Зараз, коли в українському кінематографі спостерігаємо значний підйом, практично до кожної стрічки, що виходить в прокат, прикута маса уваги. Попит на сучасне вітчизняне кіно у суспільстві є, і це безумовний плюс, що свідчить у тому числі і про оздоровлення національної культурної ідентичності. Тільки пропозиція далеко не завжди відповідає подібного роду соціальним запитам на кінопродукт, і мова, звичайно ж, про якість, а не про кількість. Тому найуспішнішими з точки зору касових зборів стають далеко не найкращі комедії, які вбирають у себе весь хтонічний жах поганого смаку пострадянського розливу («Я, ти, він, вона» і «Божевільне весілля»). Кіно більш серйозне і багатошарове («Дике поле», наприклад) опиняється якщо не за бортом, то вже точно на ватерлінії власної окупності. Фільми, сюжет яких заснований на ключових подіях української історії, так і не перетворюються на жадані блокбастери, при неабиякому потенціалові. Яскравим прикладом такої художньої невдачі (між іншим, укотре) став фільм Олексія Шапарєва «Крути 1918».
Стрічка Олексія Шапарева, яку було приурочено до річниці битви під Крутами, на перший погляд, легко проводить чітку паралель між подіями столітньої давнини та нинішніми. Різниця лише в епосі, але аж ніяк не в людях, готових йти в бій, жертвувати собою або навпаки — зраджувати собі, інтересам держави і ні про що не турбуватися, окрім збереження власної шкури. Тема абсолютної нерозрізненості людської поведінки в екстремально важливі для існування державності історичні моменти, на жаль, далеко не найкращим чином реалізована у фільмі. Режисура у картині не така, як хотілося б, а наратив не можна назвати зв’язним.Через неякісний монтаж іноді виникає відчуття, що частина сцен спаяна без зрозумілої оповідної логіки.
У гонитві за сюжетною динамікою втрачається драматургія, а без продуманого сценарного, монтажного і режисерського промальовування стрічка перетворюється на просту «річ у собі», яка через наявність тактичних авторських помилок, не працює на належному рівні як ідеологічний продукт. Лобовий символізм, у свою чергу, робить фільм набором найбільш явних прорахунків у режисурі. Увесь образний ряд із гілками калини, кров’ю на білому снігу, обручками і чарівними пейзажами видається затертим ще із часів розквіту українського поетичного кіно. Але ж «Крути 1918» — у першу чергу, військова історична драма, для якої таке постмодерністське змішування не зовсім доречно. Або було б доречно, якби стрічка мала самоіронію, яка для такого фактового матеріалу, звісно, не підходить. Це породжує дисбаланс і фільм стає неможливо сприймати як єдине ціле, кінотекст стає дискретним. При тому, що якраз бойові сцени у стрічці поставлено зі смаком, розмахом та реалізмом. І саме в них прокльовується нарешті весь масштаб і жах трагедії одночасно з людським героїзмом.
У стрічці, крім основної, є дві побічні сюжетні лінії, які в ідеалі повинні були зробити кінотекст поліфонічним та цікавішим для більшої кількості глядачів. Події тих років до сих пір знаходяться у владі відвертої брехні, чуток та історичних перекручувань. Не кажучи вже про те, що є і ті, хто абсолютно не в курсі подій під Крутами: щось знали, чули, але настільки мало, що чіткої картини у голові не виникає. Художнє кіно, нехай історичне, не повинно мати просвітницьку функцію, але є ризик, що «Крути 1918» стануть шматком однотонної візуальної дидактики. Вистраждана інтимна та шпигунська лінії лише обтяжують оповідь, але якісного смислового навантаження не несуть. Точково розкриваються характери як головних, так і другорядних дійових осіб. У підсумку вся актуальність фільму тоне у наративних хвилях, перетворюючи стрічку Олексія Шапарєва на колаж втрачених можливостей і невиправданих очікувань.
