Катерина Горностай («Стоп-Земля») починала свій режисерський шлях у документалістиці, з якою розпрощалася на певний час у 2015-му році. Втім, Горностай залишалася невід’ємною частиною фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, де щорічно створює проморолики до різних програм кіноподії.
Символічним поверненням у режисуру документального кіно для Катерини став фільм «П’ятниця, субота, неділя». Він зафіксував триденну офлайн-едицію Docudays UA, що відбулася в кінотеатрі «Жовтень» у листопаді 2022 року попри воєнний стан та відключення електроенергії в Києві.
Стрічка розкриває внутрішню кухню підготовки фестивалю, але цінна не лише цим. Тут є й щирі емоції від звільнення Херсонщини, і крихкий гумор, і особлива ніжність до героїв та героїнь.
Ми поговорили з Катериною Горностай про те, як перетнулися її життя та документалістика, тривалу роботу з Docudays UA, любов до монтажу, специфіку зйомок доку «П’ятниця, субота, неділя» та тяжіння до особистих історій.
«П’ятниця, субота, неділя» доступний онлайн на порталі DOCUSPACE до 31 грудня 2024 року.
Як перетнулися твоє життя й документалістика?
Через журналістику в Могилянці напевно. Я точно пам’ятаю, що в нас почався курс документалістики і Євген Миколайович Федченко, наш викладач і куратор програми давав писати рецензії на фільми – я досі так роблю, коли сама викладаю цей курс.
На перший раз він нам дав два фільми на вибір. Один фільм був дуже телевізійний, про рак грудей. Як ти собі це уявив, так воно і виглядало: люди плачуть в кадрі, постановочне світло, музика. Важливе кіно, розкриває тему, багато інформації, лікарі там – прямо супер публіцистика.
А другий фільм був «Мій Вінніпег» Гая Маддіна (суб’єктивний сюрреалістичний фільм про стосунки режисера з його рідним містом – Moviegram). Дивний канадський фільм. І всі офігіли, хто вибрали це кіно. І мені стало так цікаво, що щось подібне теж може вважатися документалістикою. Тому я його обрала на рецензію, й із цього почалося моє знайомство з документальним кіно, яке мені не було до того доступне.
З реальністю завжди можна щось цікаве зробити, коли ти в ній
«Справжні новини», документальний фільм 2011-го року створений у співпраці з Дмитром Красним. Як це сталося і чи правильно я розумію, що це поклало початок твоєму зацікавленню документалістикою?
Коли я вчилася на журналістиці і брала інтерв’ю, робила радіоновини, відеосюжети – оце все, я швидко зрозуміла, що це точно не те, чого я хотіла. Ми з Дімою [Красним] ходили в одну художню студію, і почали знімати анімаційні фільми, ще щось. І тут оголосили конкурс журналістського кіно, який називався «Кіномедіа». Я дізналася про це з розсилки університету.
Нам не було цікаво про журналістику, але ми взяли форму інтерв’ю, vox populi, й запитували в рандомних людей на вулиці, які в них особисті новини. Вийшла дуже мила робота. Вона маленька, десь 10 хвилин, але однаково там є декілька частин: частина, де всі сміються й ніяковіють, частина, де всі сумні й не хочуть нічого відповідати, й частина, де люди дійсно щось говорять. Наприклад, жінка каже: «Я вийшла на пенсію. Це моя новина. А ще я бабуся». Якось воно було щемливо.
Виходить, що ти зняла ці «Справжні новини» і відчула, що варто рухатися саме в документальному напрямку?
Ми тоді багато чого знімали. Я написала маленький ігровий фільм. Ми жили у квартирі – дві кімнати, чотири друга. І в цій же квартирі разом знімали фільм. Це була в мене перша спроба ігрового сюжету в кіно. І це було так жахливо. Він був супер аматорський із метафоричним сюжетом про пари взуття.
Ми, до речі, його знімали на конкурс. Тоді ж, знаєш як: конкурс і ти через це знімаєш. Був такий Fast Film Fest, по-моєму, ми туди знімали. І це єдиний момент, коли фільм був показаний. Я тоді подумала: «Нє, ну це повна херня, коли придумуєш сюжети, щось змушуєш робить людей. Реальність – це прикольно. З реальністю завжди можна щось цікаве зробити, коли ти в ній. Все-все, ніколи в житті не видумуватиму». Але хотілося знімати, і тому – документалістика.
А як у тебе все почалося з Docudays UA?
Це через Майдан все почалося.
Коли стався твій перший повноцінний фестиваль Docudays UA?
У 2015-му році. За рік до цього фестиваль відкривав «Євромайдан. Чорновий монтаж», де був мій матеріал. Я хотіла бути на цьому фестивалі, але ми з театральною тусовкою поїхали ставити «Щоденники Майдану» у Гданськ якраз у ці дати. І я знімала їх, робила відеоспектакль цих «Щоденників Майдану», тому важливо було з’їздити. Мені було шкода, що я пропустила тоді фестиваль, але відтоді почалося моє знайомство і дружба з Ромою Бондарчуком.
Ми познайомилися на Майдані і він звернувся: «Ти ж щось теж знімаєш, давай матеріал». Я тоді зробила дві новели і потім так вийшло, що завдяки «Євромайдану. Чорновий монтаж» я трошки побувала на різних фестивалях закордонних. Це був мій перший справжній досвід участі у фестивалях як режисерки: Вільнюс, Тель-Авів і Гельсінкі. Нас було 10 автор_ок у цьому фільмі, хтось постійно кудись їздили й інколи мені перепадало.
І після цього ти стала частиною команди?
Це сталося майже відразу, напевне, теж у 2015-му році. Тоді я зробила середньометражний фільм на основі моїх матеріалів із Майдану і просто якогось побутового існування людей у звичайних ситуаціях: прогулянки, посиденьки ввечері, чогось буденного, що відбувалося в цей важкий рік.
Мені було важливо для себе організувати цей матеріал і я не мала фестивальних амбіцій. Фільм був показаний, здається, тільки на Docudays UA. Рома [Бондарчук] бачив, що я добре фільтрую документальний матеріал і звернувся до мене щодо монтажу, не пам’ятаю з чим раніше – з Docudays UA чи «Українськими шерифами». Так воно і повелося.
Мені було важливо для себе організувати цей матеріал і я не мала фестивальних амбіцій
А ти сама вважаєш монтаж своїм сильним боком?
Я не можу сказати, що це сильний бік, але я люблю монтаж і робити, і я бачу монтаж, коли хтось потребує допомоги, або просто, коли дивлюся кіно. Я бачу структури. Мені вони подобаються. І це в принципі не про монтаж, бо монтаж – це один із видів формування структури. Те саме, що сценарій. Це ж завжди про структури, про уявлення цілісного явища, яке ти бачиш зараз у шматочках, але можеш уявити, як воно рухається всередині.
Монтаж роликів на Docudays UA – для мене це такий тренажер. І мені він супер подобається, тому що це абсолютно вільний асоціативний монтаж. Багато залежить від звуку. Я зазвичай обираю саундтреки чи один із саунддизайнів тих фільмів, які є у програмі. Тільки з українськими фільмами важко, бо вони часто без музики, через те, що музика вартісна. Інколи це проблема, бо без музики важко такі трейлери збирати. Музика допомагає формувати це все. Без неї це буде супер артхаусно.
Для тебе є принципові відмінності у монтажі короткої та довгої форми, окрім тривалості? Якісь інші принципи компонування?
Різниця між фільмами і між роликами очевидна й велика. Коли ти монтуєш кіно, ти мислиш сценами, певними смисловими зв’язками, які мають існувати в кожній сцені, й епізодами, які складаються зі сцен і також мають якось поєднуватися. А ще ти розумієш, який тут епізод, а який – тут. Цей, наприклад, насичений, на цьому ми відпочиваємо тощо. Виникає такий листковий пиріг із того, що треба відчувати і пам’ятати, поки ти складаєш структуру.
А в ролику вся річ у ритмі. Ритмі, в якому ти складаєш ці шматочки. І сенс ще в тому, щоби всередині було багато сюрпризів. Коли тебе підловлюють на якихось склейках, на якихось ритмічних стиках. Наприклад, зазвичай ти в музику монтуєш прямо за склейками, потім виникає якась внутрішньокадрова склейка, яка лягає в музику, а потім наступна склейка зовсім не лягає в музику. І от на цих збивках формується напруга й [тримається] увага глядача.
Наш викладач у школі кіно, класний композитор Олександр Маноцков, викладав предмет «Ритм і форма». Ми з ним плескали або записували довжини нотами. Бо музика – це мистецтво, структурна одиниця якого – час. І кіно теж. Тому кіно і музика – дуже схожі речі, які мають тривалість. А це означає, що драматургія сильно підпорядкована тому, що твори починаються і закінчуються. І те, як вони організовані всередині – це якраз і є драматургія. І в музиці, і в кіно. І тому на прикладі симфоній, які ми з Маноцковим розбирали в музичному еквіваленті, ми вивчали правила монтажу, правила роботи з часом. Його основна теорія була в тому, що драматургія зашита в людину. Тому що ми, як годинники, вимірюємо час, бо в нас є серце, яке б’ється в певному ритмі.
На цих збивках формується напруга й тримається увага глядача
Нещодавно стався ще один твій прояв роботи з Docudays UA – фільм «П’ятниця, субота, неділя». Розкажи, як виникла ідея зафільмувати проведення фестивалю під час повномасштабного вторгнення?
Прикол Docudays UA в тому, що це фестиваль документального кіно, про який ніхто ніколи не знімали нічого на відео. У них кожного року офігенні фотограф_ки, які завжди класно покривають фестиваль, але ніколи – відео. Тому ми з Ромою [Бондарчуком] вирішили: «А давай познімаємо. Це буде три дні всього, плюс підготовка і кінець».
Насправді Рома мені замовляв бекстейдж фестивалю, щоб потім вийшли якісь 10, максимум 20 хвилин відео. Я так і зробила. Але перед тим, як віддати ці 20 хвилин, я сказала Ромі: «Слухай, я відібрала матеріал і насправді є дві години, які я тобі хочу показати». Він подивився і такий: «Блін, прикольно». І я його питаю: «Які 20 хвилин віддати звідси на звіт?» Так виникла ідея зробити з цього повнометражний фільм. Це не мав би бути навіть фільм, але багато сталося: звільнення Херсона випало на відкриття фестивалю, який фактично в Херсоні зародився і плюс сам цей важкий час.
Мені було трохи важко, бо Docudays UA – це мультизадачна історія, багато всього одночасно відбувається, і ти маєш обирати, де бути. Ти не можеш бути на всіх майстер-класах і показах.
А ти повністю сама знімала? Операторка тільки ти?
Так-так. Але я не знаю, чи він би змонтувався, якби мені хтось допомагали. Це треба було би шукати людину, з якою ми би домовилися, як знімати. Це було би важче. Ну і просто це такий експеримент. Не було завдання охопити 100%, але, принаймні, треба було вхопити вайб. Як це бути на фестивалі, тим паче в такий важкий час?
Драматургійно, в сенсі конфлікту, це був реально класний час, щоби знімати фестиваль, бо це був листопад – супер темний період, весь темний Поділ, кругом муркотять генератори на вулицях, обстріли, один із перших фестивалів, який вирішив зробити прямо фестиваль в Україні, й оцей якийсь ейфорійний стан глядачів, які прийшли й уперше під час такого важкого року повернулися в якусь типу нормальність, яка вже не буде нормальністю ніколи. Це навіть не відчувається як нормальність, а як щось терапевтичне чи лікувальне в такий важкий час.
І це сильно відчувалося від команди, яка перший раз зустрілася після довгої розлуки ковідної і така: «Вау, ми робимо фізичний фестиваль!». Пофіг, що війна, старлінк на даху зриває вітром, повітряні тривоги – скасовуються покази, а в кіноіндуcтрії важка ситуація, особливо з Довженко-Центром.
Як це бути на фестивалі, тим паче в такий важкий час?
Ти згадала про те, що обирала моменти. А за яким принципом?
Зазвичай як це відбувається? От фестиваль Docudays UA зі свого офісу переїжджає в кінотеатр «Жовтень». Це перша подія, яка є і яку ти знімаєш. І от є Паша – технічний директор фестивалю. Власне, він перший герой, бо займається переїздом. Звісно, великою фігурою є продюсерка фестивалю, Катя Янюк. І мені теж було одразу очевидно: де Катя, там і я буду в деякі моменти.
Окрім цього, виникають ще якісь герої_ні. Ти опиняєшся в офісі, вже в кінотеатрі «Жовтень» і там є, наприклад, Женя Антюхін, супер скромний і дуже інтровертний, але він теж багато чого робить і мені хотілося, щоб він фігурував у цьому фільмі. Там є, наприклад, Марія Матяшова, прескоординаторка, і Ніка Попова, сммниця, – і вони така парочка прикольна.
Марія взагалі майже стендап-комікеса. Вона незручно почувається, як і більшість людей, перед камерою, але через це у неї вмикається класний жартівливий стан, в якому вона починає гнати, і це теж окремий життєствердний момент спільної роботи. Коли з’являються герої_ні, ти розумієш, що маєш їх вести. У фільму з’являються лінії.
Тому вибір деяких речей очевидний. Ясно, що ти починаєш фестиваль із Катею, яка намагається всіх зібрати на технічний прогон, який неможливо зробити, бо немає світла, і закінчуєш теж Катею, яка видихне і піде на єдиний свій фільм Docudays UA й навіть щось запитає на Q&A, тому що чувак почав говорити про український театр, яким він незадоволений, а Катя як працівниця Театру на Лівому Березі заступилася. І потім, звісно, вся ця компанія збереться біля «Жовтня», коли всі вже підуть і доп’є вино з фуршету. Ти розумієш, що це має бути фінальний епізод цього фільму і там будуть всі ці люди: і Катя, і Паша, і Женя.
У тебе такий стиль фільму – ти очевидно не намагалася бути «мухою на стіні», через що він більше нагадує мок’юментарі, коли багато реагують, взаємодіють і розмовляють з камерою, а не класичний док. Чому?
Бо вони мої друзі. І так, у мене не було на меті зробити фільм, де я буду четвертою стіною, і типу мене нема. По-перше, через це. По-друге, бо люди самі на мене реагують через камеру. Всі знають, що я знімаю цей фільм. Це теж цікава штука, яка мені в цьому фільмі подобається: це якраз те, що передає така камера, дуже суб’єктивна і всередині ситуації, – теплі зв’язки між людьми. Бо я тепло до них ставлюся і вони теж відповідають мені теплом, і фільм радше навіть не про фестиваль, а про те, що є люди, які щось роблять і довіряють одне одним. Я сподіваюся, що це транслює мій фільм.
І тому його приємно дивитися: не так цікаво спостерігати за людьми, які роблять кінофестиваль, сидять в офісі й намагаються порахувати, скільки є місць і куди кого посадити на відкритті – найцікавіше на екрані показується. Але захоплює те, що є якась ініціатива, робота, прагнення зробити щось класне, тим паче в таких жахливих умовах. І це є всюди: і в ситуаціях, і в нашій з ними взаємодії.
Коли я дивився на всю цю темряву через відключення, то мені було цікаво чи в тебе був брак по кадру через неї?
Цей фільм – взагалі один суцільний брак по кадру. Я навіть боюся говорити щось про камеру, бо за це мені найбільше соромно. Бо це фільм, знятий супер просто, невигадливо. Хоча, з іншого боку, зараз знімаючи док з командою й оператором, я розумію, що такого рівня інтимності й камерності, яка досягається, коли ти сам із камерою зі своїм героєм – я ніколи не досягну маючи сетап.
Фільм радше навіть не про фестиваль, а про те, що є люди, які щось роблять і довіряють одне одним
Мені здається, що в документалістиці класно і коли красиво, і коли все труситься, люди потрапляють як попало в кадр, але в цьому є життя. І життя, мені особисто, насправді цікавіше, ніж вилизана картинка.
Оператори-постановники з тобою не погодяться. Те, що мені найцікавіше в документальному кіно і те, що я завжди кажу студентам – важливо зрозуміти на ранньому етапі, яка мотивація створення цього фільму саме вами. І важливо художніми засобами, засобами документалістики цю мотивацію передати глядач_ці. Бо холодне спостереження за чимось – це інколи дуже цікаво і є такі фільми, які мені подобаються якраз через це, але коли у фільмах присутній оцей елемент особистої мотивації бути там.
Особистою мотивацією я називаю і те, коли якісь правила порушують. Мені спав на думку один фільм про В’єтнам (мається на увазі фільм Children of the Mist – Moviegram), де йшлося про традиційне село. І там є одна з традицій, умовно, викрадення дівчинки.
Насправді весь фільм цікаво дивитися, бо ти бачиш не кіно про одну з дівчат, на яку чекає викрадення, а стрічку про формування дружби між авторкою за камерою й героїнею, за яку вона починає сильно переживати. І коли відбувається сама ситуація викрадення, коли її тягнуть із будинку батьків, це не мама захищає дівчинку – починає кричати на них операторка-режисерка і вона відбиває дівчинку. Якби там не була присутня камера, ця б ситуація закінчилася, як зазвичай.
До речі, цікава історія після цього: та дівчинка все ж одружилася на хлопцеві, чиї батьки намагалися її викрасти. Але однаково в цьому фільмі є велике бажання допомогти (дати дитині змогу закінчити школу й, можливо, реалізуватися в чомусь, окрім традиційного шлюбу) і сильний зв’язок авторки з героїнею. І ця мотивація робити фільм, щоби допомогти, щоби якось цю історію оприлюднити – для мене таке взагалі супер цінно в кіно.
Ти зробила велику перерву у зйомках доку – майже вісім років. Цей фільм, «П’ятниця, субота, неділя», виходить, таке твоє повернення в документалістику?
Це було дуже приємно. Що класно у такій документалістиці – я відчуваю якесь хороше дивне відчуття, яке я ніде не відчуваю, коли роблю класний кадр або коли перебуваю в ситуації, де щойно зрозуміла, що зняла сцену і вона цілісна.
Зараз ми робимо ґрунтовний, великий док про школу (мається на увазі фільм під робочою назвою «Стрічка часу» – Moviegram). Але чи робитиму такий камерний, як докудейсівський – поки що не знаю. Для цього треба якась тема. Я її не шукаю.
А пам’ятаєш, ми колись говорили з тобою про док і ти казала, що його покинула, тому що це було надто особисто?
Такий док я напевне точно покинула. Зараз він весь повністю перекочував в ігрове кіно.
Але раніше ти про док думала тільки в такому розрізі?
Я в принципі про кіно думаю в такому розрізі, бо це те, з чого мені легше його робити. Багато енергії вкладається зазвичай, травматичних особистих історій. Тому мені набагато вільніше з ними в ігровій формі працювати. І цікавіше.
Матеріал створено за інформаційного партнерства з
