YO! Directors Awards (або YO!DA) – конкурс рекламних роликів від продакшну Toy Pictures, який прагне допомогти молодим режисерам реалізувати свої ідеї та здобути перші кейси роботи із відомими брендами. Ми поговорили зі засновником конкурсу Дмитром Сухановим про те, як ця ініціатива може допомогти розвитку кіновиробництва, як виживає ринок в умовах пандемії та чому поріг входу для режисерів кіно в індустрію нижчий, ніж у рекламу.
фото: Сергій Хандусенко, Володимир Шуваєв, Саша Явник
Почнімо з головного: уже взяли участь понад 350 учасників, уже визначили найкращих і провели церемонію нагородження. Від початку YO!DA ставила за мету розкрити нові таланти. Чи є зараз відчуття, що це вдалося зробити?
Так, я гадаю, що результати говорять самі за себе. Мені здається, що є певний «вау-ефект» у роботах фіналістів. Вони крутіші, ніж можна було очікувати від дебютантів. Безумовно, ці роботи підуть на користь усім фіналістам – для того, щоби будувати їхній творчий шлях. Тому це 100 % буде корисно для кожного з учасників, це можна назвати відкриттям нових імен. Я задоволений.
Ви досить часто розповідали про те, що цей конкурс є можливістю знайти свіжу кров для галузі. Адже не так легко знайти себе в професії, у режисурі, у рекламних продакшенах. Я просто пригадую, коли був у одному з великих київських рекламних продакшенів і помітив, що на робочому столі продюсера була величезна дошка з магнітами, а на ній – портрети режисерів, з якими працювала ця студія. Мені розповіли, що вибирають із цього пулу режисерів – хто найкраще підійде під конкретне завдання з певною кампанією. Я правильно розумію, цей конкурс – спроба додати більше нових імен до цієї таблички з режисерами?
По-перше, необхідність поповнення новою кров’ю – це постійна потреба. Ринок, із одного боку, росте, з іншого – змінюється. З рекламних режисерів певні перетікають в інші професії, тому тут важливо, що це не одноразова потреба – відкрити нові імена, й усе. Це необхідність створити постійний механізм.
По-друге, дійсно є певний алгоритм того, як обирають режисерів – їх обирають за роботами. І якщо немає робіт, то немає можливості отримати проєкт. Немає можливості отримати проєкт – немає робіт. Виходить замкнене коло. Без спеціальних організацій, конкурсів, заходів виявити таку можливість для людини вкрай складно. Тому в режисуру всі потрапляють випадково, за збігом обставин, це не завжди пропорційно таланту. Іноді це просто залежить від того, що людина опинилася в потрібному місці в потрібний час. І, можливо, вона й не хотіла бути режисером, але так сталося. Тому нашою ціллю було дати можливість проявити себе саме на підставі таланту. І ніщо не зробити це більш ефективно, ніж конкурентний добір.
Ми вирішили, що нам потрібно зробити на рекламному ринку подобу Держкіно
У вас уже є крутий досвід із відкриттям Антоніо Лукіча в кіно. Ваша компанія дала можливість зняти режисерський дебют новому крутому українському режисеру. Але водночас ви порівнюєте досвіди входу в кіно- та в рекламну індустрію й кажете, що поріг у кіно значно нижчий. Принаймні завдяки конкурсу Держкіно та програмі для дебютних фільмів. Чи дійсно це так?
Підтримка Держкіно – це якраз механізм входження в професію молодих режисерів-дебютантів. А механізму входження в професію молодих режисерів реклами не було. Тож ми його створили. Тому що у світі кіно є Держкіно, а в рекламній індустрії – випадок. І ми вирішили, що нам потрібно зробити на рекламному ринку подобу Держкіно. Спеціальний місток, механізм – зрозумілий, прозорий, через який молода людина може своїми зусиллями ввійти в професію.
Антоніо Лукіч, безумовно, є великим успіхом і для України, і для кіноринку. Але водночас ми з ним нещодавно зняли його дебютний рекламний ролик – великий ролик для «Нової пошти». І для нього це ще один дебют. Тому фактично на рекламному ринку він наново почувається дебютантом.
Раніше в нього був досвід із Rozetka, але проблема в тому, що такі ролики режисерів не продають на ринку. Це маленьке промо. А ролик для «Нової пошти» – це вже жанровий мініфільм, який, сподіваюся, відкриє цей ринок також.
В режисуру всі потрапляють випадково, за збігом обставин, це не завжди пропорційно таланту
– За останні пів року я спілкувався з багатьма представниками рекламної індустрії, які або пробують себе в кіно, або планують це робити. Багато хто з них на запитання: «Чому рекламісти ідуть у кіно?» відповідають, що це якщо не одна індустрія, то принаймні один великий пул талантів. Як ви це сприймаєте – як дві різні категорії чи один великий бізнес, що відрізняється форматами та підходами?
Це потребує величезної кількості компетенцій – і та, й інша професія. Вони відрізняються за компетенціями: професії кінопродюсера та кінорежисера – не те саме, що рекламний режисер і рекламний продюсер. І я би не ставив одну професію вище за іншу, це просто трохи різні гілки розвитку. Але їх об’єднує те, що обидві гілки виробництва ставлять у пріоритет не вироблення, не оптимізацію бюджету, а художньо-постановочну частину. Так підібрана команда і там, і там – націлена на результат. Це те, що нас (рекламних і кіношних людей на майданчику) сильно відрізняє, наприклад, від телевізійників. Тому що люди, які більше сфокусовані на телепродукті, у фокусі та пріоритеті тримають зовсім інші цілі та завдання. Тому часто ми не перетинаємося й навіть не знаємо одне одного в обличчя. А рекламники й кіношники одне одного знають, тому що на майданчику це, як правило, одні й ті самі люди.
Безумовно, є величезна різниця, тому що в рекламі необхідні компетенції дипломатичного, погоджувального, психологічного рівня. У кіно ж немає цілих шматків зайвої роботи, які є в рекламі. На відміну від реклами, там є драматургія, жанровість. І це потребує інших знань та компетенцій. Але на майданчику люди діють із однаковими цілями та завданнями.
Водночас за минулий рік в Україні з’явилося одразу кілька серіалів, які пропонують інший підхід: можна згадати «Спіймати Кайдаша», «Перші ластівки» тощо. У вас є якщо не план, то амбіція також провести цей підхід із реклами й кіно в площину українських серіалів?
Пару місяців тому я обговорював кілька проєктів із Олексієм Гладушевським (колишнім креативним продюсером StarLightMedia – прим.ред.). Потрібно відразу визначатися в термінах: є серіали «старої хвилі», класичні, які формують мовну сітку телеканалів. А є серіали «нової хвилі» – більш жанрові, драматичні, які конкурують з іноземними продуктами стрімінгових платформ. Якщо ми говоримо про «Спіймати Кайдаша», «Перші ластівки», такого типу серіали, то, безумовно, така «нова хвиля» серіалів мені цікава. Тому що вона крафтова, вона міжнародна, вона не є «милом». Вона вже конкурує за якістю задуму та реалізації. Хочеться робити інтелектуальний, не порожній продукт.
Що зараз стоїть на перепоні: сервіси, бюджети?
Зараз на перепоні передусім коронавірус. Думаю, що це найбільша проблема для кіноіндустрії й серіалів. Я зараз навчаюся в Міжнародній продюсерській школі, ми часто обговорюємо вплив Covid-19. Дійсно, горизонт планування через карантин сильно змінився, досі немає чіткого розуміння, що буде, коли пандемія закінчиться.
Змінюється структура споживання медіаконтенту, люди через ізоляцію більше звикають до стрімінгу, а не до кінотеатрів. Кінотеатральний ринок за бізнес-моделлю все-таки відрізняється від стримінгових платформ, а він є рушійною силою й незалежного кіно, і мейнстримного. Тому це може дійсно змінити шляхи, структуру фінансування галузей і структуру фінального продукту.
Та навіть коли пандемія закінчиться, не факт, що ми повернемося до попередньої моделі жанру і формату, у такій пропорції, як це було. Одна справа – у світі, інша – в Україні. Тому що в Україні все-таки поки сильних українських стримінгових платформ немає, тому ми тільки на початку цього шляху. І немає передумов, що раптом Netflix відкриє філіал українського контенту. Тому ми як кіноіндустрія більше залежимо від кінотеатрального прокату, а стрімінгові платформи зараз розвиваються в Україні як додаток телевізійних медіагруп.
Змінюється структура споживання медіаконтенту, люди через ізоляцію більше звикають до стрімінгу, а не до кінотеатрів
Із іншого боку, є продукт міжнародний, а є продукт національний. Тут також потрібно розбиратися, що в Україні більше потрібно. Я сподіваюся, що за наступний рік індустрія зможе сформувати свою стратегію щодо того, що таке українська кіноіндустрія. Ми більше розвиваємося як сервіс для великих іноземних проєктів? Тоді потрібно виписувати правила, закони розподілення фінансування, так звані tax rebaits. Або для нас важлива підтримка якогось національного продукту, національної культури через кіно? Нам потрібно було би розвивати все потроху. Але, оскільки Україна живе в економічній кризі вже протягом кількох років, і ресурсів на все не вистачає, то цей вибір доведеться зробити залежно від пріоритетів.
Це все глобальний інтерес маєте на увазі? Як, наприклад, коли Netflix відкриває в Іспанії медіахаб і розвиває за його допомогою ринку іспаномовних користувачів?
Так. Окрім Netflix, є HBO, яке відкриває філіали. У Польщі відкривають великі представництва. Але поки Україна в цьому не розглядається. Це пов’язано й із аудиторією. Тож поки що ми можемо вписуватися у великі стрімінгові проєкти тільки як сервісна компанія. Або ви можете продати свій уже готовий контент – ми так робили з «Моїми думками тихими», які продали на HBO Europe. Це невелика сума за права на півріччя на певній території. Тобто вони не вкладаються у виробництво, вони купують уже готовий контент.
У глобальних і національних обставинах, які ви описали, яким є майбутнє Toy Pictures як кіновиробництва?
Ми в будь-якому випадку дивимося на доступні інструменти. Гадаю, Covid-19 ще внесе свої корективи, міжнародні проєкти переорієнтуються на національні. Тому що ані компанії, ані джерела фінансування не хочуть брати на себе ризики. Багато міжнародних проєктів або згорнулися або пригальмувалися через те, що стало неможливим вільне авіасполучення між країнами. Відповідно, у найближчий рік я хотів би розвивати Toy Pictures як компанію, що підтримує молодих дебютантів українських національних проєктів, а також готувати на майбутнє проєкти з потенціалом міжнародної якості. Це можливо робити з України, якщо виходити в копродакшн із іншими компаніями. Міжнародні копродукційні проєкти – це те, що було би цікаво.
Знову ж, ми можемо говорити про стрімінги «нової хвилі». Держава включила з цього року підтримку таких проєктів, але вона невелика: держава дає один мільйон на серію й ще мільйон має дати телеканал. Два мільйони гривень на серію – не будь-який жанр може собі дозволити вписатися в цей бюджет. Це бюджет, порівнюваний із дебютним коротким метром (якщо ми говоримо про ігрове постановочне кіно). А все-таки серіали «нової хвилі» – це більш жанрові проєкти, більш постановочні, вони потребують трохи більшого фінансування, аніж традиційні телепроєкти.
Будемо дивитися, що відкриється наступного року: можливо, «Суспільне» почне робити свої обіцяні пітчинги. Україна зараз страждає від того, що немає альтернативних джерел фінансування, як у європейських країнах. Тому що ми Всі залежні від грошей Держкіно, Мінкульту. Раніше принаймні було кілька джерел фінансування з Українським культурним фондом.
До того ж у нас немає телеканалу, побудованого за принципом здорової економічної моделі. Й от ця динамічна потреба каналів розкачувати рейтинги та робити телепродукт за будь-яку ціну призвела до демпінгу на рекламному ринку. Вартість рекламного часу тепер мізерна, і канал не може коштом реклами без політичної дотації виробляти якісний контент. А у Європі це не так. У всьому світі телебачення – це завжди економічно вигідна модель, де є можливість формувати серйозні ринкові бюджети. А в нас, якщо ви не отримали гроші від Держкіно, – то все, проєкту немає.
Ми постійно працюємо з девелопментом проєктів, щоби в момент, коли відкривається вікно фінансування, було що подати й що знімати
У цих умовах взагалі є можливість розробляти кінопроєкти Toy Pictures?
Є. Девелопмент є одним процесом, а виробництво – іншим. Ми постійно працюємо з девелопментом проєктів, щоби в момент, коли відкривається вікно фінансування, було що подати й що знімати. Інше питання – що в умовах Covid ви в принципі знімати нічого не можете. Тому запускати довгоформатні знімальні історії в сьогоднішніх умовах – невиправданий ризик. Ви можете вилетіти за бюджет, зняти половину фільму, і потім вам наостанок не вистачить коштів, щоби його перезапустити. І що з цим далі робити?
Covid – непогана пауза для девелопменту сценаріїв
Але навіть за таких умов Toy Pictures має залишитися майданчиком для дебютних проєктів?
Так, ми займаємося розробкою проєктів. Відзняли ті проєкти, які встигли цьогоріч, зокрема короткометражні фільми. У девелопменті зараз чотири проєкти. Будемо чекати фінансування наступного року, швидше за все. Будемо поступово працювати з авторами, розвивати сценарії пів року-рік, щоби довести їх до вигляду, коли можна вийти на знімальний майданчик. У цьому сенсі Covid – непогана пауза для девелопменту сценаріїв.
Повертаючись до YO!DA, ви відразу казали, що це не однорічний проєкт. Зокрема, ви розповідали, що наступного року хотіли би розширити період конкурсу – вже не три місяці, а сім-вісім. Яке майбутнє Yoda як довгострокового проєкту і яким буде конкурс наступного року?
Я гадаю, що ми зрозуміємо це на старті наступного проєкту. Ми зараз можемо навигадувати планів, але насамперед треба дивитися, що буде з ринком та нашими клієнтами. Звісно, з кожним наступним роком у нас буде перевага, тому що вже буде що показати партнерам як приклад. І приклад першого року позитивний.
Сподіваюся, наступного року в нас буде більше партнерів, тож проєкт може бути більших масштабів. І вже з урахуванням аналізу помилок. Тому наступний конкурс може бути професійнішим, масштабнішим і тривалішим.
Сім місяців – це з урахуванням прийому заявок та роботи з фіналістами?
Звісно. Цьогоріч у нас багато процесів були стиснуті: замість місяця – тиждень. Із іншого боку, ми зберемо зворотний зв’язок – і від клієнтів, і від журі, і від партнерів – що можна зробити краще. І напишемо правильну структуру та стратегію на наступний рік.
Хочу подякувати нашим інформаційним партнерам. Мені здається, це добре, що навколо ідеї об’єдналося багато людей, які допомогли цьому проєкту розвинутися. Це соціальний стартап: ми працюємо на розвиток середовища, покращення можливостей довкола нас, щоби наш ринок був сильнішим і конкурентнішим. Щоби нам усім, окрім заробляння грошей, було несоромно робити добрі справи.
