Хто такі Tame Impala
Це не гурт у звичайному розумінні цього слова. Тобто, авжеж, Tame Impala грає на концертах як гурт, але записом музики, слів та зведенням займається Кевін Паркер, який і сформував серед своїх старих друзів бенд. Формування гурту відбулося з очевидних причин. Паркер не може грати на всіх інструментах водночас під час виступу. Та ще й зайва скромність змушує його ховатися не просто серед великої купи інструментів, а ще й за спинами виконавців. Та за цією скромністю приховано один з найталановитіших гуртів світу, який охоплює найголовніші фестивалі.
Музику Tame Impala не часто можна почути в кіно. Воно і зрозуміло. Їхні треки забирали б на себе всю увагу, а їхня психоделічна мелодика навряд чи би впоралася із класичним наративом. Вперше трек Паркера прозвучав у фільмі Лізи Холоденко «Дітки в порядку» про нетрадиційну родину із надзвичайно зірковим кастом (Аннет Беннінг, Джуліанна Мур та Марк Руффало). Але тоді ще гурт не був у центрі уваги. Справжня кар’єра почалася з пісні «Elephant». Її можна почути у всіх серіальних хітах 2010-х: «Дівчата», «Щоденники вампіра» та «Антураж». Паркер напівжартома сказав, що ця пісня оплатила йому половину власної оселі. Нещодавній фінал «Легіону» теж не обійшовся без літнього вайбу австралійців. В останній серії другого сезону звучить трек з першого альбому InnerSpeaker.
Невже зайва скромність Кевіна Паркера заважає головним героям якогось екшену пововтузитись на дорогих автомобілях біля хайвею? Тим паче сучасний тренд на різноманіття мав би посунути дорогі оркестровки Ганса Циммера та повернути психоделічний рок назад до кіно. Музика Tame Impala чудово би вписалася у потужні інді-хіти студії A24, але із саундтреками там складається хороша ситуація лише завдяки смаку режисера. До потужності звучання, яке перекриває візуальну частину кіно, додається ще й ідіосинкратичність бенду. Ми вирішили дослідити три альбоми Tame Impala, аби знайти фільми, які б пасували їм не лише настроєво, але й тематично. Перфекціонізм, усамітнення та музична колористика сформували гурт таким, яким він є зараз, тому залишилося підібрати їм гідних партнерів у кіно.
Innerspeaker
«Innerspeaker» не був першою дитиною Tame Impala. До цього Паркер записувався у гурті The Dee Dee Dums. До повноцінного дебютника робив EP, які разюче відрізняються по якості від InnerSpeaker. З перших гітарних рифів відразу можна зрозуміти, що до музики прийшов гурт зі своїм звучанням, яке супроводжуватиме їх кілька років. З купою натяків на розширення свідомості у треках Tame Impala відразу увійшов в історію як «ті хлопці, які співають про наркотики». Це, власне, проговорюється і в першому треку «It is not meant to be». Втім, сам Паркер ніколи в інтерв’ю не коментує цю ситуацію і аж ніяк не займається пропагандою «трави» навіть через музику. Просто сам психоделічний рок та дрім-поп почав асоціюватися з легкими наркотиками. Tame Impala відрізняється лише тим, що якісний продакшн та глибокі тексти про самотність, ізоляцію та відстороненість можна слухати і на тверезу свідомість.
У «InnerSpeaker» присутній мотив, що музика все ще залишається трохи хаотичною. Паркер ще не навчився писати семпли, які можна було б ставити на повтор всередині треку. Однак, це не означає, що альбом повністю позбавлений культових речей. Наприклад, «Why won’t you make up your mind?» взяв за семпл A$AP Rocky для треку «Sundress». Сам Паркер дуже розважливо ставиться до такого цитування музики і радіє, що хтось використовує його треки іноді навіть краще за нього. Відразу за цією піснею слідує, можливо, гімн Tame Impala, який вони не часто грають на концертах, проте він слугує лейтмотивом інтровертності – «Solitude is bliss». Дивно, що ніхто з кінематографістів так і не взявся імпортувати його у якийсь із фільмів. Адже він би пасував будь-де, навіть у прогулянці емо-версії Пітера Паркера у третьому фільмі «Людини-павука». Попри таку розважливість уся платівка видається щирим зізнанням у безпомічності. І хоча їй зовсім не бракує екшену, але наша підбірка асоціативного ряду цілком витримує баланс між самотністю протагоніста і його фінальним конфліктом із навколишнім середовищем.
Під чим дивитися?
The Doors
реж. Олівер Стоун
Окей, це буде неочевидний вибір, адже у фільмі Стоуна скоріше треба ставити музику культового Моррісона. На початку кар’єри Кевіна Паркера ще не було відомо, як довго гурт протримається на арені слави. Звісно, високі оцінки від Pitchfork наполягали на швидкому досягненні популярності. Додайте до цієї ситуації біографію самого Джима Моррісона, який теж був доволі скромним. Але із поступової гри по барах The Doors стали всесвітньо відомими і так само грали психоделічний рок – тягучий, наче не розбовтаний молочний коктейль через соломинку. Нині важко уявити, щоб Олівер Стоун зняв таке кіно про Tame Impala. Зараз його радше хвилюють політичні чвари між США та Росією. Але в якійсь альтернативній реальності хочеться побачити, як відкриваються двері в ілюзорний світ музичного різноманіття.
По іншу сторону чорної веселки
реж. Панос Косматос
Це кіно не відразу оцінили за його химерний наратив, але візуальну частину очі глядачів пам’ятають і досі. Режисер «Менді» починав свою кар’єру саме з візуального сторітелінгу. Так, у нього небагато сюжетного м’яса, але він вмів створювати потрібний настрій перебування під MDMA. «InnerSpeaker» свого роду теж справлявся зі своїм завданням наркотичної спраги. І якби наркотичну залежність можна справді замінити мистецтвом, то ці два твори під руку витягнули б на світ не одну загублену душу на термінальній стадії.
Джеррі
реж. Гас Ван Сент
Метт Деймон та Кейсі Аффлек загубилися посеред пустелі. Обох звати Джеррі. На цьому поки що все. Такий мінімалістичний підхід Гаса Ван Сента вже міг би здатися традиційним, але навряд чи ви знайдете у його фільмографії щось бодай схоже. Півторагодинний екзистенціалізм на плівці мав би ще привабливіший вигляд, якби Кевін Паркер у 2002 році підкрутив свій «InnerSpeaker» та підлаштував його під звуки пустельної бурі. Цей альбом, як ніякий інший, підходить для доповнення міражів, якими вряди-годи здаються глядачу і самі головні герої.
Самурай
реж. Жан-П’єр Мельвіль
Таємнича атмосфера стрічки Мельвіля аж надто яскраво підхоплює ініціативу взяти Tame Impala за свій головний саунд. Перфекціоніст в обличчі протагоніста Жефа Костелло вже з перших кадрів проявляє свою готовність до бездоганних вбивств. І в моменти відпочинку йому б не завадило послухати принаймні «I don’t really mind», яка завершує лонгплей Кевіна Паркера на оптимістичній ноті. Можливо, Ален Делон і не асоціюється з австралійською психоделікою, але Жан-П’єр Мельвіль конструює свій неонуарний трилер так майстерно, що це може загіпнотизувати. Ех, їм би разом попрацювати над якимось фільмом, але вже не доведеться.
Таксист
реж. Мартіна Скорсезе
Куди ж без нью-йоркських безсонних ночей у таксі та панківських зачісок з монологами біля дзеркала? Звісно, Тревіс Бікл слухав би Tame Impala, але точно би під цією музикою не відпочивав. Бо Тревіс Бікл ніколи не відпочиває. Його жовте таксі під барабани Паркера синхронно розсікало би вологе повітря після дощу. А фінальний прохід до будинку, де відбувається вбивство сутенера, до біса пасує гітарним рифам у треку «The Bold Arrow of Time». Агов, Марті! Якщо не передумав знімати продовження, то у нас є ідеї на рахунок саундтреку.
Lonerism
Під час успішного туру у підтримку першого альбому Кевін Паркер записував другий. Він вийшов через два роки після дебютника – у 2012 році. Назва здається цілком випадковою і насправді так і є. Сам Паркер описує цей альбом дивним чином: «У «Innerspeaker» співалося про тих, хто вже знаходиться блаженним у забутті. Наче і я вже там. Цей альбом схожий на дитячу версію, як хтось росте і відкриває інших людей і просто розуміє, що їхнє місце не асоціюється з рештою світу. Це наче зрозуміти, що ви – самітник». Насправді у такому самітництві та проростає музика Tame Impala, яка потребує детального вивчення наодинці, але потім врізається у пам’ять разом з ностальгічними відеоінсталяціями на концертах гурту.
«Lonerism» маркує цілу концепцію, якої був позбавлений «Innerspeaker». Ця випадкова назва, що уособлює процес самоти, відображена на обкладинці лонгплею. Її роботою займався графічний дизайнер Лейф Подайські, який на замовлення Паркера обробив фотографію Люксембургських садів, зроблену музикантом під час туру. Подайські співпрацював раніше з London Grammar, Bonobo, Foals. Тому від нього і варто очікувати такого легкого фільтра сонячності, який притаманний інді-гуртам. Але крім і випадкової фотографії, яка припала до смаку Кевіну, ця обкладинка виходить за рамки австралійського настрою, яким гурт ділився зі слухачами на минулому альбомі. «Lonerism» записувався у столиці Австралії Перт та Парижі. Паркер також грав на барабанах та синтезаторі під час гастролів на підтримку першого альбому. Париж трапився музиканту через співачку Melody Prochet, якій Кевін допомагав записувати альбом. Вони закохалися одне в одного, але їхнє кохання стане темою вже наступної платівки. Результат «Lonerism» вийшов ще більше приголомшливим за «Innerspeaker». Наприклад, Pitchfork поставили альбому дев’ятку, порівнюючи його з класикою шістдесятих та рекомендуючи для тесту Hi-Fi апаратури.
Під чим дивитися?
Будь моїм хлопцем на п'ять хвилин
реж. Пітер Солетт
В інтерв’ю Метту Вілкінсону на Beats 1 Паркер сказав, що цей альбом слугує терапією і його варто дати послухати молодшому Кевіну, коли той лише починав писати музику. Враховуючи, що «Lonerism» записувався вдома у дівчини Паркера, пазл складається у романтичному комедію для підлітків. У нас вже є така: Нора знаходить втіху у касетних підбірках Ніка, який не тямить свого життя без музики. Маленьке приємне кіно на вечір, яке не намагається бути культовим, але і до обов’язкового теж не тягне.
Наука сну
реж. Мішель Гондрі
Французькі назви у треках Tame Impala – це не знущання з французької сцени електронної музики. Навпаки, це така вітальна листівка всім, хто так чи інакше вплинув на Паркера під час запису альбому у Парижі. Endors Toi – пісня про схвалення роботи під час важкого дня, наприклад. «Наука сна» у цьому асоціативному ряді опинилися і по причинах настроєвого абсурду, який коїться в альбомі. Втім, до цього додається і схвалення самої фантазії Мішеля Гондрі, якому на небі написано: «зрежисувати кліп для Tame Impala». А поки цього не трапилося, можна ще раз передивитися пригоди Гаеля Гарсія Берналя всередині власних сновидінь.
Реприза
реж. Йоакім Трієр
Історія про двох письменників, один з яких стає знаменитим, а іншій – ні. Це дебютний повний метр норвезького Трієра, який запам’ятається пізніше і своєю «Відьмою», і встигне попрацювати у Голлівуді над «Гучніше, ніж бомби». Що ж ми шукаємо у цій сумній історії про пошуки щастя, якого не знайдеш у роботі? Все просто – Люксембурзькі сади, якими гуляють головні герої стрічки. У кіно цю пам’ятку зустрінеш рідко, але здається, що Йоакім Трієр знайшов їй правильне використання. Воріт з обкладинки альбому Tame Impala у кадрі не видно, але відчуття дистанціювання одне від одного у головних героїв не менше, ніж у самого Паркера від реальності.
Загадкова історія Бенджаміна Баттона
реж. Девід Фінчер
Звісно, куди ж без Фінчера у топі про перфекціонізм? Але ми знайшли аналогію трохи глибшу за професіоналізм режисера. «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» – це нескінченний калейдоскоп сюжетів, які неминуче приходять до термінальної точки незворотності. Бенджамін і сам уособлює цю незворотність, демонструючи відсутність будь-яких комплексів неповноцінності, він навіть вчиться кохати забороненою любов’ю. «It feels like we go only backwards» ідеально пасує до цієї історії. Бо у фільмі відчувається, що час йде назад. Час тут дійсно сплутав все: і молодість, і старість, і дитинство.
Вона
реж. Спайк Джонз
Спайка Джонза можна звинувачувати у потуранні хіпстерам та схваленню їхнього способу життя. Втім, «Вона» показує й інші чесноти міленіалів, здатних закохатися й в операційну систему. Самотність головного героя, який рве з реальністю всі зв’язки, повністю зникає з приходом сексуального голосу Скарлетт Йоханссон. Та на відміну від решти комп’ютерних програм у Саманти є теж емоції та почуття, тому і контролювати її неможливо. Трек Паркера «Nothing that has happened so far has been anything we could control» можна сміливо вішати теглайном на постер. І на цьому зі спокійним серцем завершувати маркетингову кампанію фільму.
Currents
«В кожного гурту є пісні про дні і ночі. Всіх накриває, таке іноді буває», – співав Андрій Хливнюк у своїй відомій пісні про те, ким ми були. Ось і у Паркера трапився такий момент. Стосунки з Melody Prochet, з якою він мало не одружився, підійшли до фіналу. Соліст гурту повернувся з Парижа до рідного Перту і протягом двох років кожного дня записував треки до нового альбому. Вперше він не потребував жодної допомоги та не користувався порадами. Це наскрізь і повністю рефлексія, брейкап-альбом. Тільки це брейкап не лише з дівчиною та минулим життям, але й з гітарами. Звісно, вони деінде залишились, але «Currents» наскрізно синтезаторський поп-альбом. Ви почули все правильно. Психоделія відступила на другий план. Паркер тепер хоче, щоб під його музику танцювали в клубах не лише при ввімкненні треку «Elephant».
Зачинившись у своєму будинку, Кевін будував свій день так, щоб він починався після обіду і до самої ночі пив, курив та робив музику, перериваючись на плавання у басейні. Паркер записав більше тисячі вокальних партій лише до одного з треків, аби дійти до ідеалу. Та в результаті все одно називає альбом неможливим для прослуховування. Здавалося, що музиканту треба було лише дивитися ромкоми для того, щоб загоїти біль. Втім, він просто намагався винайти якісь уроки з цієї життєвої мандрівки. «Я дійсно розмовляю з самим собою, з іншою частиною себе… промовляю до старої версії, до тієї частини мене, яка протистоїть змінам, і хоче, щоб я залишився таким, яким і був», – розповідав Паркер в інтерв’ю NME. А ця мандрівка довжиною у життя закінчується треком «New Person, Same Old Mistakes», про який Кевін говорить без жодного снобізму: «Остання пісня повинна звучати, наче фінальна битва між оптимізмом та песимізмом. Це конфронтація між стороною, яка хоче прогресу, і стороною, яка хоче залишитися такою ж».
Під чим дивитися?
Юність
реж. Річард Лінклейтер
Наймасштабніша постановка про молодість, яку Лінклейтер знімав 12 років, цікаво римується з альбомом «Currents» завдяки своїй темі. Тут і підліткові розчарування, і перше кохання, і юнацька неслухняність переплітаються у такій природній інтонації, що по-справжньому захоплюєшся головним героєм і турбуєшся про нього, наче про свого сина. Водночас, «Юність» – це і така листівка дев’яностим, коли трава була зеленішою, а жуйки смакували інакше. Саме таке враження складає альбом Tame Impala. Це і гра на ностальгію. Проте це ностальгія не за часами, а власним Я, що неминуче піде у невідомість і залишиться лише на плівці ентузіаста, який так і не взяв заслужений «Оскар». Так, Річарде, ми справді сумуємо.
Ла Ла Ленд
реж. Демієн Шазелл
Годі шукати кращих аналогій, аніж нещаслива історія кохання між Себастіаном та Мією. Тим паче, мрія Мії переїхати у Париж і стати там акторкою відгукується й історією Кевіна Паркера, дівчина якого залишилася у столиці Франції вже без нього. Важко уявити, чи Джастін Гурвіц слухає Tame Impala на дозвіллі, але можна припустити, що їх часто хвилюють одні й ті самі проблеми. Адже емоції обидва саундтреки до чужого життя викликають приблизно однакові.
Осіння соната
реж. Інгмар Бергман
Знайдіть когось, хто буде дивитися на ваше кохання, як Інгмар Бергман дивиться на своє. Апофеозом його рефлексій стала напівавтобіографічна «Осіння соната», що переповнена символізмом та заграванням із аудиторією. Ймовірно, не було такої стрічки у фільмографії шведського режисера, яка так щиро та іноді навіть відверто висвітлювала його почуття, враження та захоплення жінками, які його оточували. У цьому фільмі немає жодної нотки заздрості чи ненависті до персонажок, хоча назвати їх позитивними героями важко. «Currents» – це теж про емоції, адже тут повно посилань на власний егоїзм та неможливість йти далі без принаймні одного погляду у вдалечінь минулого.
Амелі
реж. Жан-Жак Жене
Ще одна французька стрічка в асоціативному ряді, але цього разу остання. І вона тут не завдяки померлому коханню до Melody Prochet. Навпаки, фільм Жене – це покадрова ілюстрація, як знову полюбити себе. Полюбити себе дивного, худого, товстого, з великими очима, з маленьким носом. Ну ви зрозуміли, полюбити себе будь-яким. Це кіно яскраво відображає диверситивність суспільства та особистості у найкращих її проявах ще до появи різних шоу на Netflix, які вчать цьому на реальних суб’єктах депресії. Шкода, що більшість іноземців оцінила «Амелі» скоріше як посібник з кохання до француженок. Хоча і розчарування, підозрюю, чекало на цих чоловіків знатне. «Let it happen», «Yes, I’m changing» записуйте до обов’язково прослуховування, якщо вважаєте себе фанатом цієї класики.
Десь
реж. Софія Коппола
Стрічки Копполи завжди керуються правилами феміністичного світу: тут чоловіки або у депресії, або з поламаними ногами, або їх і взагалі немає. «Десь» – це кіно про перше, тобто депресію та пошуки рівноваги. Головному герою дружина залишає одинадцятирічну дівчинку, яка бажає розваг, у той час, як батько воліє мати лише спокій. Не важко здогадатися, чим ця казка закінчиться. Хоча дивитися на процес розповсюдження доброти надзвичайно приємно. Так, власне, складається й історія з прослуховуванням альбому «Currents», який наскрізь просочений повсякденністю, але завжди говорить про казковість спогадів. Кіно та музика і справді скидаються у цьому випадку на боротьбу оптимізму та песимізму. Хто виграє, залежить лише від враження слухачів\глядачів.
Дякую, давно хотіла прочитати про історію улюбленого гурту.