Як це дивитися: «Титан» Джулії Дюкорно

Розбираємо володаря «Золотої пальмової гілки» на складники

Коли «Титан» показали в Каннах, критики одразу зазначили оригінальність фільму, але не вірили, що картина переможе. Надто радикальною та незвичною вона здавалася.

Втім, журі на чолі зі Спайком Лі зробили сміливий вибір і вписали в історію авторку – Джулію Дюкорно. Вона стала другою жінкою за весь час існування кінофестивалю, яка отримала «Золоту пальмову гілку».

Отримана нагорода, звісно, привертає додаткову увагу до творіння французької режисерки, але фільм і без неї має багатошаровість та свіжість, які відплачують глядачам за витрачений час.

Moviegram препарує ці шари та розповідає, на що звернути увагу під час перегляду «Титана».

текст: Юрій Самусенко та Алекс Малишенко

Хвиля французьких горорів, що досліджують брак людяності, з’явилася наприкінці 1990-х та розвинулася на початку 2000-х. Їх об’єднали під терміном «Нового французького екстриму», який не варто сприймати надто серйозно. Визначення належить кінокритику Джеймсу Квандту, який так позначив стрічки, що, на його думку, ділили спільні теми в жанрі конкретної країни.

«Титан» певним чином продовжує цю традицію, адже в ньому достатньо насилля, шок-контенту, фетишів та сексу, які дозволяють його називати французьким екстримом. Але фільм потрапляє до жанру радше за інерцією, адже самобутності в стрічки більш ніж достатньо відмінностей від цього піджанру. На відміну від французьких фільмів 2000-х, Дюкорно тонше показує межу між нормальною поведінкою та деструкцією й дає шанс головним героям на спокуту. Якщо горори початку XX століття вражали переважно епатажем, «Титан» знаходить різні способи, щоби достукатися до глядача.

Лише лінивий кінокритик після перегляду «Титана» в Каннах не згадав Девіда Кроненберга – патріарха жанру боді-горор. Хоча канадець не був родоначальником піджанру, але добряче на нього вплинув. Режисер намагався через насилля та секс зрозуміти, якою мотивацією послуговуються персонажі його фільмів і звідки в них така дивна любов до перверсій, фетишів та трансгресії сексуальності.

«Титану» теж не чужі такі ідеї

адже головна героїня настільки закохана в блискучі автомобілі, що навіть народжує від одного з них.

Зі змінами її тіла, форми якого вона хоче приховати, пов’язані найбільш дивні й часом непереконливі епізоди цього боді-горору. Але це працює і йде на користь фільму. І все, щоби показати, через які випробування та страждання проходить героїня.

Термін ультранасилля виник уперше в романі Ентоні Берджеса «Механічний апельсин». Головний герой насолоджувався тим, що тероризував мирних жителів Лондона майбутнього, хоча потім ця насолода обернулася проти нього. Щось подібне відчула на собі й персонажка «Титану», яка уособлює несвідоме  зло.

На початку фільму вона трощить кістки у квартирі коханки, спалює людей та навіть намагається вбити плід шпицею для волосся.

Часто зображене насилля межує між жахливим та комедійним, і цей хиткий баланс Дюкорно утримує до самого фіналу, що несподівано розчулює.

«Титан» побудований на протилежностях. Деструктивна особистість Алексії бажає знищити своє минуле, яке не підкоряється їй,

але натомість зустрічає турботливого тата-пожежника Вінсента, який загубив свого сина.

Персонажі знаходять одне одного, притуплюючи свої хворі залежності (або загострюючи їх). Їхній симбіоз скидається на ідеальний, адже Алексії потрібна підтримка, а Вінсенту – хтось, про кого можна піклуватися. Вони дають одне одному дозвіл на зміни й попри те, що ніхто не вірить у можливість таких взаємин, головні герої будують ілюзію. Дюкорно показує, що кожен має шанс на зміни, ніхто не ідеальний, хоча прагне до перфекціонізму.

Механізми як фетиш – вотчина Девіда Кроненберга (зрештою, Все-Що-Завгодно-Як-Фетиш). Зокрема його «Автокатастрофа» (Crash) за Баллардом, де люди отримували оргазми під час ДТП. Очевидно, що Дюкорно бачила цей фільм, але, можна припустити й існування ширшого контексту, в якому функціонує її твір.

Наполегливо взаємодію людини та механізмів просував у своїй творчості Ернст Теодор Амадей Гофман. І якщо багато людей знають його за «Лускунчиком», теж насиченому механізмами, то час переглянути своє ставлення до цього автора – роботи, механічні пастки та інші принади епохи пару складали значну частину його творчої спадщини. Зрештою, як і різні перевертні, жахи й навіть сексуальність (див. «Сестру Моніку» – прим. автора).

Власне, механізми та механістичність сексуальності – ще один контекст, де існує «Титан». Про таку говорив Дельоз щодо творів Маркіза Де Сада й таку ж відтворював розчарований П’єр Паоло Пазоліні у своїх останніх фільмах. У Дюкорно секс із людьми теж не приносить задоволення і є суто механістичним актом.

Інша справа – справжній механізм, машина. Якщо хочете, можете трактувати цю сцену з позицій самодостатності та емансипації. Мовляв, для задоволення достатньо використати секс-іграшку, й у сучасному світі живі партнери не потрібні. А можна припустити, що режисерка заглядає в недалеке майбутнє, коли кіберфізичні системи, які вже переважають людські можливості, стануть обов’язковою частиною нашого організму.

Доволі складно зняти артфільм у Європі та не додати дещицю християнської символіки – підсвідомо та чи інша сцена натякатиме на свої біблійні корені. А от шукати їх та виокремлювати вже певний моветон для критики. Але не у випадку «Титану», який рясніє переосмисленням та цитатами з Біблії.

Тут чи то жарт, чи то пророцтво про бога з машини (а точніше – машину-бога), і непорочне зачаття, як концепт, і прямі вислови героїв про бога та його сина. Що цікаво, Дюкорно ці всі алюзії не аж так потрібні. Тобто, вони не працюють як подвійне дно, а через свою очевидність стають прямою підказкою для одного з можливих трактувань подій «Титану». Але є й інші – значно неочікуваніші та цікавіші.

У XXI столітті багато говорять про гендер, але досі це не робили так, як зробила Джулія Дюкорно. У Ксав’є Долана, Франсуа Озона, Педро Альмодовара, Ізабель Койшет, Лізи Холоденко герої змінювали ідентичність, але межа розрізнення була доволі зрозуміла. Наприклад, маскулінність ставала фемінністю, а фемінність – маскулінністю.

У «Титані» ми бачимо значно складнішу гендерну модель, гендерну флюїдність, коли маскулінність та фемінність змішуються та стираються як категорії, а ідентичність змінюється за різних обставин – соціальних, когнітивних, особистісних.

Власне, Дюкорно широкими мазками ілюструє ці обставини, які відповідають напрямам гендерних студій. І якщо її механізми пророкують недалеке майбутнє, то погляди на гендер вхоплюють оголений нерв сьогодення.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

5 2 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: