Історія України у своєму онтогенезі постійної самоідентифікації – це суцільні травми та боротьба, в першу чергу, за власне виживання як держави на політичній мапі світу. За великим рахунком, перескочив в дев’яностих та першій половині нульових жорсткі сценарії розвитку, з 2014 року – після Революції Гідності, анексії Криму та війни на Донбасі – наша країна живе в стані турбулентності, яку неможливо ігнорувати. Втім, сучасний кінематограф тільки-но розпочав серйозно займатися репрезентацією нових історичних травм. Оскільки, навіть враховуючи горезвісний лаканівський дискурс, пропрацювати живий історичний процес не так вже і легко. При цьому варто пам’ятати та розуміти жанрову специфіку воєнного кіно, що постулює, в першу чергу, реалістичне, не вилизане зображення. І цей канон є незмінно стійким, навіть якщо погляд на війну передбачено не настільки акцентованим, а приглушеним. Кінематограф – це чужі сновидіння, перекладені на кіномову; воєнний кінематограф – це фантазм тієї реальності, яка може стати ближче аніж здається.
Першим по-справжньому вдалим ігровим фільмом на тему російсько-української війни на Донбасі стали «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, які розповідали про оборону Донецького аеропорту. Ця стрічка на режисерському рівні не надто витончена. Але, якщо дивитися на рівні сценарію Наталії Ворожбит – це «проза, вистраждана як документ». Схожий принцип роботи з живим історичним матеріалом сповідує й воєнна драма «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас». Стрічка оповідає історії декількох бійців батальйону «Донбас», які вижили в пеклі Іловайського котла п’ять років тому. Тож і сюжет фільму, який випустили в широкий прокат до річниці цих трагічних подій, чітко прив’язано до нещодавньої реальності, хоч і з певним правом на художню вигадку.
Командир батальйону «Донбас» за прізвиськом «Бішут» разом із напарником «Квентіном» поранені, в той самий час, як звільнений від сепаратистів Іловайськ стає центром протистоянь з регулярною російською армією. Для режисера Івана Тімченко «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» став дебютом у повнометражному кіно. Протягом усієї стрічки дуже помітно, як режисер намагається поєднати й авторське висловлювання, і суто жанровий продукт. Водночас він забуває насичувати предметний світ картини тими деталями, без яких її адекватне сприйняття неможливе, та відтворює в фільмі багато документальних відеоматеріалів, які знято в Іловайську. Дебютною стрічка стала і для Тараса Костанчука, який грає самого себе. Подекуди здається, що таким чином він відсторонюється від пережитого. «Нашою задачею було створити художній фільм, але максимально наближений – навіть в дрібних деталях – до того, що відбувалося в реальності. Тому, десь на 80% – це реконструкція того, що було насправді. Ще 10% – додані сюжетні лінії, які об’єднують всі ці події між собою» – згадує в інтерв’ю сам Костанчук. Скутий рамками обмеженого бюджету, фільм, однак в спроможності показати весь моторошний масштаб війни, завдяки концентрації на окремих героях картини: самого Тараса Костанчука, «ГРУшника» Ринкова, різноманітних персонажів другого плану з різних таборів воєнного протистояння.
Відразу хочеться відзначити ключовий пройом стрічки, що порівнює реальні події з кінематографічною дійсністю (більш згладженою): окрім Констанчука, який грає самого себе, в зйомках залучено 50 справжніх бійців батальйону. Вони до того ж, консультували інших акторів, для більшої переконливості їх трансформації в кадрі. Завдяки цьому прийому стрічка завмирає в такому собі міжжанровому вакуумі, де з одного боку – наратив, зітканих із показань свідків та актори, що рівні своїм же ролям в реальному житті; з іншого – вся ця очевидна документальність розчинена в привабливій для глядача жанровості. «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» – це динамічна воєнна драма з домішками бойовика. Але в запропонованій позакадровій дійсності (в першу чергу, через агресію Росії на сході країни, що досі продовжується) суто розважальний жанровий канон виглядає вторинним, тим паче, що фільм Івана Тімченко апріорі травматичний для тих, хто вижив у котлі, так і для тих хто віддав там своє життя. Тут варто згадати, що в контексті trauma studies в мистецтві репрезентація травм відбувається через відігравання та пропрацювання. Проживання наново, але вже в просторі кіно, подій Іловайська, як остаточно цементує реальність, так і дозволяє поглянути на сам історичний процес зі сторони, осмислити його через запропоновану кінематографом «роботу скорботи» і так званий наративний фетишизм (за Сантнером).
Учасники стають свідками, які дають документальні свідчення, які сценарист (журналіст Михайло Бриних) перетворює на сценарій прийнятний для кінематографа. Режисер стрічки досліджує реальність з усією її поліфонією, не опускаючи до надто нарочитих маніфестів. Безумовно, «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» – кіно також і політичне і розглядати його з точки зору нової політичної дійсності – це немов чітко артикульоване попередження про ворога, довіряти якому необачно, нерозумно та абсолютно небезпечно для існування нашої країни взагалі.
Наратив у стрічці нелінійний. Цей прийом не можливо приймати лише як витончений режисерський хід, враховуючи що кіномова фільму позбавлена навмисної візуальної ускладненості. Нелінійністю сюжету чітко вбудовується в механізм людської пам’яті, що бореться з наслідками пережитого, зважаючи на ПТСР. За всієї традиційності режисерського підходу та чіткості сюжету як такого, саме завдяки нелінійності наративу показана уся травма воєнного конфлікту в цілому та подій в Іловайську зокрема. Зранена пам’ять бореться і з самою собою, відновлюючи перебіг подій поступово, все сильніше заглиблюючись то в жах, то в серце пітьми, яким став п’ять років тому Іловайський котел. Таким чином і деяка неточність подій більш ніж художньо зумовлена – людській пам’яті властиві сірі плями. Тоді як фільм Тімченка це ще й продукт ідеологічної консолідації, адже колективна пам’ять про нещодавню травму легко може бути розмитою тими чи іншими риторичними вправами, що знецінюють сам визвольний характер війни.
