити тільки вони й у своїх зверненнях пояснювали, що більше так експериментувати не будуть. Хоча це був цікавий спосіб отримати фідбек від прихильників, такий метод релізу показав, що інтернет став сильнішим за будь-які медіуми.
Сам же альбом його творці називають найособистішим. Цього разу жодної політики, більше гітар і навіть більше музики – In Rainbows вийшов на двох дисках і поки що став найдовшим альбомом гурту. Водночас, це найбільш танцювальна платівка, в якій можна відчути різноманітні емоції: від агресії до безсилля. Перша частина альбому завершується дивовижним дослідженням синкопованих ритмів на Videotape. Канал Vox розповів, як Radiohead працює спеціально незлагоджено, щоби досягнути бажаного результату. Тому вдвічі шкода, що ніхто з кінопродюсерів не взяв цей трек для історії зі зламаним темпоритмом.
- «15 Step» 3:58
- «Bodysnatchers» 4:02
- «Nude» 4:15
- «Weird Fishes/Arpeggi» 5:18
- «All I Need» 3:49
- «Faust Arp» 2:10
- «Reckoner» 4:50
- «House of Cards» 5:28
- «Jigsaw Falling into Place» 4:09
- «Videotape» 4:40
Том Йорк позичив багато посилань із Ґетевого «Фауста» та Шекспірового «Гамлета», зробивши In Rainbows найбільш насиченим інтелектуально. Розповіді про життя та смерть межують із уявленням про романтичного героя, який, не знайшовши відповіді на свої почуття, застигає в картинах або розчиняється в піснях. Необов’язково асоціювати цього персонажа з Томом Йорком чи собою, адже це універсальний образ, який робить цей альбом довершеним. Щоби осмислити творчість Radiohead цього разу не потрібно вставляти їхні пісні в кіно. Мішель Гондрі, Спайк Джонз чи Чарлі Кауфман можуть із легкістю екранізувати цю платівку. Але навіщо, якщо альбом міцно вкарбовується в пам’ять і без візуалу?
Під чим дивитися?
Вічне сяйво чистого розуму
Eternal Sunshine of the spotless mind, реж. Мішель Гондрі
Мішель Гондрі переміщує своїх коханців у світ, де спогади про людину можна легко видалити. Але коли один із двох зважується на таке і в процесі видалення намагається змінити це рішення, це викликає збій у системі. Свого часу цей фільм був одним із показників таланту Джима Керрі як серйозного актора й залишається культовим серед прихильників інтелектуальних мелодрам. У ньому багато візуальних трюків, прохолодних кадрів і незрівнянні Кейт Вінслет, персонажці якої дійсно краще залишитися спогадом, – така вже ідеальна вона тут. Імовірно, Гондрі хотілося сублімувати свої страхи у вигляді повного метру, і в нього це насправді вийшло. Тож, In Rainbows можна вмикати відразу після перегляду. Відчуття нероздільності між обома має такий сильний зв’язок, як і між коханцями у фільмі.
Задуха
Choke, реж. Кларк Грегг
«Задуха» – це екранізація роману Чака Поланіка. Сем Роквелл грає гульвісу, єдиний клопіт якого полягає в пошуках секс-партнерки. Так, він закохується. Так, він відчуває себе імпотентом. І так, доведеться півтори години дивитися на його митарства. Або не доведеться. Нераціональне використання треку Reckoner у фіналі – це не найбільша біда фільму, але вона суттєво псує враження від нього. Трек абсолютно не збігається тонально зі саркастичним образом головного героя. «Задуха» в цій добірці лише як приклад втраченого потенціалу: і пісні, й екранізації. Краще залишити час на перегляд «Бійцівського клубу» за Поланіком. Нехай там немає пісень Radiohead, але там є Pixies, які на Radiohead сильно вплинули.
День Доктора
The Day of the Doctor, реж. Нік Харран
Згадуючи новий спосіб випустити альбом у світ, потрібно знайти й відповідник у кіно. Таким був «День Доктора» – спеціальний епізод серіалу «Доктор Хто», який випустили одночасно в усьому світі в кінотеатрах та на каналі BBC One. Щоби глядачі не сиділи біля телевізора, у кінотеатральний реліз додали 3D. Втім, і без нього прихильники інопланетянина з викруткою повалили в зали. На цьому подібності з Radiohead не закінчуються. У пісні Up on the Ladder Том Йорк співає про те, як застряг у Т.А.Р.Д.І.С. – машині часу головного героя, яка стилізована під синю телефонну будку. Публічно про це гурт не говорив, але «Доктор Хто» міг би бути серйозним натхненням для них, адже важко знайти британця, який не бачив цього серіалу.
The King of Limbs
Ще один експеримент вийшов у 2011 році. Один із найбільш недооцінених альбомів, кажуть, записували в маєтку Дрю Беррімор у Лос-Анджелесі. Такий здогад з’явився у фанатів, коли гурт так і не оприлюднив інформацію, де відбувався запис, але подякував акторці у своєму буклеті. Зі світом кінематографу його пов’язує і співпраця з Гарретом Дженкінсом, який зняв кліп на перший і єдиний сингл з альбому Lotus Flower. Він перетворив танець Тома Йорка на мем. До речі, Дженнінгс був режисером того ж і «Путівника по Галактиці для космотуристів», що став для Radiohead культовим джерелом натхнення та нескінченних посилань. А покликатися у The Kings of Limbs гурту було на що, адже ця робота зроблена з численних звукових петель та семплінгу.
- «Bloom» 5:15
- «Morning Mr Magpie» 4:41
- «Little by Little» 4:27
- «Feral» 3:13
- «Lotus Flower» 5:01
- «Codex» 4:47
- «Give Up the Ghost» 4:50
- «Separator» 5:20
Успішні тури Годріча та Йорка підштовхнули обох замінити класичні інструменти на програмне забезпечення. Двотижнева робота перетворилася на шість місяців, а потім Годрічу довелося ще й півтора року зводити результат докупи. Королем гілок, очевидно, в альбомі є ритм, який просочується всюди. Тому для живого виконання Radiohead вже не вистачало одного барабанщика Філа Селвея. На цьому етапі до них приєднався Клайв Дімер, який грав з Portishead. Лайви стали одними з найскладніших в історії бенду, тому наразі пісні з The King of Limbs вони на концертах грають рідко.
Пожвавлення ситуації із купівлею прав для саундтрек теж не трапилося. Але трек Bloom прозвучав у документальному фільмі «Блакитна планета» (The Blue Planet) і став міцно асоціюватися зі захистом навколишнього середовища. У 2017 році Том Йорк разом із Гансом Ціммером записали ремікс на нього, яким відкривається сиквел «Блакитної планети». The King of Limbs дали зрозуміти, що до музики гурту можна і варто повертатися за певний час, адже цей альбом випередив себе кристалізованим звучанням, чіткими ритм-секціями й, імовірно, кількісним набором стрічок, які ще переосмислять слова Тома Йорка, отримуючи так багато значень.
Під чим дивитися?
Щиголь
The Goldfinch, реж. Джон Кроулі
До екранізації «Щиголя» ставляться по-різному, але насамперед із увагою, адже книга Донни Тартт отримала багато хороших відгуків. Узяти щось із The King of Limbs – це ризиковане рішення, адже кіно мусить ритмічно обробити трек, а не відторгнути його. На щастя, з піснею Codex все вийшло добре. Мабуть, завдяки буквальному сприйняттю слів Тома Йорка Jump off the end. Якщо в пісні слухачу доводиться розгадувати, з кінця будівлі, обриву чи моста стрибає протагоніст, то завдяки камері Роджера Дікінса у фільмі зрозуміло, що йдеться про самопізнання, коли протагоніст пірнає в басейн. Зрештою, стрибання у воду перетворилося на троп сильного стресу в підлітковому кіно («Восьмий клас» (Eighth Grade), «Навчання» (Booksmart)). Доводиться додавати пісню Radiohead, щоби емоційно забарвлювати кадр фальцетом Тома Йорка.
Полонянки
Prisoners, реж. Дені Вільньов
А тепер фокус: та ж пісня й той же оператор, що й у «Щиглі», але зовсім інакша робота із сенсом, звуком та кадром. Дені Вільньов уже не вперше бере за основу пісню Radiohead, але для «Полонянок» трек Codex пасує так само, як Джейку Джилленголу зачіска в цьому фільмі. За сюжетом, зникають дві доньки під час Дня Подяки. Детектив робить усе можливе для їхніх пошуків, але батько дітей влаштовує самосуд підозрюваному. Це викликає конфлікт між обома і ставить питання моралі на другу сходинку в їхній суперечках, чи правильно вони вчиняють із полоненим. Відтак, Codex – це пісня про стрибок у бездонну прірву горя та помсти, з якої головним героям не вибратися незміненими.
Пам’ятай
Memento, реж. Крістофер Нолан
Послухавши The Kings of Limbs кілька разів, виникає нестримна асоціація з фільмами, у яких сюжет незавжди послідовний. Найджел Годріч збудував такий ритм, що діє в обидва шляхи, яким би чином слухач не перемотував трек. «Пам’ятай» Крістофера Нолана – це теж історія, що працює нелінійно. Британський режисер давно відомий своєю роботою з часом, адже дослухається до настанов Андрія Тарковського про те, що це єдиний можливий медіум для його відображення. У фільмі головний герой намагається пригадати події свого життя, вивчаючи татуювання на своєму тілі, що слугують підказкою для розгадки смерті його дружини. Подібним шифром дозволяють бавитися й учасники Radiohead на своєму альбомі. Їхній звук щільно та гучно прилягає до наративу психологічного трилера. Шкода, що у фільмі немає такої співпраці. Можливо, вона би зробила це кіно більш культовим, ніж воно є зараз.
Moon Shaped Pool
Останній на сьогодні альбом Radiohead схожий на вазу, зібрану зі шматків. По-перше, багато треків гурт виконував давно (True love waits, Burn the witch, Identikit та Ful Stop), тому зібрав їх разом тут. По-друге, Найджел Годріч спершу записав лонгплей на плівку, а потім експериментував із матеріалом, щоби склеїти результат. З погляду маркетингу британці зробили ще один цікавий крок – видалили всі записи зі соціальних мереж і запустили промо-матеріали першого синглу Burn the witch, який різко бив політиків та уряд США і Великобританії за їхню бездіяльність. Другий сингл Daydreaming отримав відеокліп від Пола Томаса Андерсона. Пізніше він зрежисував ще дві роботи для гурту, але Radiohead не обмежився одним гучним іменем зі світу кіно. Віньєтки (кількасекундні відео) зрежисували Бен Вітлі, Річард Айоаді, Йоргос Лантімос та Адам Бакстон.
- «Burn the Witch» 3:40
- «Daydreaming» 6:24
- «Decks Dark» 4:41
- «Desert Island Disk» 3:44
- «Ful Stop» 6:07
- «Glass Eyes» 2:52
- «Identikit» 4:26
- «The Numbers» 5:45
- «Present Tense» 5:06
- «Tinker Tailor Soldier Sailor Rich Man Poor Man Beggar Man Thief» 5:03
- «True Love Waits» 4:43
Разом із роботою над платівкою в гурту почалися проблеми в особистому житті. У Найджела Годріча помер батько. Том Йорк розійшовся з Рейчел Овен, із якою прожив разом 25 років. Якщо перемотувати Daydreaming назад, то можна почути слова Йорка Half of my life – саме стільки він віддав їхнім стосункам. Продюсери нового фільму про Джеймса Бонда «Спектр» попросили Radiohead записати саундтрек, який так і не увійшов у стрічку. Вони надали перевагу Сему Сміту. Це замовлення добряче призупинило роботу над записом альбому й розгнівало Годріча. Навряд тепер побачимо ще одну пісню, записану спеціально для художнього фільму. Хоча трек Spectre хороший, продюсери вважали його занадто гнітючим для кіно.
Після виходу альбому минуло чотири роки, але жоден режисер так і не торкнувся до його спадщини. Серед сучасних фільмів лише «Хвилі» Трея Едварда Шульца використали True love waits для саундтреку. Ймовірно, багато треків здаються драматичними та пафосними на фоні розвитку будь-якого сюжету. Наприклад, Burn the witch цілком підійде для кульмінації бойовика. Щойно вступають слова Тома Йорка, зрозуміло, що Голлівуд не може взяти антиглобалістський меседж у свій політичний трилер. Альбом Moon shaped pool неможливо продати як саундтрек, бо пісні з нього складаються лише в одне висловлювання, і воно властиве лише цьому гурту. Треки про незворотність почуттів і прохання залишитися поряд контрастують із закликами до революцій та гнівом на себе. Начебто ці теми до болю знайомі прихильникам Radiohead, але цього разу вони такі крихкі, що не вміщуються в жодне кіно.
Під чим дивитися?
Плетена людина
The Wickerman, реж. Робін Гарді
Перший сингл і кліп на нього Burn the Witch підозріло нагадував «Плетену людину» – культовий британський трилер про полісмена, який шукав на острові загублену дівчинку. Лідер місцевого культу відразу помітив новоприбулого і влаштував «теплий» прийом. Оскільки пісня й без прослуховування говорить про полювання на відьом, то без здогадок зрозуміло, що йдеться про Трампа та його непроголошену війну проти мусульман. Аби ще прозоріше натякнути на цей факт, відеороботу екранізували в стилі «Трамптона» (Trumpton) – британського мультсеріалу 1967 року, що знімався з допомогою стоп-анімації, але сюжет «Плетеної людини» зберігся. Тому дисонанс пластилінової мультиплікації та дорослого горору викликає враження жорстоких міфів, що невипадково можна сплутати із сьогоденням.
Хвилі
Waves, реж. Трей Едвард Шульц
Це кіно неначе продистилювали крізь фільтри інстаграму, запакували в найбільш емоційний саундтрек і випустили на «Санденсі», наче чергову драму про дорослішання. Але Трей Едвард Шульц зняв кіно зовсім не про це. Його стрічка змінює розмір екрану щоразу, коли персонажі переносять емоційне потрясіння. Поліція карми врешті-решт наздоганяє кожного з них, коли вони помиляються у своєму виборі. Тому «Хвилі» – це щось ширше за кіно coming of age, бо вплітаються переживання батьків, які втрачають увагу до дітей, й одне до одного. Їхні печалі та епізоди щастя супроводжуються піснями Кендріка Ламара, Tame Impala, Френка Оушена й завершуються під True love waits. Шульц знаходить рішення треку, перепрочитавши слова Йорка. Тепер це пісня не про кохання, а важливу зупинку в житті. Чи підтримаєш сім’ю у важкий для неї час, чи розчинишся, наче брижі на пустому березі? Radiohead залишають вибір за слухачем, а режисер фільму закриває питання знаком оклику, який влаштовує всіх персонажів «Хвиль».
Примарна нитка
Phantom thread, реж. Пол Томас Андерсон
Джоні Ґрінвуд працював над саундтреком «Примарної нитки» приблизно тоді, коли народжувався альбом. Тому передмістя Лондона 1950-х теж грає струнними та клавішними інструментами, якими переповнений Moon shaped pool. До того ж, стрічка Пола Томаса Андерсона за своїм настроєм, темою та жанром мелодрами цілком підходить емоційному поштовху Тома Йорка. «Справжнє кохання чекає», – співає соліст Radiohead в заключному треку. Ця амбівалентність і досі тривожить романтиків у всьому світі, й тільки в режисера «Примарної нитки» є відповідь на тривожне запитання «коли?». Ймовірно, воно вже тут і приходить крізь натхнення, а не вимоги одне до одного.
P.S.
Крізь десятки років існування Radiohead з’явився поширений стереотип, що їхня музика занадто депресивна. Науковець Чарлі Томпсон, наприклад, виміряв, що найсумнішою піснею гурту є True love waits. Безумовно, так може вважати комп’ютер, але для прихильників вибір завжди різнитиметься. Сам Йорк в інтерв’ю для Зейна Лоу сказав, що коли люди перестають слухати сумну музику, вони вимикають себе. Тому зрозуміти феномен Radiohead легко – слухачам хочеться проаналізувати власні емоції з допомогою їхньої музики. Зводити такий гурт до однієї емоції важко, як, власне, і шукати фільми-відповідники на кожен із альбомів. Талановита творчість завжди є й буде неповторною, тому вона і викликає різні емоції в різних людей з абсолютно різним досвідом. Звідси з’являється й та шалена різноманітність технік та методик записів дев’яти альбомів та їхні нескінченні трактування. Якби Radiohead все ж був одним кінофільмом, то для фаната гурту він був би найулюбленішим. Для тих, хто лише відкриває їхню музику, цей фільм буде таким несподіваним, як маркетингові кампанії останніх трьох релізів.
Дуже крута стаття! Її б англійською ще і вона була б претендентом в одні з найтоповіших статей про хедів.
Чарiвно. Дякую.