«Домашні ігри» – один із двох українських фільмів на Docudays UA 2019, який потрапив до секції хітів, оминувши національний конкурс. Не дивно, адже світова прем’єра стрічки Аліси Коваленко відбулася на Sheffield Doc/Fest і з того часу встигла проїхатися численними фестивалями, перш ніж дістатися України. Ми поговорили з режисеркою про втручання у життя героїв фільму, допомогу Сергія Лозниці, новий проект і її відношення з IDFA – фестивалем, який фінансово підтримав стрічку через спеціальний фонд.
Як глядачі сприйняли «Домашні ігри» на IDFA? Чи є відмінності порівняно з твоєю попередньою участю у фестивалі з «Алісою в країні війни»?
Дуже складно говорити про якусь одну тенденцію. На IDFA завжди представлені фільми на гострі теми: сирійська війна, мігранти, ЛГБТ, насилля над жінками тощо. «Аліса в країні війни» якраз була стрічкою з такою гарячою проблематикою.
Через це на всіх Q&A глядачі здебільшого цікавилися політичною ситуацію та роз’ясненням того, що у нас відбувається, а не самим кіно. Не тільки там, а й на інших фестивалях доводилося дуже багато говорити про Путіна та розповідати про те, як ми можемо вирішити ситуацію на сході країни.
IDFA дуже унікальна в плані глядачів. Я не бачила тут жодного фільму, на який би прийшло 10 людей. На всіх показах аудиторія активна, завжди ставить багато запитань, і ніхто не тікає з початком титрів. Мене це вразило під час прем’єри «Аліси в країні війни». У тій версії, яку ми представили на IDFA, були доволі довгі титри з перерахуванням усіх показаних солдатів і не було музики. Глядачі витримали цю тишу та досиділи до кінця.
«Домашні ігри» теж приймали дуже тепло. Наш фільм був підтриманий IDFA Bertha Fund. Відчувалось особливе ставлення та любов, з якою говорили про стрічку. На додаток ми отримали приємний бонус від цих показів. Одна важлива людина у французьких медіа подивилася наш фільм на IDFA та порадила подаватися на FIPADOC. На той час у нас не було французької прем’єри, бо сейлз агенти просто забули відправити фільм на деякі фестивалі. FIPADOC залишився нашим останнім шансом, але дедлайн уже пройшов. І ця людина допомогла, написавши напряму директору фестивалю. Їй сподобався фільм, і ми отримали французьку прем’єру.
З усіх твоїх фільмів, здається, ти найдовше створювала саме «Домашні ігри»?
Ми з Любов’ю Дураковою довго робили «Сестру Зо». Спочатку виграли пітчинг Держкіно, а потім виявилося, що студентам, які не отримали бакалавра чи магістра, не можна давати гроші. Тому з нами попрощалися та позбавили фінансування. Через це створення фільму дуже затягнулося.
«Домашні ігри» почався з перемоги на пітчингу Docudays UA «The Guardian goes Ukraine» та отримання підтримки від The Guardian. Тому у нас вийшло дві версії фільму: коротка та довга. Дуже круто, що ми збирали фінансування поступово. Пітчинг The Guardian, потім гроші від IDFA Bertha Fund, перемога на пітчингу в Одесі й урешті-решт вдалий відбір у Держкіно. Мабуть, це ідеальна ситуація для розвитку проекту: ти отримуєш фінансування та підтримку, час від часу пітчингуєш фільм, відчуваєш, як він працює, і паралельно знімаєш.
Час впливає на складність роботи над матеріалом? Чи важко було повернутися до повного метру після короткого?
Коли ми подавалися на пітчинг Docudays UA, то розраховували на друге місце. Але – перемогли у конкурсі The Guardian і були зобов’язані зробити для них фільм. Потім виявилося, що це не зовсім той формат, який ми хотіли.
У результаті ми створили 15 версій «Домашніх ігор», постійно вносили якісь правки, бо потрібно було все пояснити, адже ці стрічки дивляться в усьому світі. Нам постійно казали, що все має бути більш clarify. Зрештою, ми створили дуже clarify версію та ввели оповідача в особі тренера Алли Василівни, яка прояснює все, що ще може бути незрозуміло. Круто було попрацювати з The Guardian і зрозуміти, як працює формат такого документального інтернет-кіно. Але це було дуже складно.
Мабуть, це ідеальна ситуація для розвитку проекту: ти отримуєш фінансування та підтримку, час від часу пітчингуєш фільм, відчуваєш, як він працює, і паралельно знімаєш
Багато документалістів дотримуються позиції, що не варто втручатись у життя персонажів. Я знаю, що у тебе щось пішло не так, і, наприклад, ти вмовила тренера взяти Аліну на збори й оплачувала її участь у них.
Завжди щось іде не так. Ця ініціатива не була моя. Надя (одна з героїнь фільму – прим. автора) підійшла та сказала, що Аліна хоче поїхати на збори. І попросила мене допомогти. Я спробувала це зробити, бо Алла Василівна, вона така, не змінює того, що сказала. Вона не погодилася взяти Аліну в табір, бо там уже не було вільних місць. Але сказала, що прийме Аліну, якщо та житиме деінде. Тому ми оселилися на сусідній базі та ходили на тренування до всіх.
Але ж це впливає на історію та життя героя.
Те, що ти приходиш із камерою, – це вже втручання у життя героя. Правда, він одразу поводить себе інакше. Коли тебе постійно знімають, десь на підсвідомому рівні ти обдумуєш свої слова перед тим, як їх вимовити. Ти намагаєшся бути кращим.
Взагалі, це одвічне питання. Є дві основні думки. Якщо ти починаєш допомагати героям, то маєш ввести себе у фільм. Тобто це стає частиною кіно. Або ж не допомагай. Наприклад, Гелена Тржештікова знімала свого персонажа Рене понад 20 років (мова йде про фільм «Рене» – прим. автора). У неї була домовленість із продюсером – вони платили за зйомки всім героям. Тобто це теж якась дивна взаємодія. Можливо, ці гроші можна трактувати як плату за втручання у життя.
Інколи я думаю про те, що не варто було втручатися. Але тоді у Аліни померла мама, я ще недостатньо вжилися у її життя і як людина не могла стояти осторонь. Зрозуміло, що фінансово я постійно підтримувала родину, привозила ласощі та подарунки дітям. Хотілося принести трохи радості в їхнє життя. У когось більше холоду, відстороненості та цинізму, і вони можуть обрубати такі речі. Є протилежні приклади. Яцек Блавут, легендарний польський документаліст, який відзняв приблизно 30 фільмів, і досі спілкується та допомагає героям своїх перших стрічок. Тобто це теж нормально і залежить від людської позиції.
Коли тебе постійно знімають, десь на підсвідомому рівні ти обдумуєш свої слова перед тим, як їх вимовити. Ти намагаєшся бути кращим
Історія, розказана в «Домашніх іграх», – позитивна чи депресивна? З одного боку, все закінчується добре. Але ми ж бачимо, у яких умовах живуть герої...
Коли я закінчувала фільм, то думала, що це надихаюча історія. Мені не вірилося, що тут можливий хепі-енд. Але всі обставини складалися саме так. Натомість поляки мені казали: «Не звертай на них уваги, це сумна історія. Згодом знову все скотиться у *******, і краще буде працювати негативна кінцівка, де всі будуть плакати». Я питала: «Ну як так? У реальності зараз все добре». У Аліни був шанс грати в національній збірній, з’явився спонсор, я навіть фотографувала, як із ним підписали контракт, пішов Рома (чоловік мами Аліни – прим. автора). Все було дуже добре.
Через півроку я дізналася, що спонсор зник, не вийшло пройти в національну збірну, тому що команда вилетіла з вищої ліги, а гравець із першої ліги не може грати у збірній. І так далі. Виявилося, що не все так добре. Але ти закінчуєш фільм у якийсь момент. Тоді всі були сповнені надій. Мабуть, для мене це певна школа: закінчуючи фільм, ти маєш розуміти більше, ніж те, що відбувається саме зараз.
Взагалі, документальне кіно дуже важко закінчити. Є жарти про те, що у документальному кіно герой іде вдалину, кудись летить, їде на автобусі чи поїзді. Бо життя продовжується, а ти закінчуєш фільм. На чому його закінчити? Це ж не ігрове кіно, де ти прописав кінець і все до нього підводив. Тобі доводиться підлаштовуватися під реальність.
У фінальних титрах є чимало подяк, серед них Сергієві Лозниці та Віталію Манському. Як вони пов’язані з фільмом?
Ми познайомилися з Сергієм Лозницею в Ризі на «Артдокфесті». Тоді для показу обирали десь 5 фільмів, і так склалося, що всі присутні режисери потоваришували між собою. Ми групками ходили дивитися фільми, серед яких був і «Аліса в країні війни». Лозниця у пух і прах розніс фільм.
Але ми все ж продовжили спілкуватися. Я розповіла Сергієві про «Домашні ігри» та показала 20 хвилин початкових епізодів. Він сказав, що історія цікава, давав поради щодо драматургії тощо. Пізніше написав на моє прохання рекомендацію до IDFA Summer School і передивився чорновий монтаж. Він дуже мене підтримав на початку.
До речі, Сергій Лозниця казав, що ніколи у житті не знімав би таке кіно, як «Домашні ігри». За його словами, він не готовий входити у життя іншої людини, адже в цьому випадку ти не зможеш бути холодним. Ти опиняєшся у просторі, де життя впливає на тебе і не дає вимкнути емоції. Лозниця вважає, що художник має бути незворушним, все чітко розуміти й аналізувати. Якщо ти піддашся емоціям, то не зможеш створити витвір мистецтва.
Віталій Манський теж мене дуже підтримав. Він нам допомагав на пітчингу Baltic Sea Forum for Documentaries і коментував матеріал у процесі роботи. Манський дуже жорстко коментує. Але потім він прийшов дивитися фільм в Одесі та сказав: «Дивно, на екрані фільм виглядає краще».
Коли я закінчувала фільм, то думала, що це надихаюча історія
Наскільки складно відзняти документальний проект в Україні?
Не всі мої проекти українські. Наприклад, «Аліса в країні війни» – це польське кіно. Там був хороший бюджет, і поляки не хотіли просити додаткових коштів, зокрема української підтримки. Вони провсяк випадок спитали на IDFA Forum, чи не хоче хтось увійти в копродукцію. Зацікавилися чехи та запропонували написати музику. Адже у копродукції кожна з країн-учасників має долучитися до створення фільму. Але навіщо нам чеська музика в кіно про Україну? Взагалі, я була під сильним враженням, наскільки у поляків більші бюджети документальних фільмів за ті, що є в Україні.
З «Домашніми іграми» було трохи інакше. Я почала знімати сама, тому що всі компоненти історії були в наявності. Потім я подала стрічку на пітчинг Docudays UA, перед пітчингом був спеціальний тренінг із пробним пітчингом, але я не могла приїхати вчасно, бо була на фестивалі в Голландії. Я попросила свого чоловіка Стефана піти на нього, бо там хтось обов’язково мав бути. Він обурювався, але пішов. Там всім дуже сподобалася його презентація, і йому сказали: «О, ти так класно пітчингуєш. То може будеш продюсером?»
Так і склалося. Стеф – журналіст. А іноземні журналісти вибудовують свою роботу інакше, ніж у нас. Вони теж пітчингують свої історії, коротко оповідають синопсис, після чого медіа купують її чи ні. Тому для нього це звичний процес. Натомість для нас, режисерів, це проблема – просто та зрозуміло викласти історію. Я вчилася це робити на «Домашніх іграх».
Ми почали працювати зі Стефаном і стикнулися з купою незрозумілих продакшн-моментів. Як отримати гроші на фільм? Наприклад, неможливо отримати підтримку від інституції на кшталт Держкіно Данії, якщо нас не підтримала наша держава. Одразу виникають питання, чого проект не підтримали на батьківщині. Крім того, два телеканали з Данії мають надати листи «зацікавленості», без цього твій проект не прймуть.
Часто здається, що пітчинги неважливі, але насправді вони мають сенс. Бо про твій проект хтось почув, дізнався, і коли він вже готовий, то навколо нього є дуже багато інформації. Так можна знайти копродюсера, хоча насправді я знаю не так багато людей, яким у цьому пощастило, тут більше впливають вже наявні напрацьовані знайомства. Проте ми знайшли сейлз агента саме завдяки пітчингам.
Завжди є купа проблем, які заважають тобі створити успішний проект. Ми втратили багато можливостей із різних причин. Цього ніхто не бачить, і все виглядає ніби добре з боку.
Наразі сторітеллінг перемагає рефлексію та філософію в документалістиці. Наскільки важлива саме історія героя?
Зараз є тенденція, що документальне кіно користується конструкцією з ігрового. Тут так само працює історія, а герой проходить шлях розвитку. В певний момент документальне проникло в ігрове, ігрове у документальне. Більшість фільмів-хітів, які їздять фестивалями – всі використовують класичну драматургію. Вони настільки класно побудовані, що розумієш, що це могло би бути ігрове кіно. Але саме документальний фільм справляє сильніший ефект.
Для польського кіно це завжди було нормою. Вони завжди знімали за такими принципами: є герой, є історія, її сила, певні події та певні зміни. Всі поляки жорсткі структуралісти. Під час мого навчання там Макс Лозінський казав: «Якщо ти знімаєш кіно і не знаєш, як вибудовувати драматургію, то що ти взагалі тут робиш?» Ще у них був такий жарт: поетів у школу Вайди не беремо. Тому що документаліст – це жорстка людина, яка має від початку чітко розуміти, що вона робить.
Часто здається, що пітчинги неважливі, але насправді вони мають сенс. Бо про твій проект хтось почув, дізнався, і коли він вже готовий, то навколо нього є дуже багато інформації
У тебе був заявлений новий проект, що мав зніматися в Бангладеші. Ти досі над ним працюєш?
Був, але вже немає. Влада заборонила журналістам і режисерам знімати в тому таборі, де мало бути радіо (мова йде про табір біженців-мусульман із Бірми у Бангладеші, де мали створити радіо та навчити мігрантів бути радіоведучими – прим. автора). Можна ще чекати, але поки немає можливості…
Та є новий проект, який ми плануємо подавати до Українського культурного фонду. Мені запропонували знімати фільм про Валентина Щербачова. Він – 73-річний журналіст, який вже разів 50 ходив на Гімалаї, робив стрибки з парашутом тощо. Я чесно сказала, що портрети не знімаю ще з університету, має бути історія.
Ми поспілкувалися з Валентином і виявилося, що у нього є мрія – повести дітей в експедицію у Гімалаї. Ми зійшлися на цій історії. Був оголошений конкурс і відбір. Ми обрали 5 героїв, про яких зніматимемо фільм, 5 підлітків від 13 до 16 років.
Це складний проект, адже всі історії мають бути відзняті ще до експедиції, до подій, які їх об’єднають. А 5 героїв – це винос мозку. Діти мені сподобалися. Вони круті, відкриті та дуже хотіли говорити. Їм важливо, що ми до них приїхали, і у них цікаві історії.
Є ще один проект, щодо якого я поки маю сумніви. Організація, що займається жінками, які були в полоні та зазнали сексуального насилля, запропонувала мені зробити фільм про їхні історії. Вони насправді мене шокували. Я не могла повірити, що можуть відбуватися такі речі, хоча сама була в полоні. Але як зробити фільм про те, що було з людиною в минулому, і щоб це не була просто говоряча голова? Як придумати для цього форму? Я багато думала про це останнім часом, бо розумію, наскільки це може бути важливий фільм, особливо в європейському контексті. Я вже маю кілька ідей, але ще дуже рано про цей проект говорити.
