Зірку сучасного детективу Гарлана Тромбі знаходять мертвим у власній кімнаті з перерізаним горлом. На місце злочину прибуває поліція разом із найманим детективом Бенуа Бланком (Деніел Крейґ), який є ледь не останнім канонічним приватним детективом зі сторінок ЗМІ. Бланк отримав анонімний конверт із грошима та замовленням розв’язати це вбивство. Родина Тромбі всі, як на підбір – хамовита дворянська еліта, що неминуче хоче довести власну значущість і без покійного Гарлана. Але в цьому заплутаному колі головну роль грає медсестра Марта (Ана де Армас). Вона ставилася до письменника (Крістофер Пламмер) по-товариськи приязно, й тому багато членів родини звинувачує її в смерті годувальника сім’ї. Разом із детективом Бланком Марта мусить довести свою невинність.
Раян Джонсон із кожним наступним фільмом показує, що він не затримується в одному жанрі надовго. Його дебютна стрічка «Цеглина» була чи то неонуаром, чи то навіть постнуаром із Джозефом Гордоном-Левіттом, який пізніше з’явиться в усіх картинах режисера (нехай і в епізодичних ролях). Далі була комедія-перевертень про пограбування «Брати Блум», яку несправедливо рідко згадують серед і без того невеликої фільмографії Джонсона. Після дебюту він уже хотів зняти «Ножі наголо», але підвернулася можливість поекспериментувати з науковою фантастикою, відіславши старого Брюса Вілліса в 2044 рік («Петля часу»). Та вже потім режисер отримав щедрий аванс на свою кар’єру – його залучили до зйомок восьмого епізоду «Зоряних воєн», які, на жаль, не принесли Раяну Джонсону нічого більше, ніж злість та ненависть від закоренілих прихильників франшизи за те, що зламав канон.
Повернення до камерного жанру у «Ножах наголо» (яким насправді була й «Цеглина») здебільшого спровоковане бажанням автора вдатися до улюблених історій про розслідування. У західному світі цей вид сторітелінгу називається «Whodunnit», що українською може перекладатися як «детектив закритого виду». «Ножі наголо» увібрали класичну фабулу про смерть голови сімейства, над спадщиною якого вже потирають руки родичі. Та в сюжеті з’являється несподіванка, що штовхає історію далеко за межі уявлення про особистість убивці. Джонсон не приховує свого захоплення книгами Агати Крісті та Рекса Стаута, але деконструює міф про очевидність прислуги у ролі вбивці. Тим паче, режисер працює зі словом на екрані, а не на папері, тому здивувати, спустивши рукава, однією лиш детективною інтригою не вдасться. Обличчя вбивці ми дізнаємося вже через годину хронометражу. Та на цьому не зупиняється надскладна історія, у якій кожна помітна рушниця гучно вистрілює, з’явившися в кадрі лише раз.
Нинішні екранізації детективів надходять переважно з Голлівуду. Продюсери перекуповують права в скандинавських країнах, намагаючись перенести історії Ю Несбьо та Стіга Ларссона на великий екран із передбачуваним масштабом та відомими іменами. Утім, головна фішка цих книг полягає в їхній ідіосинкратичній манері розповіді. Автори працюють з атмосферою холодної півночі, закритих спільнот та не вельми говірких людей. А почасти вдаються навіть до економічного складника, що дозволяє в детективі подискутувати з читачем про ціну успіху однієї з країн Скандинавії. Раян Джонсон не так прискіпливо ставиться до кіносвіту «Ножів наголо», сконцентровуючи увагу глядача на крихітних деталях або ж крупних планах облич акторів. У такий спосіб, історія видається цілком закритою й неможливою для продовження
Додатковим шаром задоволення є соціально-політичний складник стрічки. Члени родини із захопленням обговорюють політику Трампа. Їхня суперечка також характеризує кожного з них, але не сходить до очевидних розв’язок – прихильник нинішнього президента не завжди буде вбивцею. До того ж, ніхто з Тромбі не знає країну Латинської Америки, із якої прибула медсестра Марта, тому щоразу це або Парагвай, або Панама, або ще якась держава зі спекотного півдня. Неминуче з’являється міцне відчуття симпатії до головної героїні, яка важко працює, щоби забезпечувати свою родину, та страждає від таких недолугих коментарів від Тромбі.
Тому в результаті виходить кіно про доброту та ввічливість, що, звісно, римується з темою 2019 року в кінематографі – класовою нерівністю (див. «Паразити», «Джокер», «Портрет дівчини у вогні»). Зазвичай детективи рідко апелюють до різноманітних гострих тем, але «Ножі наголо» досягають своїх цілей і тут, адже вдало вміщують у собі харизматиків та саспенс, жонглюючи критикою суспільного устрою та жанровими тропами.
