Усі нагороди, які я бачу вранці, коли прокидаюся, з’явилися в мене за останній рік, але йшов я до них 10 років.
У 2009 році я вперше приїхав до Києва вступати у ВУЗ на режисуру. Мені було 16 років, і я взагалі нічого не знав ні про кінематограф, ні про режисуру, але в мене було бажання бути режисером.
«А звідки ви все знаєте про цього Тарковського. Цього у Вікіпедії немає?» – такі речі я казав у 16 років, коли був абітурієнтом. Саме з такими думками я прийшов до Карпенка-Карого і не вступив ні на режисуру телебачення, ні на акторський факультет.
Потім мені запропонували пройти співбесіду до Інституту екранних мистецтв, який був приватним ВУЗом. Мої батьки казали: «Якщо дійсно хочеш цим займатися, іди вчись у приватний ВУЗ». А приватний ВУЗ – це як КАМА: заплатив і навчаєшся, тобто таланту мати не потрібно. Скільки місяців триває у вас курс? Чотири? А я п’ять років цим займався за гроші.
До Карпенка-Карого я вступав чотири рази протягом двох років і мене туди не взяли. Лише 5 курс магістратури я закінчив у Карпенка. Та насправді знання можна отримати будь-де. Вся інформація, яку нам дають, загальна. Головне – це те, як ти вмієш користуватися цією інформацією. Вміння нею користуватися – це і є етап становлення.
Мій перший фотофільм називався «Життя = 6,5 грн?» У мене завжди все було погано з неймінгом. Як думаєте, про що він був? Це був фільм про сік-вбивцю.
Мій викладач Олег Борисович Фіалко казав мені: «Ніякий ти, бл***ь, не Тарантіно». І це відчуття присутнє в абітурієнтів, коли приходиш навчатися режисурі. Цей ефект Даннінга-Крюґера дуже відчувається. Гадаєш, що все легко, і можеш зробити будь-що та як завгодно. Натомість робиш все старе, хоча і старого в тебе нічого немає, бо ти нічого не знаєш. Тому вигадуєш велосипед, але він на одному колесі, і доводиться постійно зупинятися. Велосипед вже давно існує, але ти намагаєшся «творити мистецтво».
Був у мене період «міхалковщини». Я робив дивні роботи, які були ні про що. Наприклад, «Оптична ілюзія» [важко зітхає]. Сценарій був за мотивами п’яти новел «Чому не зістрибнути з моста». Які це п’ять новел? Та ніякі, ми написали їх на кухні та вирішили зняти якесь цікаве кіно, але воно було нецікавим. Ми ходили по під’їздах, дзвонили в домофони та намагалися знайти батька. Не вийшло.
Велосипед вже давно існує, але ти намагаєшся «творити мистецтво»
Я навіть хотів перевершити саму Шарлотту Ремплінг з фільму «Спогади про зірковий пил» Вуді Аллена. Перезняв культову сцену з нею. Сьогодні переглядав цю роботу – вийшло жахливо. Сподіваюсь, що цього ніхто не побачить. Основне, що ви можете винести з навчання у кіношколі, – це кінематографічний смак.
Коли ж я вперше зробив короткометражний фільм з командою, де в мене були актори, сценарій, витрачена купа грошей, на монтажі до мене підійшла подруга-акторка і питає: «Чого ти плачеш?». Це був мій перший короткометражний ігровий фільм, який називався «Не дотримуючись темпу Адажіо». Я ж казав, що з неймінгом в мене все дуже погано. Я їй відповів тоді, що плачу, бо це повна ху**я. І це дійсно так. Цей короткий метр будувався на референсі до фільму Ґодара «На останньому диханні», де в кульмінаційний сцені персонаж Бельмондо з дівчиною говорять в діалозі, але розмовляють монологами. Я намагався відтворити діалог з двох монологів, але вийшла ху**я.
В мене був конфлікт з моїм викладачем, бо він казав мені знімати про те, що я знаю. А я ж нічого не знав. На третьому курсі я мав знімати короткий метр, але не показував сценарій своєму викладачу. Постійно відмовляв йому. У день, коли мали розпочатися зйомки, він закрив мене в аудиторії. Викладач просив показати сценарій, бо не випустить. Я все ж показав. Він був на одній сторінці А4 і називався «Уроборос». Уроборос – це змія, яка з’їдає свій хвіст. І сценарій складався з цитат Вікіпедії про дуалізм, фаталізм, уроборос і якусь ще хе**ю. Жодного сюжету, концепції та діалогів. Я вважав, що з цими цитатами ми вийдемо в ліс, і я збагачуся поняттями та зроблю щось дуже суттєве. Він прочитав цей сценарій і дві години робив мені рознос. Він згадав моїх батьків, всіх моїх дівчат, розповів мені хто я. Давив на всі болючі теми. Тобто намагався мене розкласти по поличках без спроби пожаліти. Після цієї розмови я вже нічого знімати не хотів. І тому в мене була з цього приводу невелика депресія. Вона тривала кілька місяців. Вже підходив час курсової роботи, але я відверто не знав, що робити. Це я дуже поверхово розповідаю, що не було фінансів, можливості, порозуміння з колегами. Ніколи не буває все легко. Не можна легко знайти однодумців, які готові покласти життя, щоб ви могли зняти свою роботу.
Основне, що ви можете винести з навчання у кіношколі, – це кінематографічний смак
Навчання важливе, адже треба робити помилку за помилкою, щоб чомусь навчитися
Я знімав дуже серйозну роботу про чоловіка, який працює на полі, але на фоні був автомобіль Kia Cerato. Мій брат запитався в мене: «А нічого, що у нас в кадрі Kia Cerato?». «Ні, – відповів я. – Ніхто не помітить». Я робив помилки, які мені дуже дешево обходилися. Коли починаєш відкриватися і розповідати те, що близьке тобі, то воно може бути близьким і для когось іншого, але він/вона про це ніколи не казали.
Навчання важливе, адже треба робити помилку за помилкою, щоб чомусь навчитися. З першого разу ніколи не вийде. Варто зробити безліч поганих робіт, щоб показати одну хорошу.
Я надсилав свій короткий метр на фестивалі, але щоразу отримував: «Вибачте, але ваш фільм не потрапив до відбору цього року на наш кінофестиваль». Це був теж важливий етап відмов. Треба вміти їх отримувати. Не завжди тобі мають казати «так», адже швидкі перемоги можуть балувати. Завдяки кожній відмові я зрозумів фестивальний світ: дати фестивалів, їхній регламент, скільки грошей мені на це потрібно, як записувати DVD, як відправляти листи. Щоправда, зараз листи та DVD не треба записувати, але цьому я навчився завдяки одному поганому короткому метру. Тому варто розуміти, чому ви навчаєтесь, навіть якщо ви не отримуєте той результат, який би хотіли.
Я завдячую батькам та родичам, які мене на цьому шляху підтримували. Вони намагалися зробити все, щоб в мене вийшло. Жодного ресурсу в Києві в мене не було, лише ось такий сімейний ресурс. І після перших робіт в Криму батько запропонував купити камеру. Вона коштувала близько 3000 доларів. Це велика сума для нашої сім’ї. Тато запитав, чи ці кошти мені допоможуть. Я відповів, що так. І саме на цю камеру я своїми руками зняв три коротких метри, які вже не соромно показувати. Перший з них – це «Повернутися зі світанком». Це була курсова робота за четвертий курс. Я зняв її в Криму зі своїми родичами, там вже було розуміння того, що я роблю. Після завершення виробництва я почав трохи краще розуміти, що і як хочу сказати.
У мене з’явилися певні кінематографічні смаки, розумів, як працює той чи інший інструментарій і намагався вже це відтворювати. Цей короткий метр потрапив до основного конкурсу Московського кінофестивалю класу А, хоч він і не вважається крутим у порівнянні з іншими фестивалями такого штибу. Але для фільму, зробленому за 500 доларів, він уже був класом А. Він потрапив і на кінофестиваль «Молодість», і на ОМКФ. Тобто я про себе вже заявив в українському кіносвіті. Це був перший крок, але дуже важливий. Потрібно, аби люди знали, що є така молода людина, яка щось робить. До цієї роботи по-різному ставилися. Я нічого не отримував із нагород, але це не важливо, адже це етап становлення.
Для п’ятого курсу я зняв наступну свою роботу «Тебе кохаю». Це фільм, який потрібно було рятувати. Я написав дуже банальну історію «Ромео і Джульєтти», де Ромео – це кримськотатарський хлопець, а Джульєтта – дівчинка-росіянка, яка жила з ним в Криму. Сюжет був простий, але не дуже вдало знятий. Деякі сцени були потрібні для розгортання сюжету, але вони були слабкими, погано відіграними, погано прописаними, темпоритм фільму просідав. Та й виходило у мене близько 23 хвилин, а для короткого метру це дуже багато. Я нікому не раджу робити короткий метр понад 20 хвилин. Короткий метр – це коротка форма. Це самообман, якщо збираєтесь упхнути велику форму в короткий метр. Я довго працював над цим матеріалом і вирішив використати ефект Іньярріту. Я прочитав його інтерв’ю, де він розповідав про «21 грам». Він побудований нелінійно, але спочатку монтувався у хронологічному порядку. Вже на монтажі він почав все змінювати, міксувати, і в нього вийшло, що зав’язка фільму стала кульмінацією. Це культове кіно на межі мейнстриму та авторського кінематографа з великими голлівудськими зірками. І для себе я склав великий лист, де виписав сцени, кадри, і почав їх міксувати. Я побудував короткий метр нелінійно, скоротив до 15 хвилин і викинув всі сцени, які мені були не до вподоби тому, що історія дуже проста. Всі на підкірці мозку знають її напам’ять. А я вирішив залишити те, що було цікавим саме в матеріалі. Цей короткий метр був на кінофестивалі «Молодість», на WIZZART, на фестивалі у Пуатьє та інших європейських майданчиках.
Коли починаєш відкриватися і розповідати те, що близьке тобі, то воно може бути близьким і для когось іншого, але він/вона про це ніколи не казали
Я закінчив навчання і що робити далі? Я не цурався різної роботи. Протягом різного часу я працював бухгалтером на Закарпатті, на «Сніданку з 1+1», де в мене була рубрика «Дієтологія». Я робив ролики для кримськотатарського каналу з таким наративом, який мені не подобається. Я працював у дистриб’юторській кінокомпанії. Всі роботи, які не були пов’язані з кіно, дозволяли дізнаватися щось нове й розуміти, як у індустрії працюють механізми.
Короткий метр – це коротка форма. Це самообман, якщо збираєтесь упхнути велику форму в короткий метр
Останній короткий метр я дуже хотів зробити в Криму. Це вже був 2015 рік. І я розумів, що це може бути остання можливість дійсно щось зняти, адже ніхто не знає, що буде далі. Я зробив особисту історію, яка називається «Без тебе». Це історія, присвячена моєму рідному братові, який загинув майже 10 років тому. Ми її зробили теж із родичами. У мене було велике бажання висловитись на цю тему. Фільм дуже простий, не має складного наративу. Там лише два герої, які довго кудись ідуть. Такий собі «Джеррі» Гаса Ван Сента. Як не дивно, це був дуже суперечливий твір. І хоча він дуже простий, та виявився найвідомішим серед усіх. Фільм потрапив до Берлінського кінофестивалю у програму Generation 14+. Паралельно його відібрали фестиваль у Роттердамі, але мені довелося відмовитися, бо треба вибирати, де буде прем’єра. А в мене вже був підписаний документ із Берліну.
Перше питання, яке мені поставили у Берліні: «Які творчі плани?» Тобто далі мала бути історія з повним метром. В мене не було жодної ідеї, але існувала певна напруга. Якщо не використати цю можливість, то ти все прогавиш і вже її не буде. Але я не поспішав, бо розумів – не можна на***ти систему, коли не маєш, що сказати.
Після всіх короткометражних фільмів мені хотілося підвести риску зі всього того, що я зробив. Але в Криму не було можливості знімати. А як знімати кримськотатарську історію на материковій частині України для мене не було великим питанням. Саме така фабула й концепт дозволяли мені ще й відрефлексувати соціально-політичний контекст, який у нас існує. І сама форма роуд-муві дозволяла простіше працювати з драматургією, адже я ніколи не вважав себе сценаристом. І з цього почався третій етап – дебют, який зрештою назвали «Додому».
