Як це дивитися: «Плем’я» Мирослава Слабошпицького

Young & wild

«Плем’я» – той фільм, із якого можна починати відлік «нової української хвилі» в українському кінематографі. Режисерський дебют Мирослава Слабошпицького виріс із його короткого метру «Глухота», знятого на п’ять років до того. Хоча режисерський стиль Слабошпицького викристалізовувався поступово, і набув чітких рис навіть не в «Глухоті», а в найперших роботах короткого метру: «Сторож» (1995), «Жах» (2006) та «Діагноз» (2009).

До фільму «Діагноз» узагалі варто придивитися пильніше, адже він став містком до більш жорсткої «Глухоти» та до трансгресивного «Племені», насамперед через проблематику, яку зачепив у своєму короткому метрі Мирослав Слабошпицький. Підліткова наркоманія, рання вагітність, підліткова жорстокість, нове «втрачене покоління». «Діагноз» – назва не тільки окремого фільму, знятого ніби крадькома, але й усього кінематографу Мирослава Слабошпицького. З одного боку, він у тому ж авторському полі хтонічної амбівалентності, що й кінематограф Кіри Муратової. А з іншого – віддає соціальним жахом «нової румунської хвилі». І діагностує розклад особистості або цілих інститутів, у які заточені ці часто абсолютно незрілі особистості.

Ніхто не почує твій крик

«Плем’я» спершу здається лише соціально-психологічною драмою, що трохи відвертіше, ніж варто було, зазирає до інтернатів, де панує по-справжньому патологічна, надзвичайна у своєму жахові атмосфера. Перші пів години картини – це знайомство глядача з гнітючим оточенням інтернату, де, здається, ніде не може бути безпечно. А також із обставинами героїв: Сергія Шниря та Анною. Фокус режисерської уваги акцентується на деталях, які складаються в макрокосм «держави в державі без держави». 

Те, з якою легкістю за фасадом інтернату відбувається тотальне свавілля, свідчить лише про справжній системний збій. Влада вигнала себе з тутешньої території, і вакантні місця політичних та економічних інституцій, що зобов’язані нести відповідальність за дотримання законів, зайняли ті, хто має бути нижче в ланцюзі живлення й кому вже ніякий закон не писаний. Люмпени, вигнанці, боги й монстри, що не мають можливості розмовляти. У них є лише мова жестів, і право цими жестами висловлювати свій потяг до насильства, до експлуатації, до повного розлюднення. Закон джунглів, право бути, а не право виживати. І це право слабких на силу фільм не виправдовує й не засуджує.

Слабошпицький тонко, на підсвідомому рівні, вловлює межу між жестами та жестю. Фіксує перше і друге на концентрованому, щадному для сприйняття віддалені, або навпаки – заворожено й віддалено, ледь не гіпнотизуючи сценами, що ранять психіку. Наприклад, камера Валентина Васяновича, який також був у стрічці в іпостасях монтажера та продюсера, ні на секунду не відвертається – ані під час відвертих еротичних сцен, ані під час натуралістичної, вкрай безжалісної до глядача та героїні сцени аборту.

«Плем’я» своєю осмисленою відвертістю, буквальністю авторських прийомів і винесенням за дужки політичного дискурсу – якщо не відсторонює, то принаймні змушує знаходити в українському кінематографі інші точки опори, окрім поетичного кіно. Українське поетичне кіно було політичним, а от виснажлива соціальна інвектива «Племені» близька до давньогрецьких трагедій, де фатум і зумовленість дій ведуть не до небесних воріт. «Плем’я» взагалі сприймається як універсальна, а не тільки загальноукраїнська чи пострадянська, історія жорстокості, оскільки мова насилля скрізь однакова.

Символічне прізвисько ватажка бандитського угрупування «Плем’я» – Король.

Символічна й дата виходу картини – 2014 рік. Переламний як для нашої країни загалом, так і для її людей. Однак, здається, що в «Племені» простір часу зібганий, й одночасно може вгадуватися щось із ранніх дев’яностих або вісімдесятих. Згодом тканина стрічки рветься від реальності нульових, а то й зовсім зависає у безчассі.

Для режисера важливий хронос і топос, його особисте та глобальне політичне. «Фільм «Плем’я» знятий у школі, де я навчався зі другого до восьмого класу. А навпроти був інтернат для людей із порушеннями слуху, але він менш виразний. Не знаю, чи було щось до цього в такому вигляді, і не думаю, що тепер комусь варто повторювати такий фільм», – зізнавався Слабошпицький в інтерв’ю Марії Кувшиновій.

Сюжет «Племені» не здається революційним, однак сам фільм легко визначити як суттєвий еволюційний виток українського кіно. Адже в основі кіномова картини тяжіє до інноваційності, до пошуку не нових жанрів (у цьому «Плем’я» доволі традиційне), але нових форм авторського діалогу. Ба більше, фільм Мирослава Слабошпицького не копіює реальність. Елементи постдокументального мистецтва зшивають фільм у єдине ціле, ведучи глядача до неминучого кривавого фіналу, від якого не відгонює звільненням. Не можна врятуватися від канібалів, не ставши канібалом.

Асоціативний ряд

«Діагноз»

2009 рік, реж. Мирослав Слабошпицький

Побутова зарисовка з життя підлітків, які промишляють торгівлею наркотиками й загалом ведуть асоціальне життя. Для розуміння героїв «Племені» та їхнього соціального анамнезу короткометражна драма «Діагноз» надзвичайно важлива. Хоча фільм не позбавлений грубого стилю та сюжетної прозорості.

«Глухота»

2010 рік, реж. Мирослав Слабошпицький

У короткометражній драмі «Глухота» Мирослав Слабошпицький пробує метод майже повної безмовності, спираючися у своєму наративі – не такому експериментальному й різкому – винятково на візуальні можливості кінематографу. У цій 11-хвилинній зарисовці, конфлікт якої фокусується на протистоянні силових структур і тих, хто випадково потрапляє в їхні жорна, немає ані слів, ані зайвих звуків. Є тільки тотальна глухота й німота, що пізніше в «Племені» стануть деструктивними.

«Кролячі ігри»

The Bunny Game, 2010 рік, реж. Адам Ремаєр

Експериментальний американський фільм жахів, де не проливається жодної краплі крові, не промовляється майже жодного слова, – хіба що крики. Як і «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, фільм Ремаєра виглядає чимось більшим, ніж коментарем до певної позиції певної групи соціально пригнічених людей. Жорстка мова фільму синонімічна дійсності, в яку занурені герої, та яка їх зрештою знищує.

 

«Мово, прощавай»

Adieu au Langage, 2014 рік, реж. Жан-Люк Ґодар

У цьому ж 2014 році й великий Жан-Люк Ґодар попрощався з мовою в кіно, знявши відеоесе «Мово, прощавай». Однак він, насамперед, деконструював у стрічці наратив, відмовившися від будь-яких жанрових вимог. Слабошпицький у «Племені» зміг відмовитися від мови як функції власних героїв, але жанр зламати, на жаль, не зміг.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: