Знаний майстер надприродних трилерів М. Найт Шʼямалан розірвав бокс-офіс у 1999 році своїм містичним фільмом «Шосте відчуття». Любитель плот-твістів (неочікуваних поворотів сюжету – Moviegram), він миттєво переключився на інший, ще прибутковіший жанр – супергеройське кіно.
Власне, в цьому весь непосидючий Шʼямалан: зробивши культову стрічку, він розвертає свою фільмографію, якщо не на 180, то на 90 градусів. Його новий, досі актуальний етап творчості – клішовані, але нові у своїй інтерпретації сюжети. Шʼямалан не приховує, що створює комерційний продукт для широкої аудиторії. На його думку, система кіновиробництва має переосмислювати себе знову і знову. Тобто, комерціалізувати варіації того, що вже працювало раніше.
«У рік, коли я випустив «Шосте відчуття», все було оригінально. У глядача були «Матриця», проєкт «Відьми з Блер», «Бути Джоном Малковичем», «Краса по-американськи», «Своя людина», «Магнолія». Всі кінематографісти, [які працювали над цими стрічками], створили фундаментальні фільми на різних рівнях комерційності, але однаково на найвищому рівні охоплення аудиторії. Зараз це працює не так».
Сценарій нового фільму Шʼямалана – адаптація книги («Хатина на межі світу» (The Cabin at the End of the World) Пауля Тремблея. Вона, з одного боку, є лауреаткою премії Асоціації письменників жанру жахів імені Брама Стокера, а з іншого – отримала багато негативних відгуків та рецензій від літературних критиків. Чому Шʼямалан надихався саме нею та які відсилки й цитування видно у «Стукоті у двері»?
Обережно, спойлери!
«Ви маєте обрати, кого вбити, щоби врятувати світ». З цієї фрази починаються основні події фільму «Стукіт у двері». Чотири різні за виглядом та поведінкою людини прориваються в будинок у лісі, де відпочиває сімейна пара Ендрю й Еріка та їхня прийомна донька Вен. Ці троє мають принести в жертву когось зі своєї родини, і тоді світ виживе. З кожною відмовою наближається апокаліпсис.
Історії про кінець світу, вибір світового масштабу та жертвоприношення заради інших в умовах останнього шансу – одна з поширених формул для апокаліптичної фантастики (вже класичний приклад тут – «Армагеддон»). І тут вибір простий – героїзм чи егоїзм.
Очікувано, це не той фільм-катастрофа, до якого ми звикли. Всі основні події Шʼямалан вміщує в хатину в лісі, в одну її кімнату. Всі катаклізми – цунамі чи вірус – герої, як і глядачі, бачать із телевізійних репортажів. Для розкриття персонажів є сцени-флешбеки, без яких насправді історія нічого не втратила би.
«Стукіт у двері» – непоганий приклад, як українським кінематографіст(к)ам можна робити кіно зараз, не маючи великого фінансування. Шʼямалан нагадав, що навіть фільм про кінець світу можна вмістити в одну кімнату. Бюджет фільму, звісно, не такий і маленький – 20 млн доларів. Але ще на етапі трейлеру стає зрозуміло, на що пішли головні витрати.
«Коли актор правильно думає, його тіло випромінює всю правду. Він робив це, і це було дуже і дуже складно».
Так Шʼямалан відгукується про найбільш неочікуваного актора для ролі вчителя молодших класів – Дейва Батіста. Уявити зірку реслінгу в ролі чуттєвого Леонарда було складно, ще складніше – повірити, що він буде в ній правдоподібним.
Але все склалося успішно. Кремезний чоловік із першої сцени викликає взаємовиключні відчуття, що зберігатимуться протягом всього фільму – довіра й занепокоєння. Леонард знайомиться з маленькою Вен (Крістен Цуй) на галявині, вони разом ловлять цвіркунів, натякаючи, що зовсім скоро у «банці» опиняться люди.
У цій сцені підкреслюються акторські скіли Батіста – оператор бере крупні плани. Його магнетизм приковуватиме аж до кінця, коли Леонард залишиться останнім зі своєї банди, сяде в крісло на веранді та зі спокоєм закінчить свою місію. Не дарма велика частина бюджету пішла саме на акторський гонорар.
Щодо інших персонажів фільму коментарі режисера про їх створення цікавіші за кінцевий результат:
«Навіть якщо це вбивця з сокирою, який рубає тіло, актор має знайти причину, щоби захистити персонажа. Як автору мені подобається, коли все складніше, ніж здається. Цих сімох людей помилково сприймають через шаблони, якими вони мають бути в історії. Але насправді вони збентежені та мають сумніви».
Стилістика цього фільму не те що впізнавана – її помічаєш із першого погляду. Згадуєш «Кумедні ігри» Міхаеля Ганеке у момент сумніву, про який так часто каже режисер у своїх інтервʼю: це гра, шахрайство, чи наближення апокаліпсису?
Шʼямалан заграє з очікуваннями та надивленістю. Для цього наповнює фільм візуальними відсилками, як от білий мішок на голові з «Коханців» Рене Магрітта. Він ніби навмисне веде нас чужими сюжетами, щоби здивувати фірмовим твістом. Але дає вибір між двома змінними – очікувати повороту сюжету чи змиритися, що таке ми вже бачили. І що цікаво у випадку «Стукоту у двері», що б не обрали глядачі(-ки) – кожен варіант спрацює.
Як і у своїх фільмах «Явище» чи «Знаки», у «Стукоті у двері» Шʼямалан говорить зі своїм глядачем про гріхи людства та покарання за них. Якщо в першому мова лише про екологічні проблеми, то тут складно до кінця визначити за що, на думку режисера, має платити людська популяція.
У фільмі вустами героїв заперечується, що Ендрю (Бен Олдрідж) і Ерік (Джонатан Ґрофф) обрані, бо вони геї. А «карателі» самі не розуміють, чому вони бачать видіння й мають змусити родину вбити одного з них.
Знайти логічне пояснення цьому так і не вдається. Під кінець двогодинного фільму глядачі(-ки) мають змиритися, що все щойно побачене їм пояснили прямим текстом з екрану й укотре підкреслили по-шʼямаланівськи: «Колись це вже спрацювало, то має робити й зараз».
