Сьогодні Леопарди стали досить відомі в Україні завдяки Німеччині, проте в Італії є своя візія на цього представника роду котячих і вона точно заслуговує вашої уваги. Мені цікаво розповісти про ті речі, якими глядач зможе насолоджуватися в цій епопеї, що безсумнівно викликає пієтет в Мартіна Скорсезе і за його словами є медитацією про вічність. Сам режисер зізнавався, що «живе з цим фільмом кожен день свого життя».
То хто ж такі леопарди? Вісконті дає на це запитання неочевидну відповідь.
Лукіно Вісконті вважається батьком італійського неореалізму (напрям італійського кіно 1945-1955 рр., характерний історіями про «простих людей», зйомками на натурі, повоєнними пейзажами Італії, непрофесійними актор(-к)ами, гостросоціальною тематикою – Moviegram), адже його «Одержимість» (Ossessione) 1943 року стала провісником цього напряму, витриманим в його естетиці. Однак, починаючи з 1950-х, він поступово відходить від сюжетних та стилістичних тропів неореалізму і звертається до зображення занепаду аристократії та екранізацій творів літератури.
«Леопард», знятий у 1963 році – це три в одному. Адаптація однойменного роману Джузеппе Томазі ді Лампедузи, зображення періоду Рісорджименто (процес об’єднання Італії, що тривав протягом першої половини ХІХ століття й завершився в 1871 році) і врешті-решт персональний фільм.
Вісконті народився в сім’ї герцога та графа Джузеппе Вісконті ді Модроне, однієї з гілок роду Вісконті, які керували Міланом в Середні Віки. Майбутній кінорежисер ріс у родинному маєтку свого батька й виховувався в аристократичному дусі з ухилом в католицизм. Очевидно, що режисер відчував певну спорідненість із головним героєм стрічки, князем Саліною.
«Леопард» варто сприймати як подорож всередину життя, можливо, навіть свідомості головного героя фільму, князя Фабріціо Саліни. Берт Ланкастер, який грає князя, на всі сто відсотків упорався зі своєю роллю й наситив персонажа всіма необхідними йому рисами. Протягом фільму, за кількома рідкісними винятками, ми будемо знайомитися з побутом дворянина.
Князь не готовий до революційних змін, що мають прийти разом із новою владою внаслідок успішної революції. Саліна – яскравий представник свого прошарку і його єдине уособлення, яке може боротися за свої цінності до кінця. Ця боротьба в фільмі буде пов’язана не кров’ю і потом, а манерою поведінки й діями.
Важливо, що кожен злам у світогляді головного персонажа демонструється у фільмі не тільки наочними змінами (просто порівняйте манеру поведінки й емоції Саліни на початку фільму й у кінці!), але й підживлюється висловлюваннями, які остаточно цей злам закріплюють. Створивши, харизматичного персонажа, Вісконті змушує співпереживати йому і його долі, змушує зануритися в порядок життя і проблеми, що спіткали знать у часи, коли вона опинилася на задвірках історії.
Згодом режисер зробить це наскрізною темою для своїх подальших фільмів. «Загибель богів» (La caduta degli dei) (1969), «Людвіг» (Ludwig) (1972), «Невинний» (L’innocente) (1976) – переплетення аристократичної тематики у творчості Вісконті. На пізньому етапі кар’єри він просто посідає амплуа літописця дворян і ґрунтує свої фільми навколо вагомих історичних подій, як-от «ніч довгих ножів» у фільмі «Загибель богів».
Режисер робить своїм завданням відтворити в найдрібніших деталях побут типового аристократа Італії. Це передається за допомогою костюмів героїв(-нь) фільму (меншою мірою) та інтер’єрного оздоблення маєтків, в яких проживає родина Саліни (більшою мірою). Дами ходять із віялами й у добірних сукнях, а поважні пани носять фраки та білосніжні сорочки – вони справжні діти своєї епохи. Будинки наповнені картинами Ренесансу, що зображують переважно релігійні сюжети, подекуди можна зустріти бюсти римських імператорів як нагадування про великі часи історії італійського народу.
Пишність стає незмінною характеристикою кімнат, де перебувають головні герої, а кольори щоразу змінюються з переходом до іншої локації. Спочатку глядач(-ки)і смакують кришталево чисту білизну, а вже згодом локація може бути прикрашена червоним кольором, пізніше в усій величі буде проявлятися зелений – така мандрівка кольорами прапору Італії. Також можна споглядати прикрашені золотом двері, родинні герби й картини членів сім’ї, а в особистому кабінеті князя побачите телескоп і велику бібліотеку, що розкривають не стільки аристократичну сутність героя, скільки його особисті вподобання.
Вісконті як справжній митець епохи бароко захоплює глядач(-ку)а своєю урочистістю, грандіозністю і величезною кількістю декоративних елементів. Напевно, в цьому і проявилася ще одна унікальна риса Лукіно Вісконті як режисера. Рідко можна зустріти в кінематографі зосередження такої уваги саме на пишності, в найбільш бароковому сенсі цього слова. І навряд ще хтось зможе так відчути той дух часу, дух знаті й візуального сприйняття тодішнього світу, як це зробив італієць.
Окрім статичної монументальності будівель, режисер зробив масштабні сцени за участі великої кількості статист(-ок)ів. Вони передають дух епохи та політичні реалії. Тут можна побачити як штурм Палермо червоносорочниками Гарібальді, так і світські прийоми, багатолюдні процесії до церкви, де тріумфують багатство і традиції старих аристократів.
Насамкінець близько години хронометражу фільму займає великий бал, на якому спочатку звучить партитура Ніно Рота, який написав саундтрек до «Хрещеного батька», а згодом вона поступається місцем веселому вальсу Верді. Цей вальс Верді написав для фортепіано в 1859 році, але він був опублікований лише в 1963 році, коли композитор Ніно Рота адаптував його для оркестру у своїй партитурі до фільму. Вісконті вперше продемонстрував вальс публічно, і музичний твір, можливо, ніколи не був так розкішно представлений.
Лейтмотивом стрічки є критика прогресу як позитивного явища і змін, без яких він неможливий. Критиком постає князь Саліна, вже старий та зрілий, а захисником прогресу радше несвідомо є його племінник Танкреді (Ален Делон), молодий амбітний парубок, який вбирає нові віяння часу.
Окрасою фільму можна вважати діалог князя з п’ємонтським чиновником Шевальє, який пропонує головному герою місце в Сенаті. В цьому діалозі персонаж Берта Ланкастера не просто дає характеристику своєму народу – сицилійцям, – він точно визначає, хто в новоутвореному суспільстві є леопардом. Іронічно, що саме це не вдається почути Шевальє.
Окрім того, князь прекрасно відповідає на пропозицію чиновника: «Я представник старого прошарку, безнадійно зіпсованого минулим режимом і пов’язаного з ним, якщо не любов’ю, то походженням. Моє покоління застрягло між двох світів і почувається чужим в обидвох. І крім цього, в мене нема ілюзії. Навіщо Сенату такий законодавець? Який немає досвіду в законотворчості, який не може обманути самого себе, а без цього за тобою не підуть інші. Ні, Шевальє, якщо я стану політиком – мені кінець».
«Леопард» став етапним фільмом для самого Вісконті, приніс йому «Золоту пальмову гілку» на Каннах і прославив за межами Італії. Вісконті і далі зніматиме на тему аристократії та їхнього виру життя, рефлексуючи про таку рідну для нього річ. Згасаючи (читайте – старіючи) сам, він до кінця своїх днів зніматиме про згасання інших.
