Матеріал підготували в рамках Інтенсиву для кінокритиків від Salt Cinema Project
Новий фільм Мирослава Латика «Королі репу» в Україні презентували вже двічі: на цьогорічному Одеському міжнародному кінофестивалі та п’ятому Київському тижні критики. Його сміливо можна назвати музичною драмеді, бо початок, заявлений як легка ненав’язлива комедія про двох сільських хлопців, що марять кар’єрою реперів, з розвитком сюжету перетворюється на щось зовсім несподіване і для екранних героїв, і для глядача: кримінальний драматичний екшн із водночас сумним і обнадійливим відкритим фіналом. Справді, ця стрічка за своєю структурою й наповненням є дуже глядацькою, проте з промовистим авторським висловлюванням, яке яскраво вирізняє її з-поміж іншого «продюсерського» кіно України, орієнтованого на масового глядача.
Головний герой фільму – сімнадцятирічний хлопець на прізвисько Казан (Михайло Дзюба) – їздить на «жигулях», пише музику й тексти, які читає вечорами в сільському клубі в дуеті зі своїм найкращим другом Арахісом (Антон Вельбой – так, той самий автор хіта «Гуси»). Хлопці відточують свою майстерність на імпровізованих «рєпах», що супроводжуються пацанячим дуркуванням та купанням в озері.
Таку ще підліткову безтурботність підкреслюють яскраві кольори, якими майорить екранна картинка, й дійсно смішні жарти. Колоритно та яскраво виглядають на екрані й самі хлопці, які в усьому намагаються наслідувати популярних реперів: в одязі, прикрасах, обраних «псевдо», відтюнінгованому (очевидно, власноруч) яскраво-червоному автомобілі, який Казанові подарував його дід.
Сам Казан спочатку чимось нагадує Джимі Сміта Молодшого, якого зіграв Емінем у славнозвісній «Восьмій милі» Кертеса Хенсона, але лише до того моменту, поки він намагається вразити «читками» своє перше кохання – продавчиню місцевого «сільпа» Свєту. Вона відчуває до нього таку ж симпатію, хоча й не хоче її прямо та занадто відверто виявляти, радше заграє з ним та постійно дражнить.
Дещо пізніше – з моменту, коли у фільмі з’являється гангста-тема – музика відсувається на задній план і стає своєрідним саундтреком подальшого життя Казана, який зі звичайного підлітка раптом перетворюється на поплічника бандитів. Його реальність суворішає й разом із цим набагато жорсткішими стають тексти й «міцнішає» саунд. Те, що на початку фільму виглядало, як весела й легка підліткова пригода, раптом здійснює різкий та драматичний поворот.
Повертаючися до тієї ж музичної канви фільму, хочеться звернути увагу глядача на те, що це вже не перший український фільм, у якому звучить якісна й «качова» українська музика. Так само як, наприклад, у «Стоп-Землі» Каті Горностай, підбір музики для екранних дискотек – шкільних та в сільському клубі викликає якщо не захват, то дуже приємний подив – а що, так можна було? Хоча виглядають ці дискотеки дещо нереалістично, адже в реаліях української школи чи села такий практично ідеальний трекліст усе ж радше є винятком. Прекрасно, що в плані музичного оформлення сучасне українське кіно вийшло на якісно новий рівень і почало задавати хороший тон майбутнім роботам.
Проте є у фільмі й відверто слабкі місця. Одним із таких є ніби незавершена сюжетна лінія Арахіса. Він занадто різко, хоча й зі зрозумілих глядачеві причин, із розгортанням екранних перипетій відходить на другий план, а потім і взагалі зникає з фільму. Щоправда, незважаючи на це, таки встигає дати Казану зрозуміти, що їхні шляхи розійшлися, і дружба, яку склеювала колись музика, назавжди розпалася. У цьому контексті варто окремо відзначити колоритну та доволі симпатичну гру музиканта Антона Вельбоя, який зумів непогано вжитися в роль вищезгаданого Арахіса. Особливо органічно ця гра виглядає в моментах із музичними амбіціями й торуванням шляху до слави – неабияк помітно, що Вельбою став у пригоді його особистий досвід.
Певні сюжетні провали не затьмарюють одну з найбільших несподіванок фільму – вдале поєднання візуальної частини, діалогів, легкого, але не примітивного гумору та органічної гри акторів у межах цих абсолютно нештучних (о диво!) діалогів. Така ситуація для українського кіно, особливо масового, поки що є радше винятком. Навіть суржик, яким розмовляють практично всі герої фільму, не здається стереотипним та вульгарним. Він звучить значно краще, ніж «вилизана» й неприродна розмовна мова в деяких українських фільмах та серіалах, знятих протягом кількох попередніх років. Це ще один комплімент, адресований Мирославові Латику, але цього разу вже як автору діалогів.
Тому особливо гостро відчувається сум, коли під кінець фільму жарти та екшн сходять нанівець (хоча й не без яскравої кульмінації), барви в кадрі помітно тьмянішають і стають навіть дещо моторошними й сірими. Цікаво, що Казан після вибухових, але в підсумку швидкоплинних, сумних і геть невиправданих пригод робить свій власний висновок про те, як насправді треба жити. Але не було би пригод – не було би й кіно, яке ніби ілюструє цитату із «Ворошиловграду» Сергія Жадана: «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами».
